Страшна випадковість. Стіл, якого не мало бути в спортзалі під час волейбольних змагань. І сам десятикласник Юра Шкуліпа з Івангорода Ічнянської громади не планував брати в них участь того фатального 13-го числа. Спортивна травма призвела до непоправних наслідків: Юра пробув у комі більш ніж 5 місяців і з неї вже не вийшов…
Ударився скронею об кут стола
Людмила Шкуліпа у свої 52 вже 9 років, як вдова.
— Чоловік Олександр помер від раку. Дізналися ми про його хворобу, коли наша наймолодша дочка Віра (зараз їй 14) тільки народилась, а помер Саша, коли вона пішла в перший клас.
Шість років ми боролися з його онкологією, лікувалися. Взагалі шістки по життю нас наче переслідують: чоловік народився 16.06.1969 року, і дітей у нас було шестеро (всі вони схожі на батька). Коли у 2017-му сина Сашу в АТО поранило, у чоловіка пішли метастази, і невдовзі його не стало.
Згодом вдовину материну долю повторить інайстарша дочка Шкуліп, нині 34-річна Юлія Сакута. Вона зі своїми трьома дітьми— Артуром, Артемом і Анею — теж живе в Івангороді. За віком далі за Юлею ідуть брати: 31-річний Олександр мешкаєв Чернігові, Іван і Тимур (їм 24 і 20 відповідно) — у Києві. А Юрі навіки залишилося 16…
— У нього день народження був 6 грудня, — говорить Людмила Григорівна. — Ми замовили йому святковий торт із декором на футбольну тематику, бо Юра захоплювався цією грою. Але настрою святкувати в сина чомусь не було. Ніби передчував біду…
Юра був затятим футболістом, голкіпером. На іграх дуже переживав за результат. Тренер казав, що Юра, забачивши м’яча, миттю кидався поміж суперниками, щоб забрати його і не допустити гола у ворота своєї команди.
— Дідусь (73-річний Григорій Степанович. — Авт.) не пропускав жодної гри онука, так за нього уболівав! — додає 71-річна Валентина Борисівна, мати Людмили.
Сама Людмила Григорівна згадує той горезвісний день — 13 грудня 2025-го:
— У школі проходили змагання з волейболу. Юра цю гру не дуже любив, але в одній із команд не вистачало гравців і його попросили долучитися. Я поїхала на роботу в Ічню. Син того дня чомусь мені дзвонив, а я не могла відповісти (на роботі користуватись телефонами нам не можна). Ми так і не поговорили, я й не знаю, що Юра хотів сказати. А в обідню перерву я побачила пропущений від Віри, передзвонила, і вона розказала, що сталося.
— Спочатку Юра сидів на лаві запасних, — згадує Віра, яка теж була на змаганнях. — Потім брата викликали на заміну, але пограв він недовго. Тягнувся за м’ячем, упав і вдарився головою об кут стола.
— За технікою безпеки, під час таких змагань стола в спортзалі не мало бути! — обурюється Людмила Григорівна.
— Самого моменту, як це сталося, я не бачила, — продовжує Віра. — Тільки помітила, що на полі немає Юри, а тоді він знову вийшов. У нього питали: «Тебе, може, замінити?» Брат відмовився. Хоча тримався за голову. Видно було, що йому боляче. Але Юра грав іще десять хвилин. А потім його знудило.
Далі продовжує Юлія:
— Мама набрала мене: там щось із Юрою. Ми із Сашею (він якраз був у селі) поїхали в школу. Юру саме виводили на вулицю. Його нудило і нудило. Ми думали, може, струс мозку — симптоми були схожі. На правій скроні в Юри була маленька цятка. Його вмивали, він пив воду. Ми запитали, чи викликали «швидку», староста відповів, що так, хвилин двадцять тому. А Юрі ставало дедалі гірше. І я сказала Саші: «Давай його везти самі». Уже за селом ми зустріли «швидку». Саша взяв Юру під руки і хотів перевести в авто швидкої допомоги, але Юра раптово впав і знепритомнів. Медик до нього з нашатирем — ніяк не реагує. Ми поклали Юру на кушетку в «швидку», і вони помчали, а ми із Сашком — слідом. Дорогою медик проводила реанімаційні дії.
«Він загружається»
Людмила Григорівна вже чекала в Ічнянській лікарні, щоб підсісти в автомобіль «швидкої» і супроводжувати сина до Чернігова.
— Юра на якусь мить отямився і почав мацати свої кишені. Я питаю: «Що ти шукаєш?» — «Телефон». Він залишився в Сашиній машині. Я його набрала, щоб приніс. Ми вже виїжджали з подвір’я лікарні, Саша відчинив задні двері, віддав телефон і спитав у Юри: «Ну що ти, братику?» Син показав великий палець вгору, мовляв, усе добре, во! Це було останнє від Юрочки перед його відключкою…
Я цілу дорогу до Чернігова в кареті «швидкої» стояла на колінах, молилася. Не пам’ятаю, куди ми доїхали, коли медик комусь зателефонувала і сказала: «Все, він загружається». Я не знала, що це означає. Вже потім у Юлі спитала.
— Я тоді мамі не призналась, але знаю (бо трохи навчалася в медичному), що так кажуть, коли людина помирає… Юра впав у кому.
— Щойно ми приїхали в Чернігівську обласну дитячу лікарню, Юрі зробили операцію. Вийшов лікар, сказав, що вона пройшла успішно, гематому в голові видалили. У сина була відкрита черепно-мозкова травма, перелом скроневої кістки з правого боку, забій головного мозку. Наступного дня Юру повезли на МРТ, і з’ясувалося, що в нього повторно утворилася гематома.
18 грудня нас забрали в «Охматдит». Там Юру теж прооперували. Сказали: не даватимуть надії, бо ушкоджена велика ділянка мозку, зокрема стовбур, тобто Юра ніколи сам не зможе дихати (він був на апараті штучної вентиляції легень), говорити, рухатись. Я на колінах стояла перед медиками: зробіть щось!.. Була готова доглядати сина все життя, аби він тільки жив! Приїхав Ваня, і йому лікарі сказали те ж саме. А 29 грудня нас відправили назад у Чернігів.
Покращення — і різке погіршення
— В Обласній дитячій лікарні Юра спочатку лежав у реанімації. Я ненадовго поїхала додому і звідти дзвонила в лікарню кожні пів години. Мені щоразу відповідали: «Без змін». А то телефоную і мені кажуть: «Юра вже майже самостійно дихає. Апарата ми ще не відключаємо, але це прогрес». Я так зраділа, так обнадіялась!
І потім чотири місяці з кожним днем були нові покращення: Юра то зарухається, то очима поведе, то ковтати почав. Нас перевели в окрему палату, навчили, як за ним доглядати. Юра сам дихав, апарат ШВЛ відключили, але трубку в горлі залишили. Треба було щогодини закапувати йому око, через кожних дві години годувати, у роті і горлі санувати — це все дуже строго за розкладом.
Тоді на фоні переживань з’яви-лися проблеми зі здоров’ям у Віри, її теж забрали в лікарню, поселили до нас у палату. І Юра почав на неї реагувати: повертати голову в її бік, наче шукати. Вірочка з ним спілкувалась, робила йому масажі, мамина помічниця! Нам реабілітологи показували, що треба робити, і ми займалися гімнастикою. Юра почав рухати ногами і руками.
10 травня Віра привітала мене з Днем матері, подарувала букет. І коли я перейшла від Юрочки на інший бік, щоб сфотографуватися з ним і квітами, синочок повернув голову до мене, — Людмила Григорівна показує фото в телефоні. — Бачите, який він лежав тонесенький. Був такий спортивний, а дуже схуд! Зате реагував на нас. Кажу: «Юрочко, стисни мою руку» — і він це робив.
Ми вже збиралися додому, замовили все необхідне для догляду за людиною в такому стані. 15 травня прийшла лікарка лаштувати нас на виписку. Думали, ще вихідні за ним поспостерігають і відпустять нас. А вночі в Юри почалася блювота, його забрали в реанімацію. Я до шостої ранку була там. Потім спустилась у відділення, а невдовзі медсестра каже: «Підніміться в реанімацію». Я думала, що Юру переводять назад у палату. Підходжу, а лікарка говорить: «Ми зробили все, що могли…» Я про найстрашніше не подумала, відповіла: «Дякую». Вона питає: «Ви зайдете до нього?» Кажу: «Звичайно». Думаю: значить, іще не будуть переводити. І навіть коли зайшла, ще не могла зрозуміти, що це — все…
— А я зі своїми дітками якраз їхала в Чернігів у лікарню. Думала, вже і Віру, і Юру заберемо додому. Тут дзвонить Саша: «Юри немає…» Слідом зателефонувала медсестра, сказала, що його смерть зафіксували 16 травня о 6.15.
І знову шістки…
— У Юрочки було довге волосся, він так за ним доглядав. 12 грудня поїхав із племінником Артуром до перукарні, хотів підстригтися. Але не придумав, яку зачіску хоче. А перед операцією його обстригли коротко. Я казала: Юра як проснеться, то дасть нам, що ми йому обрізали волосся. А синочок не проснувся…
— У пам’ять про Юру його друзі, однокласники, товариші по футболу й Артур теж постриглися наголо, на похорон прийшли лисими… Тепер хлопці щодня ходять до Юри на кладовище, — сумує Валентина Борисівна.
Дві трагедії одночасно
Одночасно родина переживала ще одну трагедію. Про неї розповідає Юлія:
— Мій чоловік Сергій був військовим. Звільнився з армії за станом здоров’я — мав обструктивне захворювання легень. Хворобу йому не пов’язали з проходженням служби, хоча з чим же ще вона пов’язана — Сергій пройшов Бахмут і інші жахи…
Для лікування чоловіка ми тимчасово перебралися в Ніжин. Але Сергій весь час по лікарнях (йому ставало все гірше й гірше), троє дітей, орендоване житло — мені самій було дуже важко все це тягти. І я вирішила: повертаємося назад у село, де своя хата і є допомога від рідних, а в Ніжин я їздитиму на роботу.
Ми приїхали 14 листопада. Сергій тиждень тут промучився, був на кисневому апараті (нам із цим допомагали волонтери). Коли йому різко стало зле, я викликала «швидку», вона доїхала за 13 хвилин. І наступних чотири місяці чоловік провів в Ічнянській лікарні. Ми поставили його в чергу на пересадку легень і серця (я домовилася з лікарнею у Львові). Чекали. А тоді — трагедія з Юрою… І два похорони — з різницею в майже два місяці…
Сергій помер 5 березня в мене на руках. Того дня маму з Юрою заселили в палату, вона вперше ночувала з ним сама, а мене попросили приїхати до чоловіка в лікарню. І ми з мамою постійно зідзвонювались: «Як ти?» — «А ти як?» Обидві боялися заснути: я — що задрімаю, а чоловік помре, мама ж переживала, що Юра прокинеться, а вона цього не побачить. Отак ми паралельно проходили наші історії…
Тепер мама і дочка одночасно хвилюються за дітей.
— Віра і Артур закінчили 9 клас, поїдуть навчатися в Київ. Нам, як мамам, страшно їх відпускати. Але там Іван із Тимуром, то приглянуть. Взагалі, якби не підтримка хлопців, то ми б наших трагедій не пережили.
— Саша в Чернігові щодня приходив у лікарню, щось купував, постійно все вирішував. Ваня був як екстрений медперсонал: коли мені треба було раз на місяць відлучитися додому в село, приїжджав і міг добу-дві залишатися з Юрою, справлявся не гірше за мене. Хоч, може, і негоже хвалити своїх дітей, але вони в мене всі хороші! А Юра і взагалі був дуже світлою дитиною.
— Сонечко, — називає покійного брата Юлія. — Серед нас усіх він був найспокійнішим, найбільш врівноваженим. Це страшна втрата!..
Від усієї нашої родини безмежна вдячність близьким, друзям, односельцям — усім, хто був поряд у нашому горі, за велику підтримку, за кожне добре слово!
Аліна КОВАЛЬОВА,
с. Івангород на Ічнянщині.
Фото автора із альбому родини Шкуліп
