Минуло півтора місяця від того страшного, чорного для Прилук дня. 19 травня близько 10-ї ранку росіяни вдарили по центру міста балістичною ракетою касетного типу (такі боєприпаси міжнародне гуманітарне право забороняє використовувати в населених пунктах, це грубе порушення правил ведення війни). Цинічна атака забрала життя чотирьох мирних людей: 49-річна Лариса Жованик і 52-річний Анатолій Кіріяков загинули на місці, а 15-річний Андрій Сукнистий і чоловік 1974 року народження померли внаслідок поранень у лікарні.
Загалом від ворожого удару постраждали майже 30 людей. Із них могли б не вижити ще більше, якби на допомогу потерпілим не кинулися небайдужі…
«Дякую за допомогу мені з колегою»
Того дня внаслідок влучання ракети сталося займання на даху гіпермаркету «Епіцентр», загорілися складські приміщення. Поранило людей, які були всередині.
29-річна Оксана Посесор — торговий представник, працює в «Епіцентрі». Розказує:
— Я була у своєму відділі на робочому місці. Телефона під рукою не мала, бо займалася своїми обов’язками — формувала вітрину. Не чула навіть, коли почалась повітряна тривога. А якби й почула, то не встигла б спуститися в укриття, бо вибух пролунав за лічені хвилини після оголошення тривоги.
Мені прилетіли осколки в праве коліно. Я спочатку цього не відчула. Зістрибнула з драбини (десь із двометрової висоти) на підлогу і, відчувши біль, подумала, що зламала ногу через невдале приземлення. Помалу пішла на вихід. Почалося задимлення, зі стелі потекла вода — спрацювала протипожежна безпека. І вже на вулиці до мене підійшли мої колеги, побачили рану в мене на нозі й наклали мені турнікет.
Наш начальник викликав «швидку», бо травм зазнали й інші працівники: у когось були акубаротравми, в однієї дівчини — контузія, ще кількох людей поранило товаром тощо. Телефонували на 103 й інші люди, адже постраждалих і на вулиці виявилися десятки… «Швидкі» їхали, але своєї ми не дочекалися. Один із покупців, який стояв разом із нами всіма, побачив, що в мене з ноги тече кров і що в мого колеги, Романа Майстренка, кілька поранень. Запропонував свою допомогу. Ми з Романом сіли до нього в машину, і чоловік швиденько відвіз нас до лікарні. Дорогою ще й заспокоював, казав, щоб ми трималися.
Я в шоковому стані навіть не встигла спитати його імені. А за кілька днів, коли трохи відійшла, через соцмережі розшукала цього чоловіка. Його звуть Олексій Капко. Я з ним зв’язалася, поговорила, подякувала. Пропонувала компенсувати витрати на хімчистку, бо з нас текла кров і ми забруднили йому машину. Але Олексій відмовився, сказав: добре, що ми з колегою живі. Він дуже добрий і чуйний! Своєю безкорисною ініціативою Олексій пришвидшив надання медичної допомоги мені й Роману, і ми обоє йому дуже вдячні!
Хочемо, щоб усі знали: у Прилуках багато людей, які готові прийти на виручку в біді. Знаю, що ще одному чоловіку перехожі наклали шину і відвезли в лікарню. І в соцмережах читала багато подяк від інших містян за допомогу пораненим внаслідок прильоту. Тоді «швидких» за викликами їхало чимало, але ж і постраждалих було дуже багато. А в такій ситуації важливо зберегти кожну хвилину і потрапити в лікарню якомога швидше. Тому добре, що знайшлося стільки небайдужих людей, які допомагали незважаючи ні на що!
Усі травмовані працівники «Епіцентру» вже повернулися до роботи, тільки Оксана і Роман іще на лікарняному.
— Потроху відновлюємось. У мене осколками кістки не зачепило, але м’які тканини розірвало досить глибоко. З лікарні мене виписали через кілька днів, потім я ходила на перев’язки. Якийсь час пересувалася з милицями. Мене направили на реабілітацію. Займатимуся з фахівцем над відновленням руху коліна.
«Дякую за допомогу мамі!»
54-річний Олександр Шевченко з усією родиною вдячнийлюдям, які після прильоту рятували його поранену матір.
Сама 76-річна Катерина Олексіївна розказує:
— Я тією вулицею завжди ходжу на базарчик далі за «Епіцентром», щоразу проходжу повз нього. Того дня вийшла з дому, тривоги не було.
— Під час повітряної тривоги мама нікуди не йде, правил безпеки дотримується, — додає Олександр.
— Я спокійно йшла своїм звичним маршрутом, уже майже минула «Епіцентр». Як мене звалило — не пам’ятаю. Отямилась — лежу на асфальті. Відчула біль у правій нозі. Дивлюсь — а вона перебита вище від кісточки, держиться на одній шкірці, підошвою повернута до голови. На асфальті піді мною кров. Мабуть, у мене був шок, але я все сприймала адекватно, все бачила і чула.
Цією вулицею їхали машини, стали зупинятися, до мене почали підбігати люди. Один чоловік наклав мені на ногу джгут, другий телефонував у «швидку», третій нахилився і примовляв до мене: «Говоріть, говоріть», щоб я не знепритомніла.
Коли в місті стається вибух, син завжди телефонує і питає, де я. І тоді він теж подзвонив. Я відповіла: «Лежу навпроти «Епіцентру» з перебитою ногою».
— Ми з дружиною Наталією помчали на місце прильоту, — розповідає Олександр. — Біля матері були жінка і кілька чоловіків. З їхньою допомогою ми поклали маму в мою машину і, не чекаючи «швидкої», поїхали в лікарню. Один із чоловіків сів із нами — мовляв, раптом знадобиться допомога. Від моменту мого дзвінка мамі до нашого прибуття в лікарню пройшло 20 хвилин. Накладений джгут і зекономлений час врятували їй життя, адже втрата крові була значною.
У лікарні Катерині Олексіївні, на жаль, ампутували поранену кінцівку нижче коліна.
— Після операції лікар мені казав: їх, хірургів, було кілька, разом мудрували-мудрували — хотіли ногу мені зберегти. Але вона виявилась настільки роздробленою — жменя кісток у крові, що нічого було складати…
— Мама вже опанувала крісло колісне, рухається на ньому, майже як на своїх двох. Бадьориться, сили духу не втрачає.
— У лікарні сказали, що мені зроблять безкоштовно два протези: для ходіння і для купання. Мене вже оглянув протезист, дав поради і сказав: коли кукса загоїться, приїде обміряє і виготовить протези. На це й надія, що ще колись ходитиму.
Катерина Олексіївна живе окремо, але рідні щодня до неї приїжджають, доглядають.
— Звикаю справлятися й сама, коли їх немає. З інших областей приїхали підтримати мене молодший син Володимир і внучка Аня. Ще одна внучка, Настя, повернулася зі Швеції, щоб мені допомагати.
Родина намагалася знай-ти рятівників Катерини Олексіївни.
— У такій складній ситуації люди не розбіглися, а навпаки — зібралися на допомогу! — говорить Олександр.
— Вони діяли наче злагоджена спецбригада, — зауважує Наталія.
— Одного з чоловіків — на ім’я Женя — нам вдалося розшукати, — продовжує Олександр. — Але він чи то зі скромності, чи то за браком часу з нами не зустрівся, ми спілкувалися з його мамою. З’ясувалося, що Женя після вибуху вискочив із магазину і біг до своєї машини (її, до речі, посікло-побило). Побачив мою матір на асфальті, швидко приніс з автомобільної аптечки джгут, а інший чоловік наклав його. Ми Жені через матір передали турнікет. Я й собі купив їх кілька, бо тепер навчений гірким досвідом…
Женя від подяк віднікувався: «Та що ви з мене героя робите?» Скромний! Однак саме про таких і треба писати, вони того заслуговують. На жаль, інших рятівників ми так і не знайшли, а хотілось би віддячити і їм.
Сподіваємося, вони самі побачать цю статтю в «Гарті» або хтось із їхніх рідних чи знайомих прочитає і передасть їм від Катерини Олексіївни та всієї родини подяку за її порятунок!
Аліна КОВАЛЬОВА,
м. Прилуки.
Фото надані Оксаною Посесор і Олександром Шевченком