Про таких людей, як 70-річна Наталія Ковбаса з Кучинівки на Сновщині, психологи кажуть: має найвищий рівень емпатії (вміння співпереживати, дивитися на світ очима іншого, готовність активно допомагати). Але сама Наталія Григорівна не дуже розбирається в сучасних термінах. Доброта і щедрість — особливість її вдачі. Тим, що має, ділиться без зайвих роздумів:
— Якщо я щось маю, то й іншому дам.
А ще вона ділиться тим, що набагато цінніше за матеріальне, — душевним теплом. Доглядала навіть зовсім чужих людей — не за спадок чи винагороду:
— Бо в них нікого не було.
На пам’ять від однієї бабусі залишилося рядно. Від іншої — вдячність. І схвалення місцевого священника. Воно для жінки багато важить.
Усе добро, що є в господі Наталії Григорівни, зароблене нелегкою працею. Так повелося із самого дитинства.
— Я була невисокого зросту, гнучка, наче лоза. Легко залазила всередину печі, щоб замазати тріщини, зчистити старий обгорілий шар глини, поставити нові цеглини замість тих, що випали зі зводу (верхньої дугоподібної частини печі. — Авт.). Спочатку робила це все вдома. А як дізналися сусідки, почали мене й до себе кликати. Коли на кіно заробляла, коли більше.
Потім Наталія, якій іще не було й 16-ти, пішла на цегельний завод. Там найлегшою роботою вважалося перекидання цегли: механізації не було, тож у процесі виготовлення кожна цеглина проходила через руки кілька разів — треба було знімати сирець із преса, розкладати на сушильні стелажі, прибирати цегляний бій тощо. Ввечері руки просто відвалювались.
Із заводу Наталія перейшла працювати на ферму. Робота там теж була не з легких. Але ті роки зараз згадуються як найкращі.
— Молоді були. І в гурті — весело. Наварять хлопці картоплі в бідоні — у нас бенкет, — усміхається Наталія Григорівна. — А корів я і тоді любила, і зараз люблю, жалію. Захворіє — няньчусь як із дитиною. Обнімаю, плачу.
По одній вона їх майже ніколи не тримала. Але раніше доглядала господарство разом із чоловіком (нині покійним). Тепер — сама. І незважаючи на те, що літа вже повернули на осінь, у Наталії Григорівни зараз три корови.
— Однокласниці мої вже, мабуть, усі позбували. Та що однокласниці: наша вулиця — майже два кілометри, і тільки в деяких дворах є корови. Та й то — у молодших за мене односельців. А я зі своїми ніяк не можу розпрощатися. Наче прив’язана до них. Не уявляю, як це: заходжу у хлів, а там порожньо.
— Дочки теж так само, як і Ви, люблять корівок? — запитую.
У жінки їх дві — Тетяна і Антоніна. І син Іван. В усіх — свої сім’ї. У Наталії Григорівни шестеро онуків і правнук.
— Старша Таня (їй 50) із дитинства привчена і косити, і дрова рубати. Корову порати — саме собою. Вона, коли виходила заміж, може, зразу й не планувала мати велике господарство, та на другий день після весілля я одну зі своїх корів на налигач — і повела до молодих у хлів. І пішло-поїхало. Зараз у Тані теж три корівки.
Тоня інша. Хоча обидві, як і Ваня, на молоці виросли.
— А Вам самій смакує молоко чи, як у прислів’ї, швець без чобіт, а тесля без воріт?
— Ще й як смакує! Воно мені набагато краще, ніж сало. Свиней я вже давно не тримаю. А за рахунок корів зараз живу — купую, ремонтую що треба, бо яка та пенсія — копійки.
Молоко, сир, сметану Наталія Григорівна возить маршруткою раз на тиждень на продаж у Чернігів. Завантажує все в «кравчучку» — тягне до автобусної зупинки. Добре, що вона недалеко.
— А в Чернігові дорогою до ринку (торгує на центральному. — Авт.) половину розбирають постійні покупці. Так уже 17 років.
Діти наполягають, щоб я це все кидала. Навіть сваряться. Вони — моя перша поміч. Впевнена: підтримають, що б не сталося.
Та я вже як заведена. Помолюсь, попрошу Спасителя підкріпити мої сили — і знову все по колу. З одного боку — нелегко, з іншого — радісно, що справляюсь. А коли є трохи часу чи негода на-дворі, ще й за вишивання сідаю.
Для себе Наталія Григорівна вишиває рідко: достатньо того, що є. А ось весільні рушники дітям, вишиванки онукам, скатерки для церкви — інша річ.
— Є мої вишиванки і в Болгарії, і в Італії. Навіть в Африці, бо й там живуть земляки. Когось так далеко закинула доля, когось — війна.
— А самі як рятуєтесь від вій-ни? — помічаю свіжозаґрунтовані тріщини на стелі й на стінах.
— Це після прильоту, — зітхає господиня. — Він був цього року 8 лютого пізно ввечері. Я вже спала на печі. І тут як гупне! Хата ходором ходила. Одне з вікон — зовсім поряд — вилетіло. Скло — в усі боки. Як я долі опинилася, не пам’ятаю. Наче очманіла — куртку не можу знайти. Про гроші та документи й не згадала.
Двері в хаті настіж, ключ на підлозі валяється. Заграва вже на все небо. Та де горить, одразу не второпала. На думці було одне: «Як там корови?» На щастя, вони вціліли, хоч сарай і пошматувало.
А від сусідського двору залишилося тільки згарище. Туди прилетіло напряму. Люди збіглися. Поки їхали пожежники, кидали лопатами сніг у вогонь. Я винесла ікону «Неопалима купина». Вона захищає від вогню і блискавок. Та пожежа вже лютувала на повну силу — так зразу не вгамуєш. Рятувальники зупинили вогонь тільки згодом.
А через трохи — ще один приліт. На той же самий двір. Добили остаточно.
Сусіди, Герасименки, залишилися без нічого. Обом за 50. У Віті — проблеми зі здоров’ям. Наташі світ немилий після пережитого. Пішли жити до дочки.
Хата Наталії Григорівни встояла. Хоч тріщини і в цегляних зовнішніх стінах, і всередині.
— Нічого не робила з ними кілька місяців. Руки не брали. Попервах і спала не роздягаючись.
— Через холод?
— Боялася, що знову прилетить. І через холод. Бо було нетоплено: трубу знесло, лежень (бічний канал від комина. — Авт.) перевернуло. Діти, онуки приїхали, привезли все, що треба, відремонтували мені піч. Хоча вона ще довго пропускала дим усередину будинку, бо вся була поколота.
Попри це, від «Шахедів» Наталія Григорівна ховається саме на печі. Каже: це — оберіг, з яким пов’язане життя всієї її родини.
— Здавна вважається, що оселю тримають піч і покуть. Мою хату вони, мабуть, і від дронів захистили.
На покуті в неї — ікони, прикрашені найкращим вишитим рушником, молитовники, свічки і свячена вода…
Марія ІСАЧЕНКО,
с. Кучинівка на Сновщині.
Фото автора
