Валентині Рак із села Стольне Менської громади 20 липня виповнилося 90 років. На ювілей з’їхалися рідні і близькі. Не було одного бажаного гостя — сина Сергія. Він уже третій рік у російському полоні. Найкращим подарунком Валентині Григорівні було б його повернення, але не судилося…
Найстарша із сестер
— Ноги болять, і очі не бачать, але щось робити треба, — каже господиня, миючи руки після перебирання яблук.
У свої 90 вона ще клопочеться по дому і двору, тримає курочок. Запрошує до хати: «Сядемо, ловко погомонимо». На чільному місці — фотографії рідних людей Валентини Григорівни.
— Чи є у Вашому роду довгожителі? — питаю в неї.
— Мої тітки (батькові сестри) і баба дожили до 92 років, мати — до 86-ти. Батько помер рано — у 55 (від хвороби). А я й не думала, що до стількох доживу, бо серед сестер — найстарша.
Нас у батьків було п’ять дівчат. Однієї, Марії, вже немає — збив паровоз у росії в тамбовській області, де вона проробила 24 роки. Марія народилась у 1941-му, як батько на війну йшов. Рая — із 1939-го, живе в Нікополі. Коли батько повернувся з війни, у мене з’явилися ще дві сестри: Оля молодша за мене на 17 років, мешкає в Києві, Шура — на 21, вона тут, у Стольному.
— Розкажіть про себе. Ким Ви працювали?
— Після школи робила обліковцем на МТФ (молочній товарній фермі). Тоді сподобалися корови — стала піддоювати. Хоч і дояркою було важко — руки так боліли! Вранці пальці не згинаються, аж плачеш, поки у воді не розмочиш. А доїли тричі на день. Не вправишся додому приїхати — як знову треба на ферму. Коли там робила, була районним депутатом. Тоді, як вийшла заміж, ферму покинула, бо ж народилися діти. Після мене провели електрику і доїти стали двічі на день. Я теж іноді ходила, коли мене просили когось підмінити.
Стала ланковою. Двічі обиралася сільським депутатом. А в 1980 році мене взяли на свинокомплекс обліковцем. Я проробила тільки три роки, потім голова поставив мене в першу рільничу бригаду — там я була і обліковцем, і бригадиром, і ким тільки не робила. Звідти й на пенсію пішла. Ще б і працювала, так чоловіка, Василя, паралізувало після інфаркту. Вісім років пролежав зовсім не вставаючи. Доглядала. Помер у 1999-му.
Діти, онуки і правнуки
— І нашого старшого сина Толі не стало рано — у 43 роки. У нього була вада серця. Дочка Оля (їй 63) — у Чернігові. Іван живе зі мною (9 вересня йому буде 60). А Серьожа — в полоні. Йому 57 років, він мій наймолодший.
У нього троє дітей: Свєта живе в Києві, Марина і Володя — у Чернігові. У всіх сім’ї, в кожного по донечці: у Свєти — Крістіна, в Марини — Поліна, у Володі — Вероніка. А всіх у мене — 9 онуків і 12 правнуків.
Як приїхали на іменини, ого!.. Торт привезли, свічку «90» запалили. Такий концерт бабі влаштували! Вони щороку — хоч кажи, хоч ні — їдуть вітати. Самі всього наготують, привезуть, стіл накриють.
Цього року чимало людей було. Навіть із Польщі внучка (доччина дочка) приїжджала з двома дітками. Були племінник зі Славутича, сестра з Києва зі своїми дочкою, зятем і внучкою. Столи тут накривали: один — дорослим, другий — дітям. Відбували.
— Надарували Вам того, що Ви хотіли?
— Привезли плазмовий телевізор та ще всякого. Мені найліпші подарунки — що вони всі приїхали. А що мені вже треба? Я й так їм пороздавала, що в мене було. Коли просили: «Замовляйте, що хочете на ювілей», я їм казала: «Щоб Серьожа вернувся через місяць». Та минуло вже й більше, а його немає…
Після побиття переніс три інсульти
— Серьожа працював у сільгосппідприємстві — то в газу, то на конюшні. Його призвали. Він рік прослужив. Була травма, лежав у госпіталі. Приходив у відпустки — зразу на 5 днів, потім на 15. Якраз прийшов на свій день народження — 23 лютого. Побув дома і зазбирався назад на службу. Інакше не міг, казав: «Я своїх хлопців не підведу. Якщо я не повернусь, то їх у відпустки не пускатимуть».
Як поїхав — і все. За третьою чи четвертою ходкою на «нуль» потрапив у полон. Від квітня вже третій рік пішов. 27-го з військкомату приїхали до Віти, невістки, і сказали, що він зник безвісти. А 1 травня повідомили, що в полоні. Оце й досі там. Його перевели вже в третю тюрму. Віта з дітьми писали йому два чи три листи, а чи він їх отримав?.. Від нього нічого не було.
Звільнені з полону хлопці (п’ятеро, приходили в різні обміни) щось про Серьожу розказували. Нібито при переведенні з першої тюрми його кріпко побили. І Серьожа три дні лежав, у стелю дивився, не хотів чи не міг навіть балакати. А тоді, розповідали, медик давай у нього питати: «В тебе є жінка?» Він каже: «Є. Троє дітей і троє внуків». — «Е, дак тоді вставай». І він помалу став підніматися.
Хлопці говорили: «Як його звільнять, ми дали клятву, що будемо стрічатися». Та його ніяк немає. Хоча в списку на обмін Серьожа був двічі. Але чогось його не везуть. А він же такий хворий! Після побиття три інсульти переніс. Це ми дізналися лише через дев’ять з половиною місяців від звільненого хлопця з Чернігова. Казав: Серьожа тримався. Важко, мабуть, його перевезти. Та який не є, а вже дома був би, виходжували б його, лікували б…
Приходить… лише у снах
— Сниться синок мені часто, — журиться Валентина Григорівна. — Якось я наче й не спала, а привиділося: двері тільки відчинила — Серьожа в сінцях стоїть. Іншого разу снилося, що ми в їхньому дворі — Віта, я і він прийшов, якусь палку стругану викинув із двора й пішов навпрошки на тії хати.
І внучка (та, що з Польщі приїхала) розповідала, що їй теж приснився: наче вона бачить здоровий пень і Серьожа коло нього стоїть, поряд — Віта і Марина, їхня дочка. Серьожа каже: «О, Лєнка приїхала! А я ж такий хворий, такий хворий! Нічого не подужаю». Вона — йому: «Зараз же в лікарню!» А він: «Так у мене грошей немає». Вона говорить: «Не проблема…» І враз усі зникли. Думаю, сниться він нам, бо, бідний, хоче додому!
Віта їздить у Чернігів на кожен обмін, щоразу надіється, що серед визволених буде і Серьожа. Та нема й нема… Останні два обміни ніхто не озивався, мабуть, не було нікого звідти, де сина тримають. А ми чекаємо його вдома…
Аліна КОВАЛЬОВА,
с. Стольне на Менщині.
Фото автора та з альбому родини Раків