— У давні часи прийшла на Чернігівщину страшна посуха. Усі річки пересохли. Гинули рослини і тварини, страждали люди. У святий Маковіїв день вивели конюхи свій табун у поле між Дібрівним і Смичином, сподіваючись знайти хоча б трохи трави чи краплину води в болотах, але всі їхні надії були марними. Коні почали падати від спеки і спраги. Тоді конюхи звернулись до Бога, щоб він послав їм бодай невеликий дощ. І раптом на пагорб біля лісу спустилися з небес три мужі в білих шатах, і тієї ж миті з-під їхніх ніг забило джерело. Струмок живильної води побіг із пагорба в бік Смичина, а три білих фігури зникли так само швидко, як і з’явились. Люди возрадувалися — в їхньому краї це було єдине джерело води. До пагорба почало ходити все село, а згодом там облаштували криницю, яку назвали Маковіївською, — таку історію про одну із сільських криниць розповіла нам завідувачка Дібрівненської бібліотеки-філії Городнянської ТГ Валентина Чорна. — Ця історія дуже схожа на легенду, та насправді це переказ, який базується на історичних даних. Вони зафіксовані в літописі одного з київських монастирів.
У 2019 році цей факт настільки вразив комісію, яка обирала громадські проєкти, що мали реалізуватися в Городнянській ТГ за рахунок бюджету участі, що Валентині Чорній виділили на відродження Маковіївської криниці 36 тисяч гривень.
— Того року я саме закінчила краєзнавчу роботу за цією тематикою, — розказує Валентина Володимирівна. — Коли ж почалася подача проєктів на бюджет участі, я збиралася написати проєкт щодо облаштування відпочинкової зони в центрі нашого села — якогось парку, молодіжного простору тощо. Та колеги з Городнянської центральної бібліотеки умовили мене зосере-дитись на відродженні Маковіївської криниці, мовляв, це буде дуже цікаво і незвично. Я вхопилася за цю ідею. І її підтримали. Як мені потім сказали, того року комісія дійсно визнала мій проєкт найцікавішим.
Проте з виділенням грошей одразу ж виникли проблеми. Теоретично кошти на мій проєкт були, але з тих чи інших причин їх не давали. До мене стали доходити чутки: не хочуть таку суму «віддавати в ліс». Коли восени 2021-го знову настав час подавати проєкти на бюджет участі, я відмовилась. Навіщо мені було писати новий проєкт, якщо реалізувати попередній я не змогла? Отоді все й закрутилося.
Гроші мені виділили, і ми в дуже швидкому темпі почали роботи — облаштовували криницю, будували капличку. Мені порадили звернутися до майстра Володимира Колінька із сусіднього Тупичева. Я розповіла йому, що хочу, але в бюджет мій проєкт уже не вкладався, бо за три роки гроші частково втратили свою цінність. Скажу так: криницю ми таки відродили, але Володимир на цьому точно не заробив. Фактично реконструкцію -цієї історичної пам’ятки він нашій громаді подарував. Мабуть, це була благословенна Богом справа.
14 серпня 2022 року, на свято Маковія, оновлену криницю освятили.
— Взагалі ми й раніше, ще до реконструкції, щороку ходили на свято до -цієї криниці, — продовжує Валентина Володимирівна. — Тут стояв старий хрест, який ми прикрашали рушниками і квітами. Ця криниця не була покинутою. Довгі роки її доглядав наш односелець, якого всі називали Іван-монах. Це був віруючий чоловік, який завжди говорив, що треба зберігати криниці, бо може прийти такий час, коли вони стануть для села єдиним джерелом води. На початку 80-х років, коли Маковіївська криниця стала завалюватися, він домовився, щоб сюди притягли колодязне кільце і встановили на старий дерев’яний зруб, він же й хрест тут поставив.
У селі казали, що Іван — прозорливий, бачить майбутнє. Усе життя він їздив церквами та монастирями і постійно молився. А в урочищі біля села навіть пробував викопати печери. Ще в 1960-х роках Іван наймав для цього місцевих хлопчаків. Давав їм по 10 копійок за відро винесеної землі. А це тоді були неабиякі гроші! У тих печерах він хотів зробити молитовне середовище, в якому могли б збиратися віруючі, а в ідеалі мріяв докопатися до Антонієвих печер у Чернігові, які, як розповідають, пов’язані підземними ходами з Києво-Печерською лаврою.
Але тодішня влада постійно боролася з цими печерами — періодично закопувала їх, мовляв, тримаються вони лише на корінні дерев, а туди постійно лазять діти, тож ці печери небезпечні. Так Іванові й не вдалося здійснити свою мрію. Печер він не добудував, але це урочище місцеві й досі називають Монаховими печерами. Хто знає, наскільки багато Іван знав чи бачив, розпитати його про це мені не вдалося. Останніми роками він неохоче спілкувався з людьми, а в січні 2022-го помер. Дітей у нього не було, хоча Іван був одруженим. Його дружина Софія теж була віруючою.
Зараз дібрівненці залюбки відвідують Маковіївську криницю, хоч і кажуть, що її повна реконструкція ще не завершена.
— Хочемо її почистити, оновити старий зруб, тоді вода тут буде ще чистішою. Сподіваюсь, війна закінчиться і ми матимемо можливість це зробити, — каже Валентина Чорна. — Тим більше, що старожили запевняють: ця криниця цілюща. Якщо є справжня віра, її вода допоможе позбутися будь-яких недуг.
До речі, цілюща криниця в Дібрівному не одна.
— Старожили говорять, що взагалі в нас їх було аж сім, проте визначити точне місце розташування зараз можна лише у трьох — Маковіївської, Іллінської і Преполовенської, — перераховує Валентина Володимирівна. — Іллінська знаходилась недалеко від села в напрямку Конотопа. Про неї ходять різні легенди. Найпопулярніша така. Тисячу, а то й більше, років тому була біля нашого села велика річка, яка черпала свої сили із джерела на місці Іллінської криниці. Поряд із річкою стояла гора Коцуриха, біля якої розмістилося помістя Коцурів. У родині Коцурів ріс син. І було в нього велике кохання з однією сільською дівчиною, але з якихось причин одружився він з іншою. З горя та дівчина втопилася в річці. Її мати вирішила помститися за дочку і величезною сковородою, яку тягли три воли, накрила джерело, щоб відрізати річку від живлення. Після цього річка пересохла, а джерело залишилося. Коли ж біля нього проводили розкопки, там знаходили якісь металеві черепки. Кажуть, то й були часточки тієї міфічної сковороди.
Ми також ходили на те місце, щоб розкопати джерело, але до води так і не дісталися, хоча ще за нашого дитинства вона там була. Мами часто посилали дочок брати звідти воду, щоб помити волосся, і воно після того було дуже гарним. Ми поставили на місці Іллінської криниці хрест, щоб не загубити його. Може, колись вода там іще з’явиться. Ще цікаво, що коли ми там копалися, то теж знайшли металеві черепки.
А в бору ближче до Смичина знаходиться Преполовенська криниця. Там є старе і нове джерело. За криницею доглядають лісівники. Із нею також пов’язана давня легенда. Кажуть, десь наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття жила в Дібрівному старчиха. Хтось називає її Марфушею, хтось — Настею. Скільки їй було років, ніхто не знав. Вона завжди ходила боса (і влітку, і взимку) й була сліпою. У людей Настя-Марфуша брала тільки кусень хліба і воду, від усього іншого відмовлялася. І ось якось вий-шла вона до цієї криниці, вмилася водою з неї і прозріла. З того часу і кажуть, що преполовенська вода допомагає лікувати хвороби очей. Набрати її можна і зараз — джерело живе, а лісівники облаштували навколо нього капличку.
Багатим було Дібрівне на цілющі криниці, але про всі ми, на жаль, уже не дізнаємось, бо й розпитати ні в кого.
— Я спілкуюся з нашими старожилами, які пам’ятають давні часи або ж можуть переповісти те, що чули ще від своїх батьків, бабусь і дідусів, — говорить Валентина Володимирівна. — Знання своєї історії, своїх коренів — це запорука нашого вільного майбутнього, а тому зараз ми маємо зробити якомога більше, щоб залишити цю історичну пам’ять і нашим нащадкам.
Катерина ДРОЗДОВА,
с. Дібрівне на Городнянщині.
Фото з альбому Валентини Чорної
