«Я не вмію. У мене не вийде. Я ніколи не малював, тим паче пейзажів. Як це робити?..» — говорили вони з хвилюванням і ніяковістю на початку заняття. А наприкінці вже з усмішками демонстрували власні шедеври. Кожен із них додав своїх штрихів до запропонованої як приклад картини.
Так у теплій дружній атмосфері пройшло друге заняття із живопису для ветеранів у проєкті, який реалізовується в Куликівській громаді.
«Мистецтво — як шлях до внутрішньої опори»
Директор КЗ «Центр культурних послуг» Куликівської селищної ради Марина Андрушко розказує:
— Ми з нашою фахівчинею Яриною Дмитрук, відповідальною за написання проєктів у сфері культури,подали грантову заявку й отримали фінансування від Українського культурного фонду на проєкт «Точка опори: практики візуального мистецтва для ментального відновлення ветеранів». Його мета — створення умов для самореалізації, відновлення внутрішніх ресурсів і зміцнення психологічної стійкості ветеранів, зокрема осіб з інвалідністю, через залучення їх до мистецьких практик.
Тобто ветеранів, які мешкають у Куликівській громаді і зараз адаптуються до цивільного життя після участі в бойових діях, збирають у комфортному просторі, де вони можуть, займаючись творчістю, розслабитися і поспілкуватися між собою.
— Проєкт передбачає вісім занять: п’ять із живопису, три зі скульптури. Їх для наших 15 ветеранів проводять митці з Чернігівського обласного центру народної творчості — художниця Наталія Войстрикова і скульптор Микола Тараненко.По завершенню проєкту у вересні ми плануємо виставку-презентацію робіт учасників, — доповнює Ярина Дмитрук.
Загальний бюджет проєкту — 589 230 грн, із них 501 230 грн виділено Фондом, ще 88 000 грн — Куликівською селищною радою (на умовах співфінансування). Заняття проходять у відремонтованому бізнес-хабі.
— Тут за кошти гранту ми облаштували індивідуальні робочі місця з ергономічними кріслами та столами з регулюванням висоти, санітарні приміщення з доступом для людей з інвалідністю тощо.
Колишні і нинішні військовослужбовці
Партнером проєкту стала куликівська громадська організація «Сталевий Кулик», що працює з ветеранською спільнотою Куликівщини. Її очільник — 39-річний Вадим Медвідь, доброволець, який на російсько-українській війні втратив обидві ноги (ми не раз писали про нього). Він сам долучився до занять творчістю і привів своїх побратимів. Про одного з них — Юрія Силенка з Куликівки — Вадим каже:
— В нього за спиною не одна війна.
— Я служив в Афгані, в АТО (водієм танка у 2015-2016-му відшурував 1300 кмпо Світлодарській дузі) і в повномасштабку так само пішов добровольцем (ми з Вадимом були в одному окопі).
Юрій виглядає так, що й не віриться, що йому 61 рік.
— Із 7 класу займаюся спортом — гирі, гантелі, штанги. Якби не це, то мене б уже не було. Чим мені гірше, тим більше я займаюся. Ось і після заняття піду в спортивну залу.
Інший учасник проєкту, 33-річний Сергій Головань, після демобілізації за станом здоров’я внаслідок поранення працює в громаді — завідувачем сектора цивільного захисту населення, надзвичайних ситуацій, мобілізаційної роботи і взаємодії з правоохоронними органами Куликівської селищної ради.
— Із 2014 до 2021 року я проходив службу в секторі карного розшуку, звільнився і на початку повномасштабного вторгнення пішов добровольцем. Стрілецький батальйон, поранення (в ліву ногу і руку), служба по резервних батальйонах і частинах забезпечення, — коротко описує свій військовий шлях.
А 55-річний Михайло Галушка і 43-річний Віктор Семироз після пережитих боїв і поранень служать у місцевому ТЦК.
«Військові пенсіонери»
— так вони самі себе називають.
—Мені скоро буде 62, — не відриваючись від полотна, каже Ілля Коробка із села Виблі. — До війни я працював електрозварником у Шляхобудівному управлінні №14 в Чернігові. Пішов добровільно 25 лютого 2022 року. Чому? По-перше, я завжди вважав себе патріотом України, такими були мої батьки і мене так виховали, що Україна має бути понад усе! І це не високі слова, а те, що є в серці. По-друге, хотілося захистити свій дім, родину.
Спочатку я був у роті охорони при Чернігівському ТЦК. А через рік, у 2023-му, в складі 72-ї бригади Чорних Запорожців захищав Вугледар. У 58 мене називали навіть не Дідом, а Старим. І я придумав собі позивний СЕЙМ: «Старий «ЕнергоЙомкий» Матеріал», — сміється Ілля Якович. — А ще англійською це означає «той самий» («the same»).
Я послужив там рік і пішов за станом здоров’я — не зміг у піхоті бігати на рівні з хлопцями. Звернувся до лікаря, бо непокоїла задишка, і з’ясувалося, що в мене вроджена вада серця (а я про це й не знав, усе життя займався спортом — футболом, волейболом, тенісом). Потім до 60 років дослужував, скільки міг, знову в ТЦК, тільки в Куликівському.
Я обійшовся без поранень, і щоразу це було дивом: то снайперська куля пролетіла над вухом і не зачепила, то вибухнув заряд і вивалив стінку — на місці, де я стояв, купа щебеню, а мене лише збило з ніг. Мабуть, у мене сильний янгол-охоронець і ще за мене кріпко молились рідні.
52-річний Ігор Баглай родом із Куликівки, живе в сусідньому селі Ковчин.
— Я був іще в АТО. У повномасштабну пішов добровольцем. Повоював в аеропорту в Гостомелі, потім потрапив під Чернігів. Щойно з-під міста ворога прогнали, я записався в 58-му бригаду і поїхав на Схід: Соледар, Куп’янськ, Кремінна. Хоч солдат, а був і на посаді взводного. Першого поранення зазнав 25 жовтня 2022 року, а другого — тяжкого — 8 квітня 2023-го в Кремінній. Тепер у мене інвалідність, якої набув при захисті Батьківщини: немає шматка лопатки, в нозі стоїть залізо.
У день другого заняття, 17 липня, Марина Андрушко від імені організаторів і учасників проєкту привітала іменинника: своє 46-річчя відзначав Юрій Худайлієв.
— У перекладі з туркменської моє прізвище означає «той, хто належить Богу», «божественний» або «божий». Мій батько з Туркменістану, а я — українець. Народився в Чернігові, а в 10 років із матір’ю і вітчимом переїхав у Куликівку. І це було моє свідоме рішення — 2022 року стати на захист своєї країни. 3 березня я добровільно пішов до військкомату, 5-го нас повезли в частину…
Про своє поранення Юрій говорить так:
— У мене ушкоджений увесь лівий бік (цим оком не бачу зовсім, рука не розгинається), частково і правий. Маю пожиттєву другу групу інвалідності.
На запитання, чи раніше він малював, бо виходить гарно, відповідає:
— Коли в Чернігові минулого року потрапив на реабілітацію, то сходив на три заняття, спробував — і вийшло.
Усі ветерани, з якими я поспілкувалася, поки вони створювали свої пейзажі, сказали: ці творчі зустрічі їм дуже подобаються. Мовляв, на них вони відволікаються від сумних реалій, спогадів і думок, розслабляються, навчаються чогось нового.
— Ми вдячні нашому партнеру — Українському культурному фонду — державному інвестору розвитку культури та креативних індустрій за надану фінансову підтримку в реалізації проєкту «Точка опори: практики візуального мистецтва для ментального відновлення ветеранів». Також дякуємо за фахові консультації Людмилі Чабак із програми ULEAD з Європою. І окреме спасибі голові Куликівської громади Юлії Постернак, яка завжди підтримує наші ініціативи!
Аліна КОВАЛЬОВА.
сел. Куликівка.
Фото автора
