20 листопада цього року Марія Скромна з Чернігова зустріне своє 80-річчя. Цього тижня саме вона стала переможницею нашого конкурсу передплатників. Від «Гарту» Марії Олександрівні дістався спальний комплект — ковдра і подушка.
— Жаль, немає з ким цьому виграшу і порадіти, — зітхає вона. — У такому віці залишилась я на світі зовсім сама. Перед війною не стало єдиної донечки Ірини, а два роки тому відійшов у засвіти чоловік Андрій. Більше в мене нікого й не було. Роки летять швидко, але біль від цих втрат не проходить…
Родом Марія Олександрівна з Количівки Чернігівського району.
— Мій батько працював на залізниці. Щоб було ближче добиратися на роботу, купив хату поряд із залізничним мостом, а потім уже звів і власний будинок під Черніговом. Згодом його знесли, бо під час будівництва ТЕЦ на тому місці вели високовольтну лінію. А замість того будинку татові дали квартиру в місті. Щоправда, мешкати тут, «у казенному житлі», він не захотів, перебрався в приватний будинок. Сюди ж разом із донечкою перейшла жити і я, коли вирішила покинути першого чоловіка, — розповідає Марія Олександрівна.
Зі своїм останнім чоловіком Андрієм Молодшим вона прожила майже 30 років.
— Зійшлися ми, коли мені було вже під 50, хоча знали одне одного ще з молодості. Познайомились випадково на пляжі. Андрій почав проявляти знаки уваги — то запрошував мене піти разом на пляж, то морозива поїсти, то в кафе посидіти. Але я тоді ще не була так романтично налаштована, мені більше подобалося відпочивати в компанії, грати з друзями у волейбол.
Потім Андрія забрали в армію. Поки він повернувся, я вийшла заміж за Іриного батька, Олександра. Він переїхав у Чернігів із Вітебська (республіка білорусь. — Авт.). Гарно виглядав, стильно одягався, добре танцював. Недовго думаючи, я погодилась вий-ти за нього заміж. Та згодом виявилося, що він полюбляв випити, ще й працювати зовсім не хотів. Врешті-решт я забрала Іру і перейшла жити в татову квартиру. Не раз Сашко просив, щоб я повернулася, обіцяв, що все зміниться, але я перевіряти це вже не захотіла.
Згодом у моєму житті з’явився інший чоловік — Петро. Приємний, хазяйновитий. Єдине — не заладились у них стосунки з моєю дочкою. Вона на той час розійшлася зі своїм першим чоловіком і повернулася жити до мене. Молода, без дітей. Їй хотілося і з друзями погуляти, і з хлопцями спілкуватись, а Петро все намагався її виховувати. Це були постійні суперечки, образи. Я почувалася неначе між двох вогнів і врешті-решт зрозуміла, що треба обирати. Звісно, у пріоритеті була дитина.
Отак, може, і залишилася б сама, бо стосунків більше не хотілося, але Андрій про все дізнався і запропонував мені спробувати пожити разом. Після його повернення з армії тісних стосунків ми не підтримували, але при нагоді спілкувалися. Сам він одруженим до цього так і не був, власних дітей не мав. Розповідав, що зустрічався з жінками, але бажання пов’язати з котроюсь із них своє життя так і не з’явилося. Ось і дочекався мене, — усміхається Марія Олександрівна. — Жили ми з ним чудово. Андрій був дуже набожною людиною, поганих звичок не мав, у всьому нам із дочкою допомагав. Спочатку ми мешкали в його приватному будинку (у моїй квартирі залишилась жити Іра), а згодом обміняли його на однокімнатну квартиру. Важко було на старості жити в домі без вигод, де не було навіть газу, а вода — лише на вулиці. Коли ж померла Іра, я почала жити на дві квартири — трохи тут, трохи в Андрія.
Ірини не стало наприкінці 2021-го. Її життя забрав коронавірус.
— У понеділок, 15 листопада, дочці стало зле. До лікарні вона не пішла, зателефонувала сімейній лікарці. Їй призначили аналізи і сказали прийти на прийом уже з ними. Та Іра нікуди не пішла, була впевнена, що й так усе мине. А в суботу, якраз на мій день народження, прямо на моїх очах вона почала задихатися. Я викликала «швидку». Іру забрали до лікарні, де наступного дня вона померла… — згадувати ті події Марії Олександрівні важко. — Єдина дитина… Онуків Іра мені, на жаль, теж не залишила. Ще в 1986-му вона народила донечку Наташу. Але ж це був рік Чорнобильської трагедії… Лікарі попереджали, що в дитини можуть бути проблеми зі здоров’ям. Як у воду дивились. У Наталочки не відкрилися легені. Прожила внучка всього кілька діб. А більше дітей в Іри не було, хоч вона й дуже про них мріяла.
Я думала, хоч Андрій мене переживе, але ж ні… Зліг він якось раптово. Ще у 2022-му бігав як молодий. 24 лютого, коли почалася війна, він був у своїй квартирі, а я тут, у нашій з Іринкою. Вранці мені зателефонувала Ірина свекруха, яка живе в сусідньому будинку. Хоч ні її сина, ні Іри серед живих на той час уже не було, наші з нею стосунки залишалися хорошими. Її син (Ірин другий чоловік) свого часу був військовим у росії. Іра допомагала його мамі як соц-робітниця. Так вони і познайомились. Жили добре, але згодом він помер. Після цього Іра ще довго допомагала свекрусі — забігала до неї то прибрати, то борщу наварити. Тому ми ще довго підтримували родинні стосунки. Отак від свахи я вперше й почула, що почалася вій-на. Одразу ж подзвонила Андрієві: «Увімкни телевізор. Війна…»
Згодом він прийшов до мене, так ми в цій квартирі і переживали ті складні часи. Андрій щодня ходив то в АТБ, коли там якість продукти з’являлися, то на хлібозавод, де випікали хліб, то навідувався до своєї квартири. Зі здоров’ям проблем у нього не було. А за рік, у 2023-му, почав скаржитись на біль у ногах. Ходити було важко навіть із ходунками. В основному чоловік лежав, але й це тривало недовго — за кілька місяців Андрія не стало. На той час йому було 80. Точної причини смерті лікарі так мені й не назвали.
Ось так я залишилася сама. Допомагати мені ходить соцробітниця, також забігає поштарка Аня. Вона живе в сусідньому будинку, тож буває в мене часто. І книги приносить, і журнали, бо я дуже люблю читати. Ось і квитанцію на ваш конкурс відправила вона. Взагалі-то я — давня шанувальниця «Гарту». Ще з часів «Комсомольського» він зі мною завжди, де б я не жила. Щоправда, раніше я постійно передплачувала його на рік, а останнім часом — на пів року. Хто знає, скільки ще проживу. Бачите, як воно буває…
Марії Олександрівні, як і всім нашим читачам, ми бажаємо міцного здоров’я, довгих літ життя і мирного неба над головою. Усі ви — наше натхнення! Завдяки вам «Гарт» живе, для вас ми працюємо і вже готуємо свої наступні призи.
До речі, цього тижня іще один — гартівський фірмовий набір (футболка, чашка і кепка) — дістався родині Старуків із Батурина на Бахмаччині. Сергій Сергійович і Людмила Федорівна разом уже 60 років! 48 із них вони з «Гартом». Дякуємо вам за вашу відданість і любов до нашого видання!
А тим, хто ще не встиг передплатити нашу газету на друге півріччя 2026 року, нагадуємо: зробити це можна в найближчому поштовому відділенні або в листоноші. Якщо ж хочете випробувати свою удачу, надішліть на адресу нашої редакції (м. Чернігів, проспект Перемоги, 62) копію своєї передплатної квитанції і чекайте на черговий розіграш подарунків від «Гарту».
Катерина ДРОЗДОВА.
Фото автора