— До війни в нашій квартирі завжди було весело — в гості часто приїжджали дочка і син із родинами, бігали онуки, а зараз… — 67-річний Микола Гіневський із Ріпок сумно зітхає. — Залишились удвох із дружиною. Діти за кордоном. Спілкуємось телефоном, раз на рік я їжджу до сина в Чехію, оце й усе. Клята війна зіпсувала життя кожному українцю…
До родини Гіневських ми завітали, щоб вручити черговий приз нашого конкурсу передплатників — електрочайник. Правда, вдома застали лише господаря. Та й то — буквально перед нашим приїздом він повернувся зі Звеничева.
— Ми з Любою (так звати дружину Миколи Івановича. — Авт.) обоє родом зі Звеничева. Там залишились батьківські хати — і моя, і її, тож щороку я саджаю в селі город. У лютому-березні 2022-го власний урожай дуже нас виручив. Нестачі в продуктах у період окупації ми не відчули. Я лише щоранку ходив по хліб, який випікали на нашому хлібозаводі, а так обходились тим, що було вдома, — овочами, закрутками.
Застала ж війна Миколу Івановича зовсім не в Ріпках, а… в Києві.
— Наша дочка Ірина (зараз їй 41 рік) свого часу вивчилась на фармацевта і влаштувалась на роботу в столиці. Її чоловік — теж фармацевт. Мають двох донечок — 11-річну Кіру і 8-річну Віку. Так ось, коли Кіра пішла у школу, а Віка — в садочок, у дочки із зятем виникла проблема: а як працювати, коли нікому малечу доглянути? Всі ж знають, як у Києві непросто добиратися на роботу і додому. А не працювати Іра не могла, бо вони з чоловіком ще мали виплатити кредит за квартиру. Тож я вирішив допомогти — щотижня по три дні (з вівторка до четверга) жив у Києві: приїжджав у вівторок до обіду, забирав Кіру зі школи, відводив на англійську, потім готував їй обід, відводив на акробатику, а дорогою додому ми заходили в дитсадок і забирали Віку. У п’ятницю вранці я повертався додому. Так було до самого першого дня повномасштабної війни.
Розмови про вторгнення велися давно, але мені до останнього не вірилось, що таке може бути. Там же, у росії, теж люди, такі ж самі, як і ми. Здавалося, що ми їх добре знаємо. Річ у тому, що після армії я працював кранівником у місцевому міжколгоспбуді. Ми будували школи, дитсадки, клуби, корівники, сховища в різних селах, та потім, із розпадом СРСР, ця організація закрилася. З роботою було сутужно, тож мені довелося їздити на заробітки в росію. Там ми будували елітні будинки на Рублівці (неофіційна, але всесвітньо відома назва найпрестижнішого та найдорожчого житлового масиву в росії, розміщеного в одинцовському районі московської області. — Авт.). Працював я і з таджиками, і з узбеками, і з росіянами, і з білорусами. Люди як люди. Жили з усіма дружно. То як могло статися так, що вони на нас напали? Але в ту ніч, із 23 на 24 лютого, я не спав. Ходив квартирою з телефоном і передивлявся новини. А о 5-й ранку почав усіх будити: «Вставайте, почалося!» Діти зібрали документи та всі необхідні речі і вже хотіли виїжджати на Захід України, але виявилося, що це неможливо — кацапи вже зайшли в Гостомель і Бучу, тож дороги були закриті. Тому діти поїхали у Кропивницький (мій зять звідти родом). Сподівались, що скоро повернуться, але невдовзі стало зрозуміло, що війна швидко не закінчиться. Тоді вони виїхали в Чехію до нашого сина Діми (він на чотири роки молодший за Іру). Діма живе там із родиною ще з 2019-го. Закінчив Чернігівський технологічний університет, трохи попрацював на механічному заводі, але розвитку там не було, тож він вирішив шукати іншу роботу. Виклав в Інтернеті своє резюме, і його запросили у Ржищів (Київщина. — Авт.) на завод, де виготовляли витяжки. Звідти син переїхав у Переяслав-Хмельницький (там, до речі, й одружився), а потім — у Чехію. Наша внучка Ельвіра (їй 8 років) народилася ще в Україні, а онук Станіслав (йому два) — вже там, у Празі. Працює Діма за своєю спеціальністю. Спочатку він влаштувався в німецьку компанію, займався турбонадувами для машин і безпілотними системами для вантажівок. Проте ця робота передбачала тривалі відрядження, тож син перейшов в іншу фірму, французьку, яка займається кондиціонерами для вагонів. На щастя, сім’я Діми війни на собі не відчула. Іра ж пожила в Чехії всього кілька місяців і виїхала з родиною до Канади, тож тепер наживо ми не бачимось…
Але повернімося до горе-звісного 24 лютого 2022-го, бо з дочкою Микола Іванович тоді не поїхав, а вирішив повернутися додому.
— Дружина ж залишалася тут, — пояснює. — Іра жила десь за кілометр від станції метро «Житомирська». Там завжди їздило багато автобусів — із Бучі, з Ірпеня. Вони зупинялися і забирали київських пасажирів. А того дня автобусів, звісно ж, не було. Я йшов пішки і махав усім машинам, що проїжджали повз. До метро мене таки підвезли. Я дістався станції «Чернігівської», але маршруток там теж не було. З Чернігова того дня вони вже не прийшли. Я поїхав на «Лісову», але й звідти виїхати не зміг, а людей, які чекали на транспорт, було ще більше. Я повернувся назад на «Чернігівську». Тільки уявіть, вийшов від дочки о 6-й ранку, а була вже 13-та, і при цьому жодних перспектив. На Прилуки машини ще їхали, а на Чернігів — жодної. Я знайшов шматок картону, написав на ньому «Чернігів» і почав махати всім машинам, що їхали дорогою. І тут раптом зупинилась вантажівка з чернігівськими номерами. Водій підвіз мене аж до Обласної лікарні. Виявилося, що ми фактично земляки — він був із Гучина нашої Ріпкинської громади. Правда, їхали ми довго. Проїжджали через Бровари, де кацапи вже встигли розбити військову частину, потім потрапили в затор біля Козельця — на мосту через Остер заглох наш танк і ніхто не міг його зсунути з місця, ось і доводилось зустрічному потоку потроху пропускати тих, хто їхав на Чернігів. У самому місті вже стояли військові, було чутно стрільбу.
Звісно ж, маршрутки на Ріпки не ходили, тож я викликав таксі. На диво, водій погодився відвезти мене додому. Поїхали ми через Новий Білоус. Проїхали Рівнопілля, а за ним уже горіли машини, посеред дороги лежала гусениця від танка, навколо — трупи кацапів. Втім до Ріпок ми добралися без пригод. Люба була вдома. Ну і вже весь наступний місяць ми сиділи з нею у квартирі, виходили на вулицю лише за необхідності. Росіяни селищем не дуже їздили. Бачив їх я тільки здаля. Особисто, на щастя, не стикався.
Дуже хочеться, щоб все це нарешті закінчилося, щоб настав мир і українські сім’ї змогли об’єднатися. Радію за дітей та онуків, що вони у безпеці, але дуже хочу, щоб ми з ними мали можливість бачитись постійно.
А ось другий приз нашого конкурсу — подарункова передплата — дістається цього тижня Марії Коновал із Чернігова. Шановна Маріє Іванівно, зателефонуйте нам за номером (098) 741-88-51 і назвіть того, кому хочете подарувати передплату на «Гарт» на друге півріччя 2026 року.
Хто ж хоче забезпечити себе свіжими новинами, цікавими матеріалами і корисними порадами на найближче півріччя самостійно, нагадуємо, що передплатити «Гарт» ви можете в поштовому відділенні або у листоноші. Хочете на додачу випробувати свою удачу? Тоді надішліть на адресу нашої редакції (м. Чернігів, проспект Перемоги, 62) копію своєї передплатної квитанції і станьте учасником гартівського конкурсу передплатників. Бажаємо удачі!
Катерина ДРОЗДОВА,
селище Ріпки.
Фото автора