Доводилося не раз чути від військових, що війна не відпускає — навіть вдома, у звичній раніше обстановці, серед рідних. Пам’ять знову і знову змушує переживати вже пережите так, ніби це відбувається зараз. Вночі мучать важкі кошмари. Ніщо не радує. Важко стримувати спалахи гніву. Неможливо позбавитися від тривоги. Мучить хронічний головний біль.
Як подолати травматичний досвід, відновити внутрішній ресурс, кожен вирішує сам. Хтось звертається по допомогу до спеціалізованих ветеранських просторів чи медичних установ, хтось із головою поринає в спорт, а хтось вмикає «механізм самолікування», сподіваючись заглушити тяжкі спогади за допомогою алкоголю чи азартних ігор.
Для 31-річного захисника Богдана Жуковецького (родом із Сосниці) містком між воєнним і цивільним життям стало створення художньої прози. Свою повість «Лінія життя», розказує, він почав писати у 2023 році — коли, здається, було найважче всім. Говорити про це вголос занадто боляче. А письменство дозволяло подивитись на події, переживання ніби збоку, зменшивши цим їхню гостроту.
За фахом Богдан — інженер комп’ютерних систем і мереж. До війни працював програмістом.
— І в один прекрасний день не послухався маму і став військово-службовцем ЗСУ, — каже про вибір, який він зробив ще на початку повномасштабного вторгнення, у 27.
Богдан вважає, що впродовж понад 4-х років служби йому — за великим рахунком — щастило: «Руки-ноги цілі». А душу від пережитого рятує творчість.
У своїй «Лінії життя» Богдан спробував, за його словами, осмислити війну через інший вимір — «трохи відсторонений, трохи вигаданий». Бо писати про те, якою вона є насправді, зізнається, не хотілося.
Літературознавці називають цей твір фантастичною футуристичною повістю: сюжет змальовує світ недалекого майбутнього, де держава мобілізує людей на чергову війну, але загиблі військові можуть бути відновлені.
«Кров із вени, мазок зі щоки, кілька волосин і — наприкінці — величезна машина, яка зовні нагадувала стоматологічний рентген. З тією відмінністю, що, окрім рухомих сканерів навколо, на голову на додачу ще наділи шолом з під’єднаними електродами.
— Це що, коли мене вб’ють, ви мене заново роздрукуєте на 3Д-принтері?
— Саме так. З усіма спогадами і знаннями до цього моменту», — розповідає про процедуру збору біоматеріалу (ДНК) для майбутнього технологічного «відновлення» військовослужбовця в разі його загибелі головний герой повісті — молодший сержант Денис Гнатюк із позивним Бармен.
Над книгою Богдан працював більш ніж рік. У 2025-му надіслав повість (в електронному вигляді) на розгляд журі VIII Міжнародного літературного конкурсу ім. Григора Тютюнника — і став лауреатом. Одним із десяти, але ж із першої спроби! Почала збуватися його дитяча мрія стати письменником. Хоч тоді він і уявити не міг, що це буде саме так.
Дебютна повість автора вийшла друком у цьогорічному травні, немало читачів уже ознайомилися з нею.
— Зараз якраз читаю, — каже секретар Сосницької селищної ради Андрій Ткач. — Радію успіху земляка.
Нині Богдан Жуковецький продовжує службу в ЗСУ.
***
Творчість стала способом реабілітації і для 37-річного Олександра Ушакова з Городнянщини. До війни він закінчив Чернігівський пед-університет. Писав вірші — викладав на папір те, що йшло з душі. Але це було особисте — нікому не показував. Із перших днів великої війни Олександр захищав Чернігів, потім воював на Бахмутському, Вугледарському напрямках, пройшов пекло в Серебрянському лісі на Луганщині. Серед його нагород — Почесний нагрудний знак Міністерства оборони України «Золотий Хрест».
Тепер пережите на війні оживає в римованих чи вільних віршах (верлібрах): Олександр висловлює на папері гнів, страх, скорботу за втраченими побратимами, полегшуючи тягар на душі.
Я більше не боюсь і не бажаю,
Мені не боляче втрачати чи знайти…
…Я бачив біль настільки концентрований,
Що він утратив власний сенс і зник…
Це рядки з вірша, написаного, за словами Олександра, в один із найважчих періодів його життя:
— Тоді разом зі своїм підрозділом я виконував бойові завдання в Серебрянському лісі. Багато чого з того часу я вже не пам’ятаю: мозок просто вимкнув спогади через надмірне емоційне навантаження.
Фахівці називають це захисним блокуванням пам’яті — мозок може стирати деталі, щоб захистити людину від руйнівної дії посттравматичного стресового розладу. Та навіть коли мозок «забуває» конкретний бій, нервова система реагує на звуки, запахи, світло тощо, знову і знову повертаючи людину до пережитого. «У мене немає серця — воно б розірвалося від горя та болю», — зізнається Олександр у своїх віршах. Разом з тим вони народжені саме серцем.
— Поезія стала для мене способом реабілітації, — говорить ветеран.
Він повернувся до цивільного життя. Мешкає в Чернігові. Виховують із дружиною сина.
Його громадська діяльність після повернення з фронту зосереджена навколо адаптації, підтримки захисників, патріотичного виховання молоді. Олександр бере участь у програмах психологічного відновлення для ветеранів і їхніх родин. Планує видати збірку своїх віршів. І в ній буде не стільки про жахи війни, скільки про силу бойового братерства, силу духу українців.
***
Ще одним прикладом реабілітації військового через творчість можна назвати роботи захисника з Дніпропетровщини (він служить і зараз) Сергія Власенка. Виставка його робіт, виконаних у стилі Star Art (для цього виду мистецтва характерне створення скульптур із металобрухту), недавно прой-шла у Сновську — в рамках проєкту, започаткованого студією соціальної реабілітації SIRIM.
Матеріалом для виробів слугували здебільшого відстріляні гільзи, залишки бойової техніки, осколки снарядів. З них автор виготовив складні екзотичні фігури птахів, тварин, риб, фантастичних істот, перетворивши метал, що асоціюється з війною, на символ життя.
Раніше ця виставка діяла в Чернігові, у Мені. Планується розгорнути її також в інших містах України і навіть за кордоном. Адже тут уже йдеться не лише про комплексну реабілітацію самого автора (психотерапію, духовне переосмислення досвіду, розвиток дрібної моторики), а насамперед про демонстрацію незламності людського духу та можливість відродження.
Марія ІСАЧЕНКО.
Фото із соцмереж