«Повернувся з полону наш земляк, 32-річний Олександр Джугов! — 15 травня поділилась у фейсбуці спільною радістю Ірина Мисник із села Високе Ніжинського району (про цей, 74-й за рахунком, обмін ми писали в «Гарті» № 21 від 21 травня). — Чотири довгих роки… Весь цей час маленький син був без батька, мама — у постійній тривозі й надії на повернення. Всі рідні та друзі молилися, щоб Саша повернувся живим і здоровим. Від щирого серця вітаємо маму захисника з поверненням сина на рідну українську землю!»
«Я буду військовим»
56-річна Любов Джугова сина ростила без чоловіка.
— Я працювала у школі в сусідньому селі Головеньки, а Саша навчався тут, у Високому. Мені з ним допомагали мої батьки (мама й зараз жива, тата вже немає). Ми з ними разом виховували Сашу.
Син уже з 8 класу сказав: «Я буду військовим». Як ми не переконували — він свого рішення не змінив. І після закінчення 9 класів вступив до Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Рано став самостійним. Із 15 років старався сам усі питання вирішувати, як би важко не було, ніколи ні на що не скаржився.
Після закінчення ліцею Саша здійснив свою мрію і вступив до Національної академії сухопутних військ у Львові. А потім був 2014 рік… Восени син з іншими хлопцями потрапив під Маріуполь на Донеччину (переганяли техніку). Так вони ще курсантами побачили, що таке АТО, бойові дії.
Полон
— У них був прискорений випуск — їх випустили не в червні, як завжди, а наприкінці березня 2015-го. Після цього Саша потрапив на службу в одну з військових частин міста Дніпра. Кожних пів року в нього була ротація у зону АТО. Потім син перевівся у морську піхоту в Бердянськ. І там його застав повномасштабний напад росіян. Саша і його підрозділ — захисники Маріуполя — на тому напрямку потрапили в полон одними з перших — 4 квітня 2022 року.
Остання наша розмова із сином була 26 березня. До того, на початку вторгнення, Саша відповідав на мої повідомлення. 9 березня в нього був день народження, я відправила йому смс-повідомлення, та син його прочитати не зміг. Потім хлопці випадково десь зловили сигнал, Саша мені подзвонив, сказав, що в нього все добре, і більше з ним зв’язку не було.
Я не знаходила собі місця. Ми вже знали про події в Маріуполі, що там дуже тяжко, хоча місто ще трималося. А потім в Інтернеті на одній сторінці на кшталт «Пошук людей» я побачила фото свого сина. Він дуже змінився, тому що в останні дні їхнього захисту Маріуполя у них уже не було ні їжі, ні води, вони один сухарик ділили на двох, пили з калюж. І Саша потрапив у полон вже схудлим. Я була шокована!.. Це дуже тяжко — побачити, що твого єдиного сина захопили ті орки, і ти не знаєш, яка його подальша доля… Ми, мами і дружини полонених захисників Маріуполя, створили групу в телеграмі й почали стукати в усі двері.
Любов Миколаївна описує процедуру, яку проходять рідні полонених.
— І потяглися довгі дні очікувань, звернень у різні структури, поїздок до Києва, як на роботу, онлайн-зустрічі тощо. За чотири роки пройдено дуже багато!
У липні 2022 року мені повідомили, що Міжнародний комітет Червоного Хреста підтвердив щодо Саші статус полоненого. Під час перших обмінів я дізналася, де мій син. Перша звістка про нього від наших визволених з’явилась у жовтні 2022-го.
І потім я від обміну до обміну знову чекала вісточок — чи бачили Сашу, в якому він стані…
Я сама ніколи не хвалила і не хвалю своєї дитини, але дуже багато обміняних хлопців мені дякували за сина і говорили: «Він у вас — справжній офіцер! Сам тримався гідно і стійко, ще й нас завжди підтримував психологічно».
Тримали Сашу в тульській області, у населеному пункті донське. Умови там були доволі тяжкими: постійні фізичні і психологічні покарання, порції їжі дуже маленькі (ще й такої, що її неможливо вживати), один комплект білизни, лазня раз на тиждень, прогулянки дуже короткі, тож свіжим повітрям вони майже не дихали, сонця не бачили. Ця зима видалась лютою, в камерах було дуже холодно. І повна ізоляція — хлопці не знали, що робиться в Україні, їм казали: «Вас ніхто не чекає, ви нікому не потрібні».
Правда, через МКЧХ і через омбудсмана Дмитра Лубінця я отримувала листи від сина, а він — від мене. Але в них ми спілкувалися коротко і російською — щоб листи пропустили. Саша писав: «Жив, здоров. Как вы?», я відповідала: «У нас всё хорошо, работаем». Думаю, з моїх листів син зрозумів, що ми не під окупацією, що в нас Україна. Мабуть, це теж його тримало.
У полоні вони ніколи не знали, в який день і хто потрапить на обмін. І Саша не міг цього знати. У мене теж не було відчуття, що в цьому обміні повернеться мій син.
Того дня, 15 травня, я була на уроках. На великій перерві о 10.02 мені телефонують із невідомого номера: «Любове Миколаївно, це Вас турбує Координаційний штаб (з питань поводження з військовополоненими. — Авт.). Ми Вас вітаємо…» Далі я вже нічого не чула, у мене лилися сльози радості. Прийшли повідомлення в «Дію» і на телефон про звільнення сина з полону. А о 10.22 (я чітко пам’ятаю час обох дзвінків) зателефонував уже сам Саша: «Мам, це я. Привіт. Я в Україні!»
Я попросила сусіда, Івана Яковича Байбарацького (дякую йому!), ми помчали до Чернігова. Хоч і долетіли дуже швидко, але трішки не встигли: автобуси вже приїхали в лікарню, і визволені хлопці зайшли всередину. Медсестра родом із нашого села, яка там працює, вивела мені Сашу буквально на п’ять хвилиночок. Я його обняла, поцілувала. І того ж дня їх відправили на реабілітацію в Трускавець. Дорогою він зателефонував мені з потяга, ми поговорили. Потім уже Саша зідзвонився і з побратимами, яких звільнили раніше. Зараз хлопці на зв’язку.
Якби на початку повномасштабного вторгнення вони — морпіхи, «азовці», прикордонники — не стримували б того величезного угруповання ворожих військ під Маріуполем, мабуть, не встояли б ні Чернігів, ні Київ, бо ті війська російське командування могло перекинути на штурм столиці. У боротьбі за визволення наших полонених ми не розділяємо їх за родами військ, для нас вони всі — захисники з Маріупольського гарнізону, і ми боремося за свободу кожного!
Допомога
— Нас, рідних захисників Маріуполя, дуже підтримує фонд Ріната Ахметова «Серце Азовсталі». Це і подарунки на свята, і зібраний на 1 вересня рюкзак для Сашиного сина Романа. Двічі ми з онуком за програмою фонду відпочивали в Трускавці.
Сашиному Ромі 7 років, він із мамою та бабусею живе в Дніпрі. Звідти невістка Аня, вона — військова медикиня, продовжує служити там. Два з половиною роки (з кінця липня 2022-го до грудня 2024-го) Рома жив у мене.
— Люба — чудова бабуся. Знаходить час не лише на роботу (Любов Миколаївна 33 роки викладала географію і хімію в Головеньківській школі, а після її закриття перейшла у Височанську школу, де зараз працює асистентом учителя. — Авт.). Усі ці роки вона не тільки чекала свого сина з полону, а й допомагала іншим хлопцям, які зараз вою-ють! Із 2022 року — постійні донати на матеріали. А скільки зроблено й передано на фронт окопних свічок! — говорить Ірина Мисник. Вона ще 2022-го організувала небайдужих людей із сіл Борзнянської і Височанської громад Ніжинського району в ініціативну групу «НЕЗАБУДКИ», яка плете маскувальні сітки, «кікімори» для оборонців, співпрацює з іншими волонтерами по всій Україні. — Одні воюють на фронті, а мама нашого Саші воює в тилу.
— Не хочу хвалитися. Але дійсно, я постійно доначу, щозими купувала парафін, а моя рідна сестра Віра робила окопні свічки, вже виготовила їх дуже багато. Я віддавала свічки і «НЕЗАБУДКАМ», і сама відправляла на різні напрямки нашим морпіхам. Хлопці надсилають відео, дякують. Ця зима була дуже суворою. Хлопці казали: «Погрієш руки над свічкою — і вже трохи тепліше». У посилки завжди кладемо ще й смаколики. Тиждень тому я відправила три сітки, які за донат взяла у волонтерській організації «Оберіг». Можливо, якась сітка збереже комусь життя…
Від того, що мій син із полону звільнився, я своєї допомоги нашим захисникам не припиняю. І не припиню, поки не закінчиться війна!
Разом із Любов’ю Миколаївною ми закликаємо всіх посильно допомагати українським захисникам, адже заради нашого спокою вони щодня ризикують своїм життям.
Аліна КОВАЛЬОВА,
Борзнянщина.
Фото надане Любов’ю Джуговою