Переможцями нашого конкурсу передплатників цього тижня стали Микола і Наталія Жежери із Бобровиці, яким від «Гарту» дістається мультиварка. Познайомившись із 69-річним Миколою Івановичем і 66-річною Наталією Василівною, ми вкотре переконалися, що наші читачі – це надзвичайні люди з величезною силою духу, які можуть стати для інших справжнім прикладом незламності і щирої любові.
– З Колею ми познайомились у Майнівському радгоспі-технікумі. Після закінчення восьми класів я пішла туди навчатись на зоотехніка. Коля ж прийшов у технікум вже після армії, обрав спеціальність агронома-організатора, – починає розповідь Наталія Василівна. – На останньому курсі, в 1978-му, ми одружилися, а за рік у нас народилася донечка Інна. Жити ж поїхали на батьківщину Колі – в Лосинівку на Ніжинщині. Оскільки він навчався за направленням, то після випуску мав якийсь час відпрацювати там. Правда, вже за два роки ми повернулися в Бобровицю. Моя подруга Валя з чоловіком працювали тут на хлібоприймальному підприємстві і запропонували нам перейти на роботу до них. На тому підприємстві я проробила бухгалтером 40 років. А Коля… зазнав важкої виробничої травми. Він був майстром, відповідав за зерно на підприємстві. Якось разом з іншими працівниками вони укладали асфальт біля складів. Керівництво не попередило залізницю про ці роботи, і тією колією, що проходила поряд, несподівано поїхав локомотив. Колю затягнуло під нього. Добре, що колега його врятував – витягнув з-під паровоза. Але травми в чоловіка були серйозні – лікарям довелось ампутувати йому частину лівої ноги і правої руки.
На той час Миколі Івановичу було всього 29 років. Незважаючи на досить молодий вік, він у тій ситуації слабкості не проявив.
– О, Коля в мене — сильна натура. Ніколи не скаржиться на життя. Навіть із такими важкими травмами він дуже швидко пристосувався у побуті. І навіть на роботу ходив – деякий час працював вагарем на тому ж самому підприємстві. Вдома теж усе робив: і городину у важких мішках велосипедом перевозив, і за кермом автомобіля їздив. Ще й танцював на родинних святах, і навіть грав у футбол із дітьми.
– А чого розкисати? – долучається до розмови сам господар. – Я навіть не скажу, що мені було важко звикнути до життя з такими обмеженнями. Після операції рани в мене гоїлись іще три місяці. І поки я лікувався, все роздумував над тим, як мені навчитися ходити, як далі працювати, бо лікарі мені нічого конкретного порадити не могли, хоч був я на прийомі і в чернігівських, і в столичних фахівців. Але після протезування я сам почав працювати над собою, і начебто все налагодилось.
Наталія Василівна весь цей час була справжньою підтримкою для чоловіка.
– Інакше й бути не могло, – каже вона. – Прикладом для мене завжди були власні батьки, які прожили разом усе життя. Правда, мама пережила батька на 10 років, померла два місяці тому – 6 березня. Тому я навіть не уявляла, як можна не підтримати чоловіка, чи, не дай Бог, покинути. Сподіваюся, ми з Колею відсвяткуємо і золоту річницю весілля. Нехай би тільки закінчилася війна…
Початок повномасштабного вторгнення Наталія Василівна пам’ятає дуже добре:
– 25 лютого в мене день народження. Щороку до мене приходять подруги, щоб привітати, тож і цього разу я готувалася їх зустрічати, забила холодильник продуктами. А вранці 24-го мені подзвонила дочка (вона дуже рано йде на електричку, бо їздить на роботу в Київ). Почала здалеку: «Мамо, ти тільки не хвилюйся». Я сполошилася: «В тебе щось сталося?» – «Ні. Почалася війна». В перші хвилини я просто не знала, що робити, кому телефонувати. А пізніше мені подзвонила племінниця Алла. Її мама, моя рідна сестра Галя, живе в Олександрівці (село за 30 км від Бобровиці. – Авт.). Через неї росіяни заходили в наш район… Із Галею жила наша мама, в цьому ж селі залишалася моя старенька хрещена, ще й Галин син Толик того дня туди поїхав. Ну як тут не злякатися? Алла сказала, що за селом уже йдуть ворожі танки. Єдине – заходили росіяни старими дорогами, тож, на щастя, нашу хату минули, хоч вона була всього через одну вулицю він них. Довго я не могла знайти собі місця. Слухала новини, дзвонила рідним, усе валилося з рук. Тоді Інна з Аллою почали вивозити мене в центр міста – то в магазин, то в банк. Дивлюсь, люди ходять вулицями, як і зазвичай, стоять у чергах. Тільки тоді мені трохи полегшало.
А в останні дні березня росіяни почали виходити. Я ж одразу стала збиратися в Олександрівку. 1 квітня в мами був день народження, того року їй виповнилося 83. Ну як можна було не привітати рідненьку? Коля завів машину (а за кермом звичайної «механіки» він добре їздить і досі), і ми поїхали. Страшно було, не передати! Дорога розбита – всюди багнюка, залишки згорілої техніки, якісь снаряди. А ще я боялася, що зараз просто з кущів можуть раптово вибігти росіяни і щось нам заподіяти. До самої Олександрівки ми їхали мовчки. Хоч ця поїздка й була небезпечною, зате принесла стільки радості і полегшення, бо я нарешті змогла обійняти своїх рідних.
А стосунки між членами цієї родини – це ще одна (і дуже позитивна!) тема.
– Алла з Толиком живуть у Бобровиці, то завжди нам допомагають, за що ми їм надзвичайно вдячні. Все, чого зараз не подужаємо самі, роблять Інна і племінники із сім’ями. А ще… Рідних онуків у нас немає, то ми вдячні Аллі і Толику ще й за те, що подарували нам аж п’ятьох. В Алли двоє дітей – Максим (14 років) і Софійка (1 рік), в Толика троє – 15-річна Вероніка, 9-річний Михайло і Мирослава (їй один рік). І це таке щастя! – усміхається Наталія Василівна. – Тож ми тут ніколи не сумуємо. Та й зараз такий час, що треба намагатись щодня знаходити якийсь позитив. Ось сьогодні нам пощастило у вашому конкурсі, то це вже гарний настрій на найближчі дні. Тим більше, що це перший приз, який ми з Колею виграли за все своє життя! Якщо чесно, відправила свою квитанцію я заради експерименту, вже навіть і забула про неї, аж тут таке… Тепер агітуватиму всіх своїх рідних і знайомих теж брати участь у гартівському конкурсі передплатників, а раптом пощастить і їм.
Цього тижня пощастило не лише Наталії і Миколі Жежерам. Другий приз нашого конкурсу – подарункова передплата – випав Людмилі Борисенко з Лупасового Корюківського району. Шановна Людмило Григорівно, оберіть серед найближчих людей того, кому ви хочете подарувати передплату на «Гарт» на друге півріччя 2026 року, і зателефонуйте нам за номером (098) 741-88-51. Зробіть дорогій людині подарунок, який нагадуватиме їй про вас щотижня упродовж цілих шести місяців!
Катерина ДРОЗДОВА,
м. Бобровиця.
Фото автора