«Це наше сонечко! Ми її любимо і завжди дуже чекаємо!» — так говорить про соціальну працівницю Марину Личуху її підопічна Людмила Пуд.
38-річна Марина живе з мамою, Наталією Федорівною, і 16-річним сином Романом у селі Минаївщина Городнянської громади. Мешкають у будинку, що залишився Марині від бабусі (Олександри Прохорівни не стало у 2002-му).
— Я 4 роки пропрацювала на пошті, потім пішла в декретну відпустку. Коли з неї повернулась, пошту в нас уже закрили. І я пішла на мамине місце соціального працівника, який надає послуги вдома, а мама почала працювати в сільській раді комунальником. Я й раніше ходила мамі допомагати, то цю роботу знала. І вже 10 років обслуговую людей.
У мене десятеро підопічних у трьох селах: п’ятеро в Черецькому, троє у Моложаві і двоє в Минаївщині. Їжджу до них за графіком. У Моложаві й Минаївщині буваю в понеділок, середу і четвер, а в Черецькому — у вівторок і п’ятницю.
Найприємніше, коли приходиш, а в людини все добре: і тиск у нормі, і решта. Найважче ж, коли підопічні помирають. Я до кожного дуже прив’язуюся. Вони діляться зі мною всіма своїми радощами й бідами. І дуже жаль, коли людини не стає…
Влітку я їжджу в свої села мопедом, взимку — велосипедом, а у великий сніг і морози добираюся пішки. Часто староста, Людмила Куца, допомагає мені підвезти сумки, вона в нас — дуже хороша. Також я вдячна директорці Центру надання соціальних послуг Наталії Семеновій і всьому нашому колективу за ставлення до мене з розумінням.
Яка б не була погода, обо-в’язково йду в Черецьке (хоч до нього 6-7 км), бо там немає жодного магазину, треба ж людям усього принести.
Саме туди, у село в глибині лісу, ми з Мариною і поїхали — познайомитися з її підопічною.
72-річна Людмила Пуд мешкає у крайній хаті.
— Я 52 роки прожила в Чернігові, — розказує. — 14 років трудилась на ремзаводі «Жовтневий молот». Дуже важка була робота — за верстатом. Потім працювала молодшою медичною сестрою в радіологічному кабінеті в онкодиспаснері, ще — у військовому госпіталі. Маю 34 роки стажу. Пішла на пенсію у зв’язку зі «шкідливістю», оскільки працювала в радіології.
І вирішила приїхати сюди, на свою малу батьківщину. Це моя батьківська хата, тут я народилась і виросла. Нас було четверо дітей, я — найстарша. Зостався лише брат Микола, наймолодший із нас (живе в Чернігові). А дві сестри вже у вічності. Оля померла від полікістозу нирок у 48. У неї залишилося п’ятеро дітей, я стала опікуватись ними, вони мене звуть мамою. А Неллі не стало чотири роки тому — серце…
А це, — Людмила Василівна показує на дитячі фотографії, якими завішана стіна, — всі внуки — і мої, і сестрині, яких я вважаю своїми. Як же я їх усіх люблю!.. А вони — мене.
— Ви ж розкажіть, скільки у Вас онуків, — підказує Марина.
— Ой, багато! Маринко, рахуй. Рідних — двоє (у мене син і дочка, в кожного по одній дитині). І двоє правнуків (від онучки Аліни), он мої красень і красуня: Аарон і Мія.
Тепер від Олиних дітей, моїх племінників: у Петі — 11 діток, у Серьожі — п’ятеро (всі синочки), у Славика — четверо, у Ярика — троє.
А ще ж у брата є двоє дітей і одна внучка, в Неллі — двоє дітей і 14 онуків.
— Усіх разом онуків і правнуків — 42! — підсумовує Марина. — А ще ж розкажіть, які в кого імена.
— У Серьожі — Данііл, Тимо-фій, Йосип, Авель і Марк. У Славика — всі на «В»: Вероніка, В’ячеслав, Віталик і Владик. Ярикових діток звуть Максим, Самуїл і Артем.
Коли Петина родина була в Німеччині (виїжджали через війну), я дуже сумувала за онуками, просила їх висилати мені свої фотографії. Прокинуся — з ними всіма поговорю.
Петя з дружиною Надею і мене забирали в Німеччину аж на три місяці. І бабусю Люду, як царицю Савську, возили по всій Європі, — сміється Людмила Василівна. — І в Баварію та ще по Німеччині, і в Польщу, і в Італію на море, і в Швейцарію аж на п’ять днів. Ох, яка там краса! Особливо в Альпах. Як підняли мене ескалатором на гору — дивовижно, не порівняти ні з чим!
Але залишатися зі своїми в Німеччині я не захотіла, як вони не умовляли. Сказала: «Ні, поїду у свою «Швейцарію»». І повернулася сюди (а недавно й Петя зі своїми повернулися в Україну, до себе додому). Тут мені добре. І зовсім не нудно. Хоч у селі зосталося всього 13 чоловік.
До речі, якийсь час Людмила Василівна в Черецькому була зав-клубу і кіномеханіком.
— Є в мене тут подруга — Ніна. Коли вона взимку лежала в лікарні, то я в себе грубу витоплю, тоді йду до неї протопити, погодувати її курей, собаку і кота. У мене ж є тільки Тома, — пухнаста кішечка, поки ми розмовляли, лежала в сусідній кімнаті. — Не хочу себе хазяйством прив’язувати. Бо, коли подзвонять: «Бабусю, їдь до нас», — я мчу. А коли я тут, то мені всі телефонують. Нас, рідних, багато, є з ким поспілкуватися. Буває, і навідуються сюди до мене. Недавно Петя з родиною гостював.
А як Маринка, наше сонечко, приїде, то й молочка та ліків привезе, і зайві смс-ки в телефоні постирає, і все, що попросимо, зробить. Це людина душі, вона в нас розумниця, дуже хороша, хай Господь благословить її і всю її сім’ю!
Вдома або в лісі, коли ніхто не чує, я спілкуюся з Господом, співаю божественних пісень. Інколи і плачу. Бо троє моїх — на фронті: син, племінник і онук. Молюся за них і за всіх захисників.
Моя бабуся Настя вірувала. Вона була дуже скромною і доброю. Було, нас, малих, укладає спати і каже: «Давайте заспіваємо», — Людмила Василівна наспівує пам’ятні рядки. — Ця її пісня для мене із самого дитинства — ніби оберіг. Сама ж я до віри прийшла у 42 роки — вже після бабусиної смерті. І зараз уповаю на Господа.
У 45 язалишилась вдовою. Мій чоловік, Віктор, був непоганий. Не пив, не курив, але помер від раку шлунка. Більше я заміж не пішла, хоч і чотири рази кликали. Ростила онуку Алінку. Половину свого будинку я подарувала їй, половину — синові. А сама — тут, у своїй «Швейцарії»…
Аліна КОВАЛЬОВА,
с. Черецьке Чернігівського району.
Фото автора