Цього тижня вручати приз нашого конкурсу передплатників — електричну праску — ми поїхали в прикордонний Сновськ. Подружжя Землякових — 74-річна Людмила Овсіївна і 77-річний Юрій Анатолійович — давні шанувальники «Гарту», передплачують газету відтоді, як одружилися, а це цілих 50 років!
— Золоте весілля ми відсвяткували минулого року. Діти подарували нам путівку в санаторій у Моршині (Львівська область. — Авт.), тож ця дата нам дуже запам’яталася, — усміхається Юрій Земляков.
Людмила Овсіївна і Юрій Анатолійович знають одне одного з дитинства.
— Мої батьки — росіяни. Батько був кадровим офіцером, тож в Україну потрапив по службі. Я народився вже в Овручі на Житомирщині, потім наша родина переїхала в Холми, а згодом — у Сновськ. Тут я живу із 1961 року, — починає розповідь Юрій Анатолійович. — Із Людою ми навчалися в одній школі, а з її старшим братом разом грали у футбол. У нашого локомотивного депо була своя команда «Локомотив», яка час від часу оновлювала склад. Я був молодшим за Людиного брата на 9 років, але старші хлопці з нами дружили, вчили нас грати, щоб ми могли їх замінити, бо ж хтось ішов в армію, хтось їхав в інше місто навчатись. Звісно, в той час на Люду, як на свою майбутню пару, я ще не дивився. Роззнайомилися ми вже дорослими, випадково зустрівшись на танцмайданчику. Та до цього було ще багато чого.
Закінчивши школу, я пішов працювати в локомотивне депо звичайним підсобним робітником, з часом навіть став слюсарем першого розряду. Потім була армія. Служив я у Військово-морських силах. Починав у Севастополі, а згодом поїхав у Миколаїв навчатись на радіотелеграфіста. Після навчання я потрапив на Балтійський флот — у місто Кронштадт (росія. — Авт.). Там був свій радіовузол зв’язку, на якому я працював. Та згодом мене відправили у відрядження в адміралтейство в Ленінград, де я залишався до кінця служби.
Усього служив три роки. Але це й так небагато — вже коли проходив службу, термін на рік зменшили, бо раніше у Військово-морських силах хлопці служили аж по чотири роки. Звісно, за роки служби я не раз виходив у море. Правда, не на військових кораблях, а на гідрографічних суднах. Ця служба так мене захопила, що після демобілізації я вирішив стати професійним моряком. На жаль, не склалося. На заваді стала… радіотелеграфія. Коли я спробував влаштуватись у Ленінграді в морське пароплавство, мені відмовили, адже фактично вийти далеко в море я не міг. Оскільки був телеграфістом засекреченої апаратури зв’язку, в мене була підписка про невиїзд за кордон аж на десять років.
Тоді я пішов у річковий порт. Сподобалось, як у порту працював баштовий кран, але місць там не виявилося. Натомість мені запропонували роботу слюсаря в цеху і навіть заселили в новий гуртожиток із реєстрацією. Але перед початком роботи я вирішив з’їздити додому в Сновськ і… зустрів там Люду. Повернувся в Ленінград я вже без величезного бажання там залишатися. Ще кілька днів походив подумав і вирішив, що треба повертатися додому.
Що цікаво, Людмила Овсіївна тоді теж не жила в Сновську, а лише час від часу приїжджала туди до батьків.
— Мій тато родом із Гомеля (білорусь.— Авт.), а мама — місцева. Одружилися батьки в 1938 році і вирішили жити в Гомелі. Там за рік народився мій старший брат. Коли ж почалася війна і німці наступали по всіх фронтах, мама з татом пішки прийшли в Сновськ із маленьким братом на руках. Аж виявилось, що сюди теж уже зайшли німці. Та вибору не було, залишилися тут.
У 1943-му батька забрали на фронт. На щастя, з війни він повернувся живим. Хотів поновитися на роботі на заводі Кірова в Гомелі, але там у нього не було житла. Будинок, де вони жили з мамою, був зруйнований, нове ж житло для працівників заводу тільки будувалося. Ось мама й не захотіла туди повертатися. Тому батько приїхав назад у Сновськ, і ми зі старшою сестрою народилися вже тут, — розказує Людмила Овсіївна. — Після школи я поїхала на навчання до Чернігова. Відучилась у швейному училищі і влаштувалась на роботу в ательє індпошиву, що було неподалік від ТЕЦ. Працювала в цеху з пошиття пальт. А потім звільнилась і поїхала на татову батьківщину, де в нас було чимало родичів. У Гомелі я теж працювала в ательє. Там я жила цілих 10 років, поки не зібралася заміж за Юру.
Повернувшись у Сновськ, Юрій Анатолійович почав шукати роботу, яка була б йому близькою. Влаштувався в районний вузол зв’язку.
— Паралельно я вступив до Київського політехнікуму зв’язку на заочну форму навчання. Спеціальність називалася «автоматична телефонна станція (АТС)». На той час вона була досить затребуваною. Районний вузол зв’язку почав робити нові точки, і мені це було дуже цікаво. Я навіть попросився, щоб з офісної роботи мене перевели на посаду монтера — проводити телефонний зв’язок у будинки.
Можливо, так і працював би там, але зарплата була невеликою, а в нас же молода сім’я, гроші треба на все, то я пішов на завод Артема (у Сновську діяла філія цього київського заводу. — Авт.). Там саме потрібно було провести телефони в кабінети і майстерні, налаштувати радіозв’язок. Коли ж такої роботи стало менше, я освоїв зварювальний апарат. Ще й бригадиром у зварників був. Потім опанував ще й гравірувальний верстат і перейшов у цех гравіювання.
А в 1988 році, колизарплати на заводі почали падати, я звільнився і повернувся… на свою першу роботу — в локомотивне депо. Закінчив курси тепловозників і став працювати помічником машиніста тепловоза. Цією роботою я дуже пишався. Звідти й на пенсію пішов.
— У мене все не так цікаво, — сміється Людмила Овсіївна. — У 1975-му я переїхала в Сновськ із Гомеля, влаштувалася в ательє, та так і пропрацювала там до пенсії. Звісно, шила і собі, і на замовлення. Я навіть зараз можу ще щось пошити чи відремонтувати, хоч зір уже й підводить. У квартирі майже все пошите моїми руками.
***
Дивлячись на подружжя Землякових, розумієш, що любов тут живе всі ці 50 років. Навіть коли починаємо говорити про складне життя в прикордонні, Юрій Анатолійович усміхається:
— Укриття в нас поряд немає, тікати під час тривоги нікуди. Тож коли над будинком починають літати дрони, ми з Людою просто лягаємо на ліжко й обіймаємось. Якщо вже помирати, то тільки разом!
Насправді подружжю було важко повірити в те, що росіяни за сприяння білорусів почали повномасштабну війну, адже в кожного з них у цих країнах залишились родичі.
— 24 лютого 2022-го спочатку ми навіть не зрозуміли, що відбувається. Десь об 11-й почули якесь дивне гупання, оце й усе. А наш сусід того дня ховав свою маму, то на шляху до кладовища їм назустріч виїхала колона російських танків, — згадує Людмила Овсіївна. — Ми живемо за залізницею, тут росіян не бачили. Та вони в Сновську й не стояли, пройшли далі. Тож ми з чоловіком більше переживали за дітей та онуків. Усі вони на той час жили в Чернігові, а там було набагато небезпечніше, ніж у нас.
У подружжя Землякових двоє дітей — 49-річна дочка Світлана і 48-річний син Олег та троє онуків (діти Олега) — 24-річна Олександра, 12-річна Ліза і 9-річний Захар.
— У 2022-му ми з дітьми й не бачились. Змогли обійняти їх лише за рік, — зітхає Людмила Овсіївна. — Зараз Свєта залишається в місті, Олег працює далекобійником, його сім’я за кордоном. Раніше внуки часто в гості приїжджали, тепер, на жаль, ні. Але ми радіємо, що вони в безпеці. Наше єдине бажання — щоб в Україні нарешті настав мир і всі, хто втік від війни, могли повернутися додому.
***
Ще один приз цього тижня — передплата на «Гарт» на друге півріччя 2026 року — дістається Володимирові Зайцю з Киїнки Чернігівського району. Володимире Васильовичу, у вас є чудова можливість зробити подарунок комусь зі своїх рідних, друзів чи знайомих! Оберіть людину, якій ви хотіли б подарувати передплату на «Гарт», і повідомте її особисті дані в редакцію за номером (098) 741-88-51 (є вайбер).
Усім же, хто теж хоче взяти участь у нашому конкурсі передплатників, нагадуємо, як це зробити: передплатіть «Гарт» на друге півріччя 2026 року в найближчому поштовому відділенні або в листоноші і надішліть квитанцію (чи її копію) на адресу редакції (м. Чернігів, проспект Перемоги, 62). На конверті вкажіть «на конкурс». Усе — ви учасник гартівського розіграшу! Вірте в свою удачу, і вона обов’язково вам усміхнеться!
Катерина ДРОЗДОВА,
м. Сновськ.
Фото автора