Яку весну нам дав Всевишній!
Усе аж сяє навкруги!
Поглянь: вуалі білосніжні
Смагляві вишні надягли…
У цю пору, оспівану ним із такою любов’ю, його сповнене глибокої поезії серце зупинилося. 1 травня ввечері осиротіли родина, редакція нашої Чернігівської обласної газети «Гарт» і загалом українська журналістика та література України. Бо пішов у засвіти видатний поет і талановитий журналіст, наш багаторічний керманич Дмитро Іванов.
Ствердиш: вік закороткий в людини.
«Як в сльози, — уточнять мудреці, —
Тільки серце її розбудило,
А вона вже — слідок на щоці».
Ці слова Дмитра Йосиповича ми особливо гостро відчуваємо зараз, коли його так раптово не стало. Він залишив неабиякий слід у серці кожного, кому пощастило з ним працювати, спілкуватися, слухати його виступи наживо.
Для багатьох Дмитро Іванов був сучасним класиком української літератури. Для колег-письменників (які, на жаль, вже теж відійшли у вічність) — рівним побратимом по слову. Борис Олійник, якого Дмитро Йосипович вважав своїм хрещеним батьком у поезії, охрестив його «поетом од Бога». Іван Драч говорив: «У віршах Дмитра Іванова є ота неудавана справжність, яку рідко удень з вогнем знайдеш». Леонід Талалай називав Дмитра Йосиповича справжнім майстром психологічного портрета, одинаком, унікальним поетом, що наполегливо роз-робляв сільську тематику і залишався «вірним собі, особливо в головному: сміливо освоювати найболючіші «непідйомні» теми і хай не завжди — але перемагати!»
Для нас же, гартівців, Дмитро Йосипович був не лише головним редактором і, як ми його називали, шефом, а ще й учителем, натхненником, порадником і розрадником. Його жарти піднімали нам настрій навіть у найскладніших ситуаціях. Його настанови стали нашими життєвими дороговказами. У роботі наш шеф сам керувався і нас навчив бути вірними гартівському слогану — «Не в силі Бог, в правді!». А по життю він завжди чесно й невідворотно слідував своїм же написаним рядкам: «Бо хотілось не бути, а ЖИТИ!», «І так хотілось світ зробить добрішим!»
Свій земний шлях Дмитро Йосипович дійсно пройшов достойно.
Бачив я добра і зла немало…
Правду й друзів кривді не здавав
Дмитро Іванов народився 22 жовтня 1946 року в селі Тарасівка Новгородківського району Кіровоградської області. Через пiвтора року вiд фронтових ран помер його батько, i Дмитро, п’ята дитина в сiм’ї, сповна пiзнав усi злигоднi повоєнних рокiв, усю гiркоту напiвсирiтства. Із семи років він уже допомагав мамі на фермі, із восьми пiдвозив воду косарям, у тринадцять працював причiплювачем бiля трактора. Пiзнiше закарбоване в пам’ятi дитинство повсякчас тривожитиме його душу, складатиметься у вiршованi рядки.
Після закінчення восьмирiчки в рiдному селi Дмитро навчався у професiйно-технiчному училищi та вечiрнiй школi. Потiм служив у залiзничному полку в Чернiговi. У той же час вiдвiдував засiдання обласної лiтературної студiї при редакцiї газети «Деснянська правда». Тодi вiн i гадки не мав, що колись сам очолить літературне об’єднання i буде наставником юних поетiв.
Пiсля демобiлiзацiї Дмитро якийсь час трудився в рiдному колгоспi. Згодом закінчив філологічний факультет Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. У 1968-1972 роках працював кореспондентом кiровоградської районної газети «Зоря комунiзму». Пізніше переїхав на Придесення. Із 1972 до 1978 року слюсарював у радгоспi iменi Фрунзе Чернiгiвського району, не полишаючи лiтературної творчостi. Активно друкувався в газетах i журналах.
У 1978-1983 роках Дмитро Іванов працював старшим редактором Чернiгiвського науково-методичного центру народної творчостi, а потім очолив Чернiгiвське лiтературне об’єднання. 1991 року став головним редактором Чернігівської обласної молодіжної газети «Гарт», яку очолював до останнього дня. За свою багаторічну роботу на журналістській ниві був удостоєний звання заслуженого журналіста України.
Та передусім Дмитра Іванова знають як видатного українського поета, неперевершеного Майстра слова, що писав про Україну і українців так проникливо й правдиво, як ніхто інший. Його перша поетична збiрка «Зерно i любов» (1977) мала щасливу долю. Це був той випадок, коли маловiдомий автор одного разу вранцi прокинувся знаменитим. У нього з’явилася своя читацька аудиторiя. Його твори, якi благословили у свiт визначні українські поети Іван Драч і Борис Олiйник, привернули увагу лiтературної критики, що позитивно оцiнила поезiю Дмитра Іванова.
Всього за його життя видано 11 поетичних книг: «Зерно і любов» (1977), «Грай, сопілонько моя» (1979), «Там, де народжуються райдуги» (1981), «Заповіти мого роду» (1983), «Стремено» (1986), «Червоний корінь» (1987), «Маминих слів чорнобривці» (1991), «Зорі над Україною» (2005), «Здрастуйте! Я повернувся!» (2007), «Монолог з тридцять третього» (2008), «Село в терновому вінку» (2008). І кожна з них неодмінно відгукувалась у серцях сотень тисяч читачів, які впізнавали в цих поетичних рядках себе, свої тривоги і печалі. Ще Іван Драч одним із перших відчув у віршах Дмитра Іванова особливий дар «сильно співпереживати», а Борис Олійник у передмові до збірки «Заповіти мого роду» назвав його «поетом од Бога».
Дмитро Йосипович був членом Національної спілки журналістів України і Національної спілки письменників України, лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка, Республіканської премії імені Миколи Островського, Всеукраїнської премії імені Нечуя-Левицького, Міжнародної української премії імені Григорія Сковороди, літературної премії імені Михайла Коцюбинського, обласної літературної премії імені Олекси Десняка.
Ще учора й не ждалося спину…
Для всіх нас, хто любив і поважав Дмитра Йосиповича, хто з ним працював пліч-о-пліч, ця втрата нестерпно-болюча і така незбагненна! Понад 35 років наш головний редактор скеровував колектив робити газету «для всіх, хто духом молодий». І сам був таким навіть на восьмому десятку літ.
Ми всі були впевнені, що зустрінемо його 100-річний ювілей, на святкуванні якого він, як завжди, читатиме свої вірші. Не прочитає… Не відзначить… Сьогодні ми з ним прощаємося…
Але для нас Дмитро Йосипович не помер, а втілив те, що колись пророкував: «…втече до сонця жити моя обвітрена душа…» Хай же їй там — біля сонечка — буде тепло і спокійно. А в наших серцях вічно житиме добра пам’ять про Дмитра Йосиповича і безмежна вдячність йому.
Ми з честю продовжимо справу, за яку наш головний редактор уболівав до свого останнього подиху, і сумлінно виконуватимемо все, чого він нас навчив.
Ми лишились без шефа, найкращого нашого шефа.
Неможливо повірити в те, що його вже нема.
У серцях невимовна печаль до пекучого щему,
Наче серед розмаю настала морозна зима.
Ви із Царства Небесного інколи нам усміхніться
Чи прийдіть уві сні у хвилину тривожну й сумну.
І не раз у віршах своїх знову до нас поверніться
Й поверніть хоч на мить Вашу лагідну, теплу весну.
З повагою і любов’ю — гартівці
