17 квітня в чернігівця Андрія Опанасенка зразу два свята: особисте і професійне. Він народився в День пожежної охорони, і мабуть, цей збіг не випадковий. Завтра йому виповнюється 27 років, із яких сім Андрій працює саме в цій почесній і водночас небезпечній професії, зараз — начальником караулу 25-ї державної пожежно-рятувальної частини м. Чернігів 1-го державного пожежно-рятувального загону ГУ ДСНС України в Чернігівській області. Андрій залишався на службі під час російської облоги Чернігова і після звільнення міста й області продовжує рятувати життя.
Традиції і забобони рятувальників
— У мене вся родина — поліцейські: мама, тато, дядько. А я в ту сферу не захотів. У мене в моїй обраній справі — й адреналін, і все, що треба, — говорить Андрій Опанасенко.
Він відучився за спеціальністю «цивільна безпека» у Вищому професійному училищі Львівського державного університету безпеки життєдіяльності у Вінниці, а щоб отримати звання офіцера, заочно закінчив Черкаський інститут пожежної безпеки імені Героїв Чорнобиля Національного університету цивільного захисту України.
— Спочатку під час навчання було важко, а потім втягнувся. На службу в Чернігові я прийшов 8 березня 2019 року. Перший мій виїзд був не в перше чергування, а через кілька змін (ми чергуємо добу через три). Тоді нас викликали в село Деснянка Чернігівського району — на пожежу, в якій загинула людина. Горів будинок. Коли ми погасили вогонь, з’ясувалося, що всередині — господар, похилий чоловік. Зайнялося від його необережного куріння. На жаль, він не вижив.
Той виїзд запам’ятався Андрієві ще й тим, що колеги символічно «посвятили» його в рятувальники.
— Є традиція: нового колегу на першому його виїзді обливають водою з пожежного ствола прямо на місці, після виконання роботи. І немає різниці, яка температура — хоч і мінус двадцять, традиція не має порушуватися. Ось і мене облили після гасіння тієї пожежі, хоча погода тоді була березнева — ще не тепло, скажімо так.
Аналогічнорятувальники проводжають колег на пенсію: того, хто йде на заслужений відпочинок, «купають» після його останнього чергування. Це символізує очищення, «змивання» втоми і небезпек, які супроводжували людину на службі протягом років.
Андрій розказує, що в рятувальників, як і в представників інших професій, є й свої забобони:
— Наприклад, якщо протерти мигалки на автомобілі або якщо надіти щось нове — то це до виїзду. Не можна бажати гарного чергування (бо буде навпаки), ми кажемо: «Сухих рукавів!»
Пошук тіл загиблих і травмування на пожежі
Андрієва служба, як і все наше життя, розділилася на до і після в момент повномасштабного вторгнення росіян.
— 24 лютого 2022 року якраз було моє чергування. Мені подзвонив батько (він тоді працював у Києві), спитав: «Як у вас там, тихо?» Я відповів: «Так». Не надав цьому уваги. Потім він знову набрав і сказав, що почалася війна. А хвилин за двадцять зателефонував начальник нашої частини й оголосив «збір-аварію». Коли я вийшов на вулицю, то почув перші вибухи. Того дня в місті ще було тихо, а потім уже почалось пекло. Перші удари по Чернігову були з артилерії, тоді почалися авіанальоти.
Ми працювали в посиленому режимі: добу через добу. Багато хто з наших хлопців і ночував тут, а мене вдома чекали мама і бабуся, тому я повертався до них (тоді ще не був одруженим). Я пропонував рідним вивезти їх, але вони відмовлялися: мовляв, ми тут народилися — тут і залишимося.
Ми виїжджали на гасіння пожеж після обстрілів по всьому місту. Одного разу брали участь у розборі завалів — після авіаудару по гуртожитку на проспекті Миру, в мікрорайоні ЗАЗ.
13 березня 2022-го о 4.30 ворог скинув кілька бомб на дев’ятиповерхівку. Тоді загинула ціла сім’я: чоловік із дружиною і троє діток — 12-річна дочка й 3-річні двійнятка (хлопчик і дівчинка).
— До нас кілька разів приходила бабуся дітей, казала, що у вікні зруйнованої квартири її рідних ніби хтось махає паличкою. Нас направили перевірити. Від удару верхні поверхи будинку склалися, а сім’я жила на шостому чи сьомому. Ми почали копати і через дві години стали знаходити тіла. Спочатку відкопали маленьких дітей, потім старшу дівчинку, тоді батьків. Вони всі були разом, лежали одне на одному. Знайшли ми і ту паличку, про яку говорила жінка, — вона стирчала у вікні нерухомо. А їй здавалося, що паличкою махають…
Із війною і без того небезпечна робота рятувальників стала в рази ризикованішою. Під час гасіння пожеж після влучань ворожих ракет чи безпілотників є ймовірність детонації якихось їх частин, а також загроза повторних прильотів. Адже підла тактика агресора така: дочекатися прибуття аварійно-рятувальних, медичних та інших служб і вдарити ще раз. На щастя, Андрія і його колег таке оминуло (хай не спіткає й надалі!), але 4 жовтня 2025 року на гасінні об’єкта критичної інфраструктури він усе ж таки постраждав.
— Обгоріло лице, — уточнює. — Це було в один із періодів, коли по місту часто прилітали «Шахеди». Загорівся важливий об’єкт (який саме, з міркувань безпеки не називаємо. — Авт.). Нас уночі викликали, укомплектували, і ми поїхали на місце. Довго чекали на трасі, поки нам дадуть команду приступати до ліквідації пожежі. Ми гасили бочку з пальним, і вона вибухнула. Троє з нас зазнали травм. У мене був опік двох відсотків обличчя.
Тоді сім’я за мене дуже перелякалася. Саме в той момент, коли ми чекали на «швидку», дружина мені кілька разів дзвонила — наче відчувала, що щось сталося.
Порятунок людей з атакованого будинку
За численні заслуги на службі Андрій Опанасенко нагороджений медаллю «За оборону Чернігова» і відзнакою Президента України «За оборону України». Якраз у день вручення йому президентської відзнаки, 25 грудня 2025 року, Андрій врятував людські життя.
— Я заступив на чергування. Мене на кілька годин підмінили, щоб я з’їздив на нагородження у 1-й державний пожежно-рятувальний загін. Повернувся, встиг перекусити (було близько 13-ї) — і тут удар російським дроном. Я бачив, як він летів. Почувши вибух, не чекав команди «на виїзд», а сказав своїм хлопцям одягатися. Коли надійшов виклик, ми вже були готові. Нам повідомили, що стався приліт у житловий будинок на вулиці Волковича (ми писали про це в «Гарті» № 1 від 1 січня цього року, внаслідок тієї ворожої атаки загинула 80-річна мешканка п’ятиповерхівки. — Авт.). Ми приїхали на місце, почали евакуацію населення. Деяким пораненим я накладав турнікети. Там було дуже багато людей, які нам допомагали.
Коли під час гасіння пожежі я вийшов на кілька хвилин перепочити, то почув від людей, що на п’ятому поверсі є хлопчик. Без роздумів кинувся туди. Квартира була незамкнена. Я ввійшов, почав шукати по кімнатах. Навіть у шафу зазирнув — ніде немає. А потім виявив хлопчика у ванній: він стояв, закривши лице мокрою ганчіркою. Був спокійним, я аж здивувався. На вигляд — років 12-14. Я дав йому свій кисневий апарат, щоб він трохи подихав, і повів хлопця вниз. На третьому поверсі в мене його перехопили й вивели на вулицю. Потім ми евакуювали похилу жінку із сусідньої квартири на тому ж п’ятому поверсі. І чергували там, поки тривав розбір завалів, проливали конструкції. Повернулися в частину лише о восьмій вечора.
На Андрієве чергування припала і пожежа 26 січня цього року в чернігівській історичній будівлі — колишньому маєтку купця Тарасевича, якому понад 100 років і який був домівкою для кількох родин.
— Будівля дерев’яна і велика, до того ж у ній нарахували понад 11 входів, тож її гасіння видалось важким і тривалим.
Як узимку, в мороз, так і влітку, в спеку, рятувальникам нелегко працювати в їхньому спеціальному одязі та спорядженні.
— Коли ми їдемо на влучання, то надіваємо ще й бронежилет, каску і кисневий апарат. На Волковича я в усьому цьому поверхів двадцять пробіг (якщо рахувати кілька разів туди й назад) — і не відчував навантаження. Коли бронежилет знімаєш, то є втома і в спині, і в ногах.
Професійне свято в Андрія з колегами не лише 17 квітня, а й 17 вересня — це День працівників цивільного захисту України, або День рятівника. Дякуємо нашому героєві та всім його колегам за відважну службу не лише у свята, а щодня! І, звісно, бажаємо сухих рукавів!
Наостанок Андрій говорить, що свої особисті мрії він уже здійснив: створив сім’ю (дружина Анна подарувала йому синочка Іллю, якому зараз 9 місяців), купив автомобіль, побував у Буковелі. Надіється і на здійснення нашої спільної мрії — справедливої Перемоги України.
Аліна КОВАЛЬОВА.
Фото автора