Не лише родинну вишиванку, про яку ми писали в «Гарті» № 12 від 19 березня, залишила Євдокія Голован зі Смичина на Городнянщині своїй онуці Валентині Чорній (нині їй 57 років). Щороку на Великдень у родині Валентини Володимирівни, яка живе в сусідньому Дібрівному, випікають паску виключно за рецептом Євдокії Кіндратівни.
— Бабуся була віруючою людиною, — розказує Валентина Володимирівна. — З раннього дитинства вона жила зі своїми бабусею і дідусем, які також були дуже набожними. Навпроти їхньої хати була церква. Щонеділі вони ходили туди на службу. А в 30-х роках минулого століття просто на очах селян цю церкву розібрали. Ще коли я була маленькою, пам’ятаю, як на великі свята в Дібрівне приїжджав священник і прямо в будинку однієї бабусі служив службу. Бабуся Євдокія на ці служби ходила завжди і часто брала мене із собою. Взагалі її віра була тихою. Вона нікому її не нав’язувала, натомість долучала до неї власним прикладом. Уявіть, навіть я маленькою, коли відчувала радість, смуток чи провину за щось, ставала перед іконами і розмовляла з ними. Молитов тоді, звісно ж, не знала. Але бабуся вчила, що не обов’язково знати напам’ять величезні тексти, головне — щиро розмовляти з Богом, говорити, що в тебе на душі.
Перед Великоднем іде Великий піст, бабуся його обов’язково дотримувалась. У дитинстві я не розуміла, чому вона насипає нам їжу з одного горщика, а собі — з іншого. Лише коли вона почала брати мене на причастя, то просила, щоб і я попостувала разом із нею три дні. Я робила це залюбки — так цікаво було поїсти з бабусиного горщика. Для мене ті пісні страви були насправді смачними. Навіть зараз розповідаю і неначе бачу той горщик із пісною кашею чи картоплею, який завжди стояв у печі в закапелочку.
Особливим же днем у цей період була субота перед Великоднем, адже саме цього дня в родині Голованів пекли паски.
— Звісно, на той час в українських господарок не було такого різноманіття продуктів, яке є зараз у нас. Паска пеклася з того, що було. Але сам процес… — Валентина Володимирівна мрійливо замовкає. — Це було не просто випікання якоїсь солодкої булки, а справжній ритуал. Весь посуд, що використовувався під час готування, бабуся обов’язково мила теплою водою, витирала насухо новим рушником і перед кожною своєю дією просила в Бога благословення.
Тісто для пасок було на опарі, тож фактично готувати їх починали з пізнього вечора п’ятниці. Бабуся вичікувала, поки всі ляжуть спати, і лише тоді починала робити опару. Усі процеси, пов’язані з випіканням пасок, мали проходити в повній тиші (це коли вже я підросла, то просилася побути в цей час поряд із нею).
Опара для пасок була на пряженому молоці, тож, подоївши корову, бабуся ставила в піч гладишку з молоком і пряжила його. Потім додавала до цього молока дріжджів, трохи цукру і робила заміс із борошном, щоб він мав консистенцію сметани. Якихось певних мірок у неї не було, все робилося на око. Цю опару вона ставила на ніч на піч і накривала новенькою хустиною.
Уранці, коли всі ще спали, бабуся вставала, знімала опару з печі, додавала туди збиті яйця, сметану (наполовину звичайної і пряженої), цукор, борошно (скільки брало тісто) і кілька ложок олії. Оце й усе. Коли тісто підходило, бабуся його вимішувала і формувала пасочки. Мені ж доручала їх оздобити. І це був справжній простір для фантазії! Бабуся замішувала прісне тісто, і я виліплювала з нього різні візерунки — хрестики, колоски, шишки, квіточки. Та чого там тільки не було!
Випікали ці паски, звісно ж, у печі. А потім іще гарячими змащували збитим із цукром яйцем, причому білка від жовтка не відділяли. На той час суботами ми ходили до школи, то добре було, коли Великдень припадав на канікули. А так, бувало, я вставала дуже рано разом із бабусею, щоб встигнути до школи прикрасити ті паски. Коли ж прибігала з уроків, вони вже стояли на столі — гарячі і запашні. І бабуся завжди давала нам їх скуштувати, хоч сама цього дня тримала строгий піст — лише їла хліб і пила воду.
Що цікаво, пекла паски Євдокія Кіндратівна тричі на рік.
— Найурочистішою ця подія була, звісно ж, на Великдень, адже тоді пасок випікалося дуже багато — і для нашої родини, і на гостинець, і для вже померлих родичів. Зараз більшість священників не радить ходити на Великдень на цвинтар, але бабуся завжди ходила, казала так: «Мертві також хочуть празника».
Для могилок вона спеціально випікала маленькі пасочки в кухликах. Усі вони освячувалися. Оскільки церкви в Смичині не було, колгосп виділяв машину і бажаючі могли поїхати на всеношну службу в Седнів. А вже на сам Великдень мама зазвичай просила на фермі коня (вона працювала там дояркою) і підводою ми їхали на цвинтар (він був далеченько від нас), щоб на кожну могилку наших родичів поставити по пасочці.
У вівторок, через тиждень після Великодня, — Радониця. Цього дня поминали померлих. Напередодні, в понеділок, бабуся знову пекла паски, тільки трохи менше. Втретє паски випікали перед Вознесінням.
Попри те що з тістом Валентина Володимирівна не дуже дружить, паски на Великдень вона пече щороку.
— Тут же важливий не стільки рецепт, скільки сам процес готування цієї культової випічки. Зараз у продажу є різні паски — з розпушувачами, незвичайними присмаками, гарним оздобленням, можна купити і замовити будь-яку. Але, як казала бабуся, «на Великдень треба, щоб хатою пішов дух паски». Тоді я не розуміла, що це означає, а тепер і сама кажу це дочці й онучці. Та й… уся ця сучасна випічка смачна, але оті бабусині паски зі звичайних домашніх продуктів, неначе трохи глевкуваті, були найсмачнішими!
До речі, і зараз багато хто просить у мене їх рецепт. Бо все життя, випікаючи паски, я роблю все так, як робила бабуся Євдокія. Більше того, моя дочка Альона також пече їх за цим рецептом. А разом із нами до цієї традиції привчається й онучка Варвара, якій зараз 9 років. Крім того, майже щороку я переповідаю їм історію, як я робила це з бабусею, і це справжній родинний інтимний момент, неначе я передаю ту старовинну мудрість, яку колись і сама отримала від бабусі. Її немає вже багато років, але щоразу, коли я починаю ритуал випікання пасок, у мене з’являється відчуття, що бабуся Євдокія стоїть поряд, я відчуваю її тепло, любов і підтримку.
Катерина ДРОЗДОВА,
с. Дібрівне на Городнянщині.
Фото з альбому Валентини Чорної