14 березня наші предки відзначали День пам’яті преподобної мучениці Євдокії. Про неї говорили: «Явдоха тримає ключі від весняних вод», адже саме цей день вважався переломним — зима закінчується і починається весна. Та для 57-річної Валентини Чорної з Дібрівного на Городнянщині цей день особливий ще й тому, що напередодні свята, ввечері 13 березня 1916 року, народилася її бабуся, яку, звісно ж, назвали Євдокією. Щороку цього дня Валентина Володимирівна дістає із шафи справжню сімейну реліквію — стародавню вишиту сорочку, яку її бабусі на 10-річчя подарувала хрещена. Зараз цю вишиванку надіває… внучка Валентини Чорної Варвара, яка народилася через сто років після своєї прапрабабусі Євдокії.
— Старенька, полотно вже тоненьке і вишивка вицвіла, — Валентина Володимирівна повільно проводить рукою по полотну. — Не дивно, адже цій вишиванці вже 100 років! Та для мене ця річ — найдорожча з-поміж усіх, які маю, адже через неї я й досі відчуваю отой незримий, але нерозривний зв’язок із бабусею.
Доля Євдокію Голован (а в дівоцтві Шанойло) не балувала. Бідність, Голодомор, війна, тяжка праця в колгоспі…
— Мати народила її в 16 років, а батька невдовзі забрали на війну. Додому він не повернувся. Мабуть загинув. Бабуся його і не пам’ятала. Ну а мама за кілька років пішла заміж вдруге. До речі, у досить багату сім’ю. Ось тільки… взяти із собою в новий дім дитину їй не дозволили. Бабуся залишилася жити з татовими батьками. А вони були ну зовсім не багатими. Пам’ятаю, як бабуся розповідала, що носили тоді на щодень грубі полотняні сорочки та спідниці, які самі ж і шили.
На той час діти, яким уже виповнилося 10-12 років, вважалися досить дорослими, щоб повноцінно працювати. Так і бабуся — вдома важку роботу виконувала, ще й по сусідах ходила городи полоти, щоб якусь копійку заробити. Не дивно, що вишиванка, яку їй на день народження подарувала хрещена, стала для неї справжнім скарбом! Хоча, якщо придивитися, то вона доволі бідненька: задня і передня частини пошиті із грубішої тканини, рукави — з більш тонкої. Запасів на швах ніде немає. Видно, що майстриня, яка її шила, економила кожен сантиметр тканини. Та й сама вишивка дуже скромна — рядочок червоно-чорних квіточок на плечах і манжетці. До речі, збереглася в мене і спідниця, яку бабуся носила з цією вишиванкою, — Валентина Володимирівна показує темно-синю спідницю на лямках. — Був колись до неї ще й фартушок, та мені він уже не дістався. А ще бабуся Євдокія постійно згадувала хустку, яку на той же день народження отримала від своєї бабці. Так їй хотілося щодня носити і ту вишиванку, і ту хустку, але її бабуся не дозволяла — ховала ті речі у скриню, мовляв, то одежина на великі свята. На жаль, та хустка не збереглася, а ось вишиванка так до кінця життя в бабусі й залишилася, причому була вона єдиною. Бабуся її дуже любила й берегла, а тепер бережу і я.
Час від часу переповідаю бабусину історію життя своїм дочці Альоні і внучці Варварі й сподіваюся, що цю вишиванку в подальшому берегтимуть і вони. Тим більше, що зараз її повноцінною власницею стала саме Варвара. Третього липня їй виповниться 10 років. Я раніше навіть не задумувалася, а насправді це ж так символічно, що моя онука народилася за сто років після бабусі Євдокії. Я роблю все можливе, щоб у нас із Варварою був такий же зв’язок, як у мене з бабусею Євдокією.
Жила Євдокія Голован у родині свого сина Володимира — батька Валентини Чорної, а тому разом з онукою вони проводили чимало часу.
— Бабуся жодного дня не ходила до школи, хоч на той час вони вже й були. Літери трохи знала, могла написати друкованими кілька слів, але хіба що для того, щоб десь розписатися. Читати ж вона не вміла взагалі. Коли я пішла до школи і сама навчилася читати, ми часто з бабусею залазили взимку на піч, а влітку сідали під яблунькою, я розгортала книгу і читала їй вірші, невеликі дитячі оповідання, які ми вчили у школі. Вона ж слухала їх із величезним задоволенням, мені здавалося, неначе аж затамувавши подих. Більш вдячного слухача в мене не було ніколи. Пізніше ж я читала їй уже й більші книжки, причому будь-якої тематики — ті, що тоді були в нашій бібліотеці. Ось і доводилося бабусі слухати то про пригоди Карлсона, то про блокаду Севастополя, — сміється Валентина Володимирівна. — Тоді я навіть не розуміла, яку радість несу їй цим читанням. Із моєю допомогою вона неначе втілювала в життя те, чого не могла зробити самотужки. Натомість же дарувала мені справжнє душевне тепло, вчила любити Бога, з повагою ставитись до людей, допомагати нужденним, бо за цими принципами жила й сама. Тільки уявіть: ставши частиною багатої сім’ї, її мама жодного разу не допомогла своїй дочці, коли та в дитинстві гарувала, щоб заробити копійчину. Але життя — складна річ, ніколи не знаєш, що буде далі.
У новій родині бабусина мама народила сина Івана. Він створив власну сім’ю, мав двох синів, але ця сім’я була не зовсім благополучною, тож бабусі згодом довелося ще й допомагати своїм племінникам — дітям Івана, який, на відміну від неї, все життя прожив у достатку, проте не зміг зберегти для своїх дітей того, що дала йому доля. При цьому бабуся ніколи не нарікала на несправедливість, а тихо допомагала, з усмішкою і теплом. Зараз усе те, чого мене навчила бабуся, я намагаюсь передати Варварі. Зв’язок між поколіннями не має перериватися! Ця ж вишиванка — його символ, генетичний код нашої сім’ї, який несе в собі родову пам’ять, любов, вірність і єдність.
Катерина ДРОЗДОВА,
с. Дібрівне на Городнянщині.
Фото автора
