«Мамо, ти дала мені життя двічі. Спершу — коли народила, а тепер — коли подарувала свою нирку. Я не знайду слів, щоб висловити всю глибину своєї вдячності! Ти не просто мама — ти мій янгол-охоронець, мій порятунок, моє серце! Твоя любов безмежна, твоя жертовність безцінна, твоя сила надихає. Дякую тобі за шанс жити повноцінно, за можливість бачити, як росте мій син, за кожен день, який я тепер проживаю з новою надією! Я обіцяю берегти цей дар, цінувати кожну мить і жити так, щоб ти пишалася! Люблю тебе безмежно!» — написала на своїй сторінці в інстаграмі 40-річна чернігівка Софія Крючкова на третій день після пересадки їй нирки від мами, 65-річної Олени Лавриненко.
Тільки-но ми із Софією сіли розмовляти, як її телефон просигналізував — час випити пігулку. Вона ставить собі нагадування, бо ліки треба приймати в чітко визначений час, пропускати не можна. Розказує:
— Усе почалось у 2012 році. Я була сама на роботі (працювала тоді в магазині біжутерії), і раптом як стало мені погано!.. Різко заболіли спина і все тіло, почалася нудота, потім блювота. Я майже втрачала свідомість. Встигла викликати «швидку». Мене забрали, поклали в урологічне відділення. Виявляється, то була ниркова колька, йшов камінь. Мене пролікували, виписали, а через тиждень я знову потрапила до лікарні: сеча була з кров’ю, аналіз виявив у ній високий рівень білка. Місяць я лежала то в уролога, то в нефролога, і врешті мені поставили діагноз — «хронічна ниркова хвороба I стадії, хронічний гломерулонефрит». Після лікування аналізи нормалізувалися. Відтоді періодично в мене були загострення. Нічого не боліло, я йшла до лікаря, коли сеча ставала бурякового кольору. Після крапельниць мені кращало. Років три-чотири взагалі все було нормально.
Давид
— У 2017 році я завагітніла. І знову — погані аналізи. Лікарі мене шокували: треба робити аборт, інакше є ризик відмови нирок і смерті… А в мене до цього вже були дві завмерлі вагітності. І я сказала: «Нехай я помру, але цю дитину народжуватиму!»
Вагітність пройшла дуже важко. Але я таки виносила і в Києві в Інституті педіатрії, акушерства та гінекології народила Давида. Навіть не через кесарів розтин, а сама! Під час вагітності двічі на день колола призначений препарат, що коштував вісім тисяч гривень на місяць. І я дуже вдячна Богу і лікарям, що в мене є синочок!
А він усю нашу розмову так і крутився недалечко. Час від часу підбігав: то цьомав маму в щічку, то говорив щось їй на вушко, то звітував, що приклади дорозв’язував.
— Він у нас завжди такий лагідний, любить обійматися, цілуватися, по сто разів казати: «Мамочко, я тебе люблю!» Ще перед трансплантацією говорив: «Я тобі свою нирочку віддам». А коли я вже їхала в Київ на пересадку, вийняв свої зібрані грошенята: «Це тобі на операцію».
Гемодіаліз
Софіїн організм ще підірвало повномасштабне вторгнення — стрес, сирі холодні сховки…
— Ми ховалися то в погребі у сусідів, то в підвалі у свекрів на вулиці Соборності (колишня Доценка), то в бомбосховищі у центрі міста. 8 березня 2022-го вибралися на Івано-Франківщину.
Мама й тато їхати з нами відмовилися — не захотіли кидати господарство, хоч їм і довелося сидіти в окупації. Їх росіяни вигнали з дому: «Уходите, мы здесь будем делать штаб». Батьки все покинули й побігли до бабусі (маминої мами) на другий кінець села. А коли на свій страх і ризик прийшли додому, ключі лежали, а ніде нікого вже не було. Слава Богу, окупанти батьків не чіпали і дому не розгромили. Тільки затребували меду (у батька велика пасіка), а під автоматами спробуй не дати… З’їли 30 літрів.
На Івано-Франківщині в мене почав зашкалювати тиск, голова боліла до блювоти. Повернувшись у Чернігів, я здала аналізи, і мене приголомшили: готуємося до гемодіалізу, без нього далі ніяк.
Софія запам’ятала ту дату з трьома трійками — 03.03.2023, коли її життя стало залежним від цієї процедури очищення крові за допомогою діалізного апарата. Проходила її тричі на тиждень, лежала щоразу по чотири години десять хвилин.
— Це означає, що ти постійно прив’язаний до Чернігова, нікуди поїхати не можеш, максимум на вихідні. Та я вже й звикла. Але в мене після діалізу так боліла голова, що я жити не хотіла!
Тому стала в чергу на трансплантацію від трупного донора (наприклад від людини, яка загинула в ДТП). Якою я була в черзі, не знаю, та чекати ставало дедалі важче.
Віддати мені свою нирку визвався мій чоловік Віктор, однак за якимись показниками він як донор не підійшов. Перевірилися мої батьки. Спершу нам сказали, що підходять обоє. Дуже хотів тато, Сергій Григорович. Ми вже готувалися, купили йому все необхідне в лікарню. А потім прийшли результати всіх аналізів і виявилось, що в нього велика кіста на нирці (до речі, тата тепер теж треба оперувати). Тоді ми вирішили, що донором буде мама.
Операція і реанімація
Трансплантацію зробили на початку 2025 року в Національному науковому центрі хірургії та трансплантології
ім. О. О. Шалімова.
— У мене все записано, — Софія дістає зошит. — Я приїхала в Київ 14 січня, пройшла дообстеження, а мама прибула
21-го. І 28 січня — операція. Маму забрали о дев’ятій ранку, перед тим ми ще записали відео для інстаграму — станцювали, обнялися. Не хвилювалися зовсім, налаштувалися оптимістично. Мене ж повезли в операційну о першій дня.
Працювали дві медичних бригади: одна забрала нирку в мами, друга підсадила її мені. Скільки тривала моя операція, я й не записала, — три з половиною або чотири години. Її мені робив зі своєю командою найкращий лікар на планеті — Олексій Сергійович Вороняк. Мамина нирка в мені запрацювала зразу ж. Маю навіть її фото, — Софія показує знімки в телефоні. І додає про операцію:
— У мене було розпущене волосся, то анестезіолог (теж найкраща у світі!) Леся Василівна Тарасенко прямо на операційному столі заплела гарний колосок. Останнє, що я пам’ятаю після введення анестезії, — як сказала: «До побачення, телебачення» — і відключилась. Коли отямилась, сльози пішли градом. Питають: «Чому ти плачеш?» А я: «Болииить!..» Дуже мучила голова. Так сильно вона в мене не боліла ніколи, навіть після діалізу! Знеболювальні брали хіба на 20 хвилин — і знову дикі болі. Я лежала і плакала… Коли через добу голова боліти перестала, я наче на світ народилась. Іще непокоїла спина. А перевертатися на бік чи сідати спершу не дозволяли. Потім сісти був такий кайф!..
Дві найтяжчі доби в реанімації спати я не могла, бо там постійно пищали прилади, хтось щось говорив, приходили перевіряти, як я. Якщо й відключалась, то всього на кілька хвилин.
Мама в реанімації лежала далеченько від мене (я була в окремому боксі), то дівчата-медсестри відчиняли двері й ми махали одна одній рукою. Я їй голосно казала: «Мамо, у мене все добре!» — заспокоювала її, бо вона за мене дуже переживала.
У палату мене перевели 30 січня об 11.30. Мама вже була там. Вона — такий самий боєць, як і я, швидко відійшла. Скільки ми лежали в Шалімова — духом не падали, підтримували одна одну.
30-го ж я почала пити всі ліки — по 39 (!) штук за добу. Ставила будильники, щоб не пропустити. Зараз приймаю по 24 штуки. Імуносупресивну терапію (щоб мій організм не відторгнув донорської нирки) маю приймати пожиттєво. Вартість частини ліків відшкодовується за державною програмою, також саму операцію з трансплантації оплачує держава.
Вдома
— 6 лютого мені зняли пов’язку зі шва на животі, й того ж дня мама поїхала додому, в Малинівку Чернігівського району. А 11-го повернулась до сім’ї і я. 12 лютого синочок святкував 7 років, вийшов сюрприз йому на день народження. Вітя привіз Давида від бабусі і дідуся (свекрів), він зайшов — а тут я. Аж розплакався… Так сумував — майже місяць без мами. Я його привітала, не знімаючи захисної маски, і поїхала тимчасово пожити на квартиру, бо Давид занедужав, а мені не можна контактувати з хворими, щоб самій чогось не підхопити. У людних місцях треба ходити в захисній масці.
В усьому іншому я намагаюся жити звичайно: готую, прибираю, багато гуляю із сином — не можу лежати. Моя їжа має бути без солі і цукру, я вже призвичаїлася готувати різноманітні страви, щоб були не прісними, а смачними (рецептами Софія щедро ділиться в інстаграмі. — Авт.).
Свої нирки в мене залишилися, але за місяць всохли — стали як дві квасолини. Головне, щоб мамина нирка працювала. Скільки зможе — одному Богу відомо. У когось донорський орган трудиться 20 років, а в когось — рік чи два, і знову доводиться вертатися на діаліз.
Не лише мама і дочка, а й подружки
Уже на третій день після операції Софія показалася в сториз інстаграму.
— Якби мені дали телефон у реанімації, я б іще звідти в прямий ефір вийшла, — сміється Софія. Ну істинна блогерка! — Веду свій інстаграм уже п’ять років, продаю екозасоби для дому і ділюся всім із підписниками, а вони мене підтримують, допомагають мені. Одна з підписниць, яка теж перенесла трансплантацію, розповіла що й до чого. Я хочу подякувати кожному, хто мене підтримав: рідним, друзям, кумам, хрещеній, Давидовому класу в школі (для мене зібрали кругленьку суму, хоч я й не просила). Окреме величезне спасибі Олексієві Сергійовичу і всім медикам Центру Шалімова!
І, звісно ж, я постійно дякую мамі! Зараз називаю її «Мій донорюшка». Ми й до цього були як подружки, а тепер стали ще ближчими.
Олена Михайлівна це підтверджує:
— Між нами немає жодних секретів. Коли наш тато не підійшов як донор, я не роздумуючи погодилась віддати нирку Софії замість нього. Сказала: «Поїду на курорти». Так і вийшло: лежала, їла, тільки пальм не вистачало (після розмови з Оленою Михайлівною я зрозуміла, від кого в Софії почуття гумору. — Авт.). Лікар про нас казав: «От би всі мами й діти були такими!..» Я підтримувала дочку й інших мам-донорок так само настановляла: «Ти вставай, більше ходи — і дитина за тобою повторюватиме».
Аліна КОВАЛЬОВА,
м. Чернігів — с. Малинівка Чернігівського району.
Фото з альбому Софії Крючкової
ДО ТЕМИ. Хронічна ниркова хвороба — це стан, за якого нирки не в змозі виконувати свої функції в достатньому обсязі і виводити надлишок рідини з організму. Ця хвороба може прогресувати і призвести до повної втрати нирками їхніх функцій на термінальній стадії. У результаті людині пожиттєво необхідна ниркова замісна терапія — діаліз або трансплантація нирки.
