Чотири роки тому, 9 березня 2022-го, не стало цілої родини із Чернігова: 42-річного Миколу Авдієнка росіяни вбили на позиціях біля Лукашівки Чернігівського району, а його 40-річну дружину Анну Седляр і 15-річну дочку Катрусю розстріляли в машині на трасі між Количівкою та Лукашівкою, коли вони разом зі знайомими намагалися виїхати з Чернігова. Не знаючи цього, перед смертю члени родини, яку роз’єднала війна, були всього за кілька кілометрів одне від одного і там майже одночасно відійшли в засвіти.
«Мамо, буде війна»
— 23 лютого Коля заїхав до нас, — розповідає 70-річна мати Миколи Авдієнка Тамара Іванівна, яка разом із чоловіком Олександром (вітчимом Миколи) мешкає в селищі Михайло-Коцюбинське Чернігівського району. — Не роздягаючись, сів навпроти мене за стіл. І раптом каже: «Мамо, буде війна». Я здивувалася: «Синку, ну що ти таке говориш? Яка війна?» А вранці ми всі дізналися, що війна таки почалася… Коля подзвонив мені близько восьмої: «Мамо, я біля військкомату. Ти не переживай, я тут не сам, нас дуже багато, ось тільки військкомат чомусь зачинений». А потім його відчинили…
Коля потрапив у 58-му окрему мотопіхотну бригаду імені гетьмана Івана Виговського. Хто в чому був — так їх і вивезли на оборону Чернігова під Красне, та простояли хлопці там недовго. Росіяни розбили їх із літака. Про це я дізналася від дружини синового товариша Ігоря Барбарича. На щастя, наші хлопці вціліли, хоч і зазнали поранень. Їх перевезли в Чернігівській військовий шпиталь.
Я дякувала Богові: син живий, і в мене з’явилася змога його вберегти. Думала так: він же поранений, контужений, для нього війна закінчилася. За кілька днів Коля подзвонив мені зі шпиталю і попросив передати якийсь одяг, мовляв, той, що був на ньому, вже непридатний для носіння, а треба ж у чомусь додому добратися. Я попросила родичку з Чернігова, у якої два сини, занести Колі якусь одежину. Вона віднесла, але син лише ненадовго зайшов додому і знову подався у військкомат — сказав, що не може покинути побратимів… Із 2 березня Коля перестав виходити на зв’язок, я навіть не знала, де він, бо, як виявилося, на той час 58-ма бригада вже передислокувалася в інше місце.
Сон у руку
Звісно, в той час, коли її Микола лежав у шпиталі, Тамара Іванівна всім серцем линула туди, до нього, проте поїхати в місто не могла — із 28 лютого Михайло-Коцюбинське було окуповане ворогом. Селище стало ключовим пунктом на шляху росіян до Чернігова, а тому зазнало значних руйнувань і пограбувань, тут були зафіксовані факти викрадення людей та інших страшних злочинів.
— Можливо, ті, хто мешкає в центральній частині селища, й не відчули цього повною мірою, ми ж живемо на краю, неподалік — дорога на Левковичі. У березні 2022-го у Вишневому і Ріпках стояло командування росіян, то вони постійно їздили тією дорогою, а нас усіх тримали під прицілом, щоб ніхто не перешкоджав. Усе навколо було заставлене ворожою технікою. Жили ж загарбники в людських хатах. Може, і в нашій отаборились би, та Саша не пустив. Хоча в перші дні «у гості» вони таки завітали.
У хаті, крім нас із чоловіком, були ще моя дочка Лєна та її діти. Приїхали до нас із Чернігова, щоб сховатися, а воно бачте як… Старший онук на той час навчався в ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою, то добре, що форми із собою він не взяв, а то… не було б уже, мабуть, дитини. Росіяни лазили по шафах, нишпорили всюди, але нічого такого, за що можна було б причепитися, не знайшли. Весь цей час ми з Лєною голосно плакали, рашисти перелякано дивилися на нас і врешті-решт пішли. Пізніше ж ми перебралися в будинок знайомих, що стояв неподалік — у так званому рівчаку. Туди росіяни не заїжджали.
У ті дні в Тамари Іванівни не було зв’язку ні з Миколою, ні з його дружиною і дочкою, які залишилися в Чернігові.
— Лише 7 березня Катруся несподівано додзвонилася до нас. Перше, що запитала: «Ви не знаєте, де тато? Він не телефонував? Бо в нас із ним давно немає зв’язку». Як я потім дізналася, того дня Катя дзвонила ще й своїй учительці і сказала, що вони обов’язково зустрінуться, бо Перемога буде за нами, — Тамара Іванівна витирає сльози. — Я ж навіть не знала, що дівчата зібралися виїжджати. Ще в лютому з міста їхали родичі Ані, пропонували забрати і їх, та вони відмовились. Тоді ж ніхто до кінця не усвідомлював, наскільки все насправді страшно. Думали про батьків, про домівку, про роботу… Дівчата ховалися в укритті, а потім у будинок в їхньому районі прилетіла ракета, загинула ціла сім’я. Ось вони й почали шукати спосіб виїхати.
Але про це Тамара Авдієнко дізналась аж у квітні.
— У ніч із 1 на 2 квітня орки почали відходити, — продовжує Тамара Іванівна. — Тоді ми ще не розуміли, що відбувається. Вікна всі закриті, тож нічого не було видно, лише чутно безперервний гул. Уранці ж побачили, як вулицею ідуть хлопці у формі. Якісь інші. Я відважилася і з-за огорожі запитала: «Хлопці, хто ви?» Раптом один усміхнувся й вказав на синьо-жовтий шеврон на формі. Наші! Господи, яке це було щастя! Люди вибігали з дворів, сміялися, плакали, падали перед військовими на коліна, обіймали їх і цілували.
Я крикнула Лєні, що наші в селищі, можна повертатися додому. Ми почали збиратися. І тут вулицею проїхала здоровенна машина з автоматником. Лєна глянула на ту машину й сахнулася: «Мамо, я бачила її уві сні. Ти йшла за такою машиною і несла на спині пам’ятник. Я придивилася: він був не один. Ти аж до землі похилилася. Я кажу: “Мамо, скинь їх, хіба можна таку вагу на собі тягти?” А ти несеш далі…» Я заспокоїла її, що це просто сон. Коли ж ми дійшли до своєї хвіртки, чоловік виніс мені записку: «Приїдьте в Чернігів на упізнання».
Три поховання
Десь о 7.20 9 березня 2022 року всього за 15-20 кілометрів від Чернігова на трасі між селами Количівка та Лукашівка російські військові обстріляли автомобіль, у якому їхали семеро людей. Із них вижили лише дружина власника машини Сергія Чумака Леся і їхня трирічна донечка. Сам Сергій, його сестра і племінниця, а також друзі сім’ї (а ними й були Анна з Катею) загинули на місці.
— Росіяни поцілили прямо під капот машини. Після цього Сергій ще намагався продовжити рух, але ворог завдав другого удару… — говорити про це Тамарі Іванівні важко. — Вціліли лише Леся з дитиною, які сиділи на задньому сидінні. Взагалі вони пробували виїхати з міста ще 8 березня. Тоді в машині ззаду сиділи Аня з Катею, Леся ж із дитиною — спереду. Там їх востаннє, коли проводжала, бачила моя сваха. Але того дня перед мостом їх розвернули, бо їхати далі було небезпечно. А інша зміна, яка заступила на чергування 9 березня, пустила. Того дня Леся з дочкою пересіла назад.
Тіла наших дівчат швидко ідентифікували, бо, по-перше, Леся надала всю інформацію поліції, а по-друге, в Ані із собою був паспорт, а в машині знайшли їхні з Катею телефони. Пішохідним мостом тіла перевезли в Чернігів. Ховали дівчат ми 4 квітня в Салтиковій Дівиці на Куликівщині. На «Яцево» ще все було заміноване, а з цього села родом моя сваха. Після трагедії вона залишилася зовсім сама: Аня була її єдиною дочкою, а Катруся — єдиною онукою. Тож і зараз сваха залишається частинкою нашої родини. Пам’ятаю, як того дня біля трун вона ридала: «Колечко, ну хоч би ти був живий». А Колі на той час уже не було… Він лежав в одному з рефрижераторів, куди скинули тіла загиблих військових, бо ж документів при собі вони не мали — спеціально попередньо їх десь закопали.
Після поховання невістки і внучки Тамара Іванівна почала шукати сина.
— Оскільки й після відступу орків Коля на зв’язок не вийшов, я розуміла, що з ним щось сталося. Врешті-решт добралася до військкомату, аби хоч щось про нього дізнатися. Інформації як такої не було. Коли ж сказала, що Коля зі шпиталю вирішив повернутися до своїх у 58-му бригаду, у військкоматі припустили, що він потрапив у 21-й окремий стрілецький батальйон. Оскільки 58-ма на той час передислокувалася, наздогнати її він уже не зміг би, а 4 березня саме комплектували 21-й. Захищав він Лукашівку та Новоселівку.
Пізніше я дізналася, що син загинув під Лукашівкою. Через 10 днів після похорону дівчат мене знову запросили на упізнання. Хоча… не було там чого упізнавати. Коли в морзі запитали про особливі прикмети, я відповіла, що в Колі зверху немає одного зуба, але мені сказали, що така прикмета не підходить, і запропонували, щоб до моргу зайшов хтось інший. Я погодилась. Зі мною був кум Колі. Жили вони поряд, тож жодного дня не було, щоб не бачились. Він і оглянув тіло Колі, підтвердив, що то він. Ну і… мені віддали синів ланцюжок із хрестиком, який йому колись подарувала Лєна, його синю куртку, в яку він востаннє переодягнувся вдома, і рюкзак (такого більше ні в кого не бачила, бо Коля купив його за кордоном). Труна на похороні була відкритою, але тіло лежало зашитим у мішок. Такий тоненький! Крізь нього я обмацала кожен сантиметр синового тіла. Лише тоді й зрозуміла, чому та прикмета патологоанатомам не підійшла — у Колі не було голови. Рашисти їх просто добивали…
З того часу Лукашівка стала тим місцем, яке Тамара Іванівна відвідує дуже часто:
— Ми дружимо і постійно спілкуємося з батьками інших загиблих хлопців. Разом по краплинках збираємо інформацію про останні дні своїх дітей. Так дізналися, що 9 березня 2022-го ворог заходив у село. Наші вирішили відступити в бік Куликівки. Але частина хлопців залишилися, щоб прикрити відступ. Серед них — і мій Коля. Там, де була його позиція, у 2022-му залишилася купа спаленої техніки. Своїми життями хлопці вберегли життя побратимів. Хоч і гірко та боляче за свою дитину, але, на мою думку, той відступ був правильним рішенням, інакше не вижив би ніхто. Що казати, всі ті хлопці-добровольці були справжніми патріотами, які йшли відстоювати свою землю, свою країну, свою домівку без будь-яких корисливих мотивів, зі щирою вірою в Перемогу.
«Мамо, не плач, я — живий»
Після цих страшних втрат Тамара Авдієнко на якийсь час втратила сенс життя.
— Немає дівчат, немає Колі… Я зробилася чорною. Люди навколо дратували своїми проханнями поїсти, попити води, — згадує вона. — Врятував мене… Коля. У той час він дуже часто мені снився і якось уві сні сказав: «Мамо, не плач, я — живий». І я його зрозуміла, бо не раз і не два читала Біблію. Коля вже унаслідував Царство Небесне, він — спасенна душа. Лише тоді я трохи заспокоїлася. Ми всі будемо там. Хтось — сьогодні, хтось — за рік чи більше. А тут і зараз я знала, що моя дитина жива, бо вона вже з Богом.
Тамара Іванівна активно зайнялася волонтерством. Започаткувала ініціативу «Недільна піца», у рамках якої готувала перші й другі страви, салати, випікала пиріжки та булки для військових, ну і, звісно ж, робила свою фірмову піцу. А потім разом з іншими односельцями згуртувалася ще й для плетіння маскувальних сіток, виготовлення окопних свічок. Вона постійно донатить на різні збори, долучається до багатьох волонтерських ініціатив. Побратими ж сина та інші захисники, з якими спілкується мама Героя, стали для неї підтримкою і опорою.
— Це все мої хлопчики, мої синочки, — показує вона фото з військовими, які приїхали скуштувати її смачних страв або ж просто провідати. — Цього вже немає, цей поранений, а ось цей зараз воює. Я за кожного дуже переживаю! Адже зараз нашу свободу відстоює цвіт нації, хлопці, які мали б створювати сім’ї, ростити дітей, покращувати різні сфери діяльності в державі. Так хочеться, щоб війна нарешті закінчилася і всі вони повернулися додому! Про це я молюся щодня. А ще… прошу Бога, щоб сподівання тих, хто віддав за наше майбутнє своє життя, справдилися.
Катерина ДРОЗДОВА,
сел. Михайло-Коцюбинське Чернігівського району.
Фото автора і з альбому Тамари Авдієнко
