Іще не встигли вщухнути баталії навколо справи поліцейської відділу реагування патрульної поліції Олени Ющенко, яка 10 грудня минулого року в Прилуках на нерегульованому пішохідному переході збила на смерть 6-річну Алісу Купрієнко і покалічила її маму, а область сколихнув черговий скандал, в епіцентрі якого знову опинилися працівники патрульної поліції. 10 січня о 21.40 на вулиці Довженка в Чернігові патрульні затримали 43-річного Дмитра Тютюнника — ветерана російсько-української війни, який після важкого поранення залишився інвалідом. Причина — порушення Правил дорожнього руху. Таке, згідно з Кодексом України про адміністративні правопорушення, карається штрафом до 340 гривень, але Дмитро розплатився за нього своїм здоров’ям — після двох годин, проведених «у компанії» чернігівських патрульних, він опинився на лікарняному ліжку зі струсом головного мозку, численними саднами та забоями обличчя, вивихом плеча і підшкірною гематомою.
***
Дмитро Тютюнник — дипломований архітектор. Працювати за фахом він почав із 20 років. Чимало будинків у Чернігові зведено за проєктами, у яких він брав безпосередню участь. Робота архітектора передбачає постійний розвиток, тож Дмитро встигав і працювати, і навчатись. Влітку 2022 року він отримав диплом магістра, та замість того, щоб із новими знаннями з головою поринути в улюблену справу, пішов… у військкомат.
— У лютому-березні 2022-го я залишався в Чернігові, тож бачив багато чого. Вже тоді розумів, що маю захищати свою Батьківщину від ворога, — каже Дмитро. — Тому, щойно закінчив усі справи, пішов у військо добровольцем. Правда, спочатку мене записали в резерв. Передзвонили лише у вересні. Тоді ж і відправили в Інститут зв’язку в Полтаву на навчання, а вже звідти я поїхав на Схід. Служив зв’язківцем, потім мене перевели в піхоту, а звідти — в розвідку. Звісно, виїзди на передок у нас були регулярними. Під час одного з них я й зазнав поранення. Сталося це 29 квітня 2024 року біля села Новоселівка Перша Покровського району. Ми облаштовували спостережний пункт. Це був приліт із танка. Пам’ятаю, як почув постріл, в очах різко потемніло, я відлетів кудись далеко вбік. Коли прийшов до тями, одразу ж відчув, що з головою щось не те, а ще — що точно немає правого ока. Але ходити я міг, тож з останніх сил сам добрався до евакуаційної машини і тільки там втратив свідомість.
Мене відвезли в Дніпро. Була величезна крововтрата — близько трьох літрів, 18 днів я пролежав у комі. У Дніпрі мені зробили першу операцію на голові, витягли осколки. Щоправда, у потиличній частині один так і залишився, його чіпати не стали. Як для свого стану, відновлювався я доволі швидко. На здивування лікарів, навіть із пам’яттю проблем не було. Але з часом з’явилися напади епілепсії. Трапляються вони нечасто, і я навіть не знаю, чим саме вони спричиняються. Відчуваю їх наближення буквально за дві хвилини. Тоді стараюся обов’язково десь прилягти або присісти, бо бувають ці напади різними: інколи — легкі, коли просто на якийсь час паралізує, потім усе минає і залишається тільки втома, інколи — дуже важкі, коли є реальний ризик травмування. Тому й намагаюсь якомога менше з’являтися серед людей, не хочу привертати зайвої уваги. Якби не ця ситуація, про себе я б точно нікому не розповідав. Але… дуже хочу, щоб такого, як зі мною, не повторилося більше з жодним із ветеранів.
***
— То що ж сталося 10 січня?
— Весь день я почувався не дуже добре. Живу сам, тому ввечері зателефонував мамі й попередив, що поїду покататися на велосипеді. Така їзда для мене як своєрідна зарядка, причому не лише у фізичному плані. Після велосипедних прогулянок я почуваюся здоровим й енергійним. Отож після 21-ї я виїхав на вулицю Лісковицьку і направився в бік Болдиної гори. Побачив, як із вулиці Варзара виїжджає якась машина. Вирішив її пропустити і став крутити педалі повільніше, та машина їхала на чималій відстані й швидкості не набирала. У руці в мене був увімкнений ліхтарик, яким я освітлював дорогу, а оскільки та автівка їхала позаду з увімкненими фарами, то я поклав його до кишені. Біля Болдиної гори я повернув на вулицю Довженка і поїхав у бік Валу. Машина продовжувала рухатись за мною, але значно пришвидшилась. Щоб не заважати, на зупинці біля школи № 4 я з’їхав убік і зупинився, чекаючи, поки та автівка мене об’їде, але вона теж зупинилася, причому прямо посеред дороги. Побачивши, що вона не рухається, я спокійнісінько поїхав далі велосипедною доріжкою. Машина теж зрушила з місця. Я взяв правіше і тут побачив, як на автівці ввімкнулись проблискові маячки. Тільки тоді я зрозумів, що то була патрульна поліція. Іще дужче зсунувся вправо, бо подумав, що вони їдуть кудись на виклик. Але машина рухалась паралельно зі мною. Опустилося скло, один із патрульних привітався і наказав зупинитися. Коли я запитав, яка причина зупинки, він відповів, що йому треба перевірити мої облікові документи. На запитання, чи я щось порушив, відповіді ніхто не надав. Так ми і їхали паралельно, а потім машина рвонула вперед і метрів за 20 від мене перекрила дорогу.
Я розвернувся в протилежний бік, але не їхав. У принципі, це було й неможливо, бо швидко зрушити з місця не дав би сніг. Поліцейські вже бігли до мене. Я тільки встиг зняти ногу з педалі, як відчув удар у голову. Відлетів від велосипеда. Один із поліцейських зробив мені підсічку по ногах, а коли я падав, прямо в польоті схопив за голову і вдарив нею об асфальт. Мені здалося, що на кілька секунд я навіть втратив свідомість. Потім нижньою частиною ноги патрульний надавив мені на шию і переніс усю свою вагу на неї. Стало дуже боляче, але й це було ще не все. Мені почали викручувати ліву руку, яка в мене сильно травмована. Коли стаються напади, плечова кістка може навіть вискочити із суглоба. Багато разів після такого мене возили в травмпункт, де вправляли руку. Останнім часом я вже навіть прошу, щоб гіпсу не накладали, як це зазвичай робиться в таких випадках, бо ходитиму в ньому постійно. Я почав просити поліцейських, щоб наділи кайданки спереду, але ніхто мене не слухав, як і те, що я ветеран війни, інвалід, що маю при собі всі документи і чинити опору не збираюся. Кайданки наділи за спиною, і я відчув, що рука вивихнута. Мене підняли й почали тягти до машини. Велосипед відкинули вбік, я зрозумів, що забирати його ніхто не буде, і тільки тоді почав кликати на допомогу. Велосипед у мене не новий — 2007 року, але недешевий, було жаль ось так кидати його. Правда, поліцейські велосипед таки забрали. Уже пізніше виявилося, що вони ножем порізали покришку (хорошу, кевларову), тож довелося купувати нову, але то вже дрібниці в порівнянні з тим, що було далі.
Мене заштовхали на заднє сидіння машини. Зігнули до самої підлоги, аж дихання звело. Обличчям я зачепився за сидіння і відчув, як потепліло в очах. Конформер (спеціальний протез, що використовується для формування очної порожнини після видалення ока. — Авт.), який був у правому оці, випав. Я просив поліцейських, щоб знайшли його, бо він для мене багато значить. В Івано-Франківську команда з канадських та американських лікарів робила мені операцію з реконструкції обличчя. У виличну частину обличчя мені вставили титанову пластину, бо кістки там не було. Очний протез у мене не тримається, адже потрібна ще одна операція. Тому американці підібрали мені конформер. Він доволі рідкісний, навряд чи вдасться знайти йому заміну, якщо втрачу цей, тому я так і переймався. Втім ніхто й не збирався його шукати. Як правило, я не вживаю нецензурної лексики, але тут емоції переповнили настільки, що не втримався — почав лаятись.
Коли ми доїхали до відділку поліції, мене почали витягувати з машини силою. Незрозуміло навіщо, бо я казав, що вийду сам. Ліва рука страшенно боліла, та поліцейський іще більше вивернув її. У кабінеті зі мною довго розмовляли. Якщо чесно, я думав, що втрачу свідомість — голова боліла, рука боліла ще більше, я обливався потом, бо одягнений був на мінус 20, у відділку ж було приблизно плюс 25. Попросив телефон, щоб подзвонити мамі. Мені дозволили, але з кайданками на руках це теж було ще те випробування. Мамі я таки подзвонив, сказав, де я, і попросив не приїжджати. Втім дуже швидко вони з татом уже були у відділку, привезли ліки, які я маю випити під час нападу епілепсії, та до мене поліцейські їх не впустили. Стоячи біля входу, батьки лише чули, як я кричав від болю. В якийсь момент один із поліцейських повалив мене на підлогу, сів на стілець і поставив мені на голову свою ногу. Не знаю, скільки я так лежав, мені здалося, що цілу вічність. Ноги і руки трусилися, кидало в жар, я боявся, що зараз станеться черговий напад епілепсії, а поліцейські в цей час заповнювали папери.
Врешті-решт кайданки з мене зняли. Рука була вивихнута. Оскільки таке трапляється часто, я вже навчився вправляти її сам. Виходить, правда, не завжди. Цього разу пощастило. Кістка стала на місце, і я миттєво відчув полегшення, від перенапруги накотила слабкість, я похилився на стіл. Тільки тоді поліцейські запитали, чи добре я почуваюся, і запропонували викликати «швидку». Звісно я погодився. Виявилося, що до всього іншого в мене ще й шкалить тиск, хоч зазвичай він у мене в нормі. Уже в лікарні, крім очевидних травм, у мене виявили струс мозку. Я почув, як лікар говорить мамі, що я маю залишитись у стаціонарі. Спочатку думав відмовитись, але в цей момент медсестра запитала в мене, що зі мною сталося й коли, а я чомусь не зміг згадати назву дня тижня. Отоді й зрозумів, що краще таки полежати в лікарні. Пробув я там шість днів, але лікарі сказали, що я ще потребую додаткового лікування. До речі, конформер мені таки повернули. Я радів, а мама плакала…
***
Коли історія Дмитра Тютюнника потрапила в інформаційний простір, Управління патрульної поліції в Чернігівській області оприлюднило офіційний коментар щодо цієї події: «10 січня близько 22-ї поліцейські виявили велосипедиста, який у темну пору доби рухався проїжджою частиною без увімкненого білого ліхтаря спереду та червоного — ззаду, чим порушував вимоги ПДР. Поліцейські подали вимогу про зупинку за допомогою проблискових маячків синього та червоного кольору, а згодом — повторну вимогу голосом через відкрите вікно службового автомобіля, втім громадянин проігнорував законні вимоги поліцейських, продовжив рух, пришвидшився і почав рухатися в іншому напрямку. Патрульні зупинили чоловіка в пішому порядку. У ході затримання він чинив супротив і поводився агресивно, у зв’язку з чим патрульні застосували фізичну силу та спеціальні засоби — кайданки. Під час доставлення його до Чернігівського районного управління поліції, а також у приміщенні підрозділу затриманий не раз висловлювався нецензурною лайкою на адресу поліцейських, на зауваження не реагував і продовжував поводитись зухвало. У зв’язку зі скаргами затриманого на погіршення самопочуття інспектори викликали бригаду екстреної медичної допомоги. Медики оглянули чоловіка й повідомили, що загрози його життю та здоров’ю немає і ушпиталення він не потребує.
За вчинені правопорушення патрульні винесли на чоловіка постанову за ч. 2 ст. 127 (порушення правил дорожнього руху велосипедистами), а також склали протоколи за ст. 173 (дрібне хуліганство), ст. 185 (злісна непокора законному розпорядженню або вимозі поліцейського) Кодексу України про адміністративні правопорушення та протокол про адміністративне затримання. Керівництвом управління ініційовано службову перевірку щодо законності дій патрульних».
А ще — розмістили відео затримання Дмитра і його тримання у відділку. Правда, із двох годин, які пройшли з часу затримання до часу звільнення, показали лише кілька шматочків менш ніж на три хвилини.
— Із тим, що порушив ПДР, я й не сперечався, — каже Дмитро. — Дійсно, винен, що позаду на велосипеді не було освітлення. Я вже давно купив спеціальну фару, але виникли деякі проблеми з її зарядкою. Звісно, це не виправдання, і я згоден за законом відповісти за це порушення. Але хіба ж через нього треба так знущатися з людини? Чи опирався я? Ні. Чи лаявся? Так. Але хотів би я подивитися на тих, хто мовчав би, витримуючи такі знущання і біль. Чому поліція не покаже всього? Весь процес переслідування (бо інакше цього не назвеш), весь процес затримання, весь процес допиту. Чому на їхньому відео вирізані лише «потрібні» шматки?
Адвокат Дмитра Тютюнника вже звернувся з офіційним запитом на отримання відео з камер вуличного спостереження. Але… «Камери системи відеоспостереження на перехресті вулиць Лісковицька та Варзара відсутні. На ділянці дороги вулиці Довженка від будинку № 15 до будинку № 25 камери системи відеоспостереження не працювали у зв’язку з відсутністю електроживлення», — відповів заступник начальника ГУНП у Чернігівській області Олександр Остроглядов.
У той же час в Офісі Генерального прокурора повідомили, що за фактом можливого перевищення повноважень поліцейськими щодо ветерана війни відкрито кримінальне провадження за ч. 2 ст. 365 Кримінального кодексу України. За процесуального керівництва Чернігівської обласної прокуратури досудове розслідування здійснює ДБР.
— За таке звірство винні мають відповісти! Одразу скажу: гроші мене не цікавлять. Поліцейські — захисники народу, вони давали присягу, а самі отак нас захищають? Моє найбільше бажання — щоб вони виконали свій обов’язок і побували там, де був я. Більшого мені не треба, — говорить Дмитро Тютюнник.
Катерина ДРОЗДОВА.
Фото автора