— Я й подумати не могла, що дійсно виграю, та ще й до свого 70-річчя! — радіє Ганна Дворник із Ніжина, приймаючи подарунок від «Гарту». Ювілей у неї — 26 січня, а наш приз — ковдру — ми привезли 23-го.
— Я дуже хотіла подарунок від «Гарту» — на пам’ять! А отримати його до ювілею — це подвійний сюрприз! Як обрала вашу газету — так і тримаюся її 14, а то й більше, років. Дуже люблю «Гарт»! Мені в ньому подобається все: і новини, і сканворд, і рецепти. На розіграш призів уже подавати не буду, а передплачуватиму — скільки й житиму! — пообіцялаГанна Петрівна.
Пощастило їй із легкої руки онучки.
— Настуся переслала вам на вайбер мою квитанцію і розповідь від мого імені. Каже: «Бабусю, ждемо подарунка». А мені його і хотілося, та не вірилося. Я ніколи нічого не вигравала. Було, в кожну получку, як і загадували, лотереї купувала, та жодного разу й рубля не отримала.
Працювала Ганна Петрівна на Ніжинському м’ясокомбінаті, має 38 років стажу.
— А родом я із села Забілівщина на Борзнянщині, з багатодітної сім’ї. Жили ми бідненько. Батьки трудилися в колгоспі. Нас, дітей, у них було семеро. Я серед них — передменша. Найстарша — сестричка Марія, а то всі п’ятеро — хлопці. Мене мама народила в 43 роки, а мого молодшого брата — у 46.
Ми всі одне одного няньчили, одне одному допомагали, коли за віком піднімалися на ноги. Марія, як найстарша, вміла шити: шила мені і платтячка, і пальта. Коли закінчували школу, кожен із нас пробивав собі доріжку. Всі були виховані, роботящі. На жаль, зараз жодного з братів уже немає, залишилися тільки я і сестра. Марії 7 грудня було 90 років. Її дочка забрала до себе в Київ.
Робота
— Я після сьомого класу влітку ходила на роботу в бригаду, працювала із жіночками, бо хотілося вдітись у щось кращеньке, а мама не могла всього купити. Як і ні за що було мене навчати, щоб здобути вищу освіту. Я закінчила училище при Чернігівському м’ясокомбінаті. Залишали там і працювати, та мені ближче до домівки Ніжин.
На Чернігівському м’ясокомбінаті все було механізоване, а на Ніжинському — все вручну. Він був маленький, але за якістю продукції посідав друге місце по Україні. Прийшла я на комбінат різноробочою. Згодом закінчила бухгалтерську вечірню школу. І стала працювала вагарем. Пізніше — на інших посадах. Куди б мене не ставили, куди б не посилали — усе в мене виходило.
На жаль, нелегка робота позначилася на здоров’ї.
— Гумові чоботи виходять боком, — потирає ногу Ганна Петрівна, — бо доводилося ходити в них і влітку, і взимку. І хоч на комбінаті було важко, та мені подобалося. У нас часто проводили «вогники», до свят давали подарунки, премії, грамоти, щороку виділяли путівки на моря… Може б, я ще попрацювала, але комбінат наш закрили. А тут якраз почали народжуватися онуки: один, через три місяці — друга. Ото я й стала «працювати» нянькою, тільки що не оформлена і без оплати, — жартує.
Родина
Про свою родину, особливо про онуків, Ганна Петрівна розказує з величезною любов’ю. Із чоловіком, Олександром Івановичем, вони в шлюбі вже 46 років. А звів їх нинішній кум Анатолій.
— Коли я приїхала на м’ясокомбінат, нас із дівчатами поселили в гуртожитку. Одна з моїх колежанок виходила заміж. На весіллі, як тоді було прийнято, робили спільне фото. Мій майбутній чоловік жив із нареченим Толиком на сусідніх вулицях, але на весіллі не був (їздив кудись за путівкою). Коли ж повернувся, прийшов вітати молодят. Толя показав йому фотографії. Олександр спитав: «А це що за дівчина?» Толик розказав: «Працює на м’ясокомбінаті з моєю дружиною, дуже гарна». Познайомили нас. А 4 серпня 1979 року вже й ми одружилися.
Усе старалися заробити своїми руками. Ні мені, ні Олександрові даром нічого не давалося. У нього батько рано помер, свекруха сама піднімала двох синів, то в них хоч і в місті, але було не багатше, ніж у нас в селі. Прожили ми у свекрухи 6 років, тоді мене на комбінаті поставили в чергу на житло, дали цю квартиру, — Ганна Петрівна обводить поглядом їхню затишну оселю, в якій багато фотографій дітей та онуків.
— У нас два сини, дві невістки, в кожній із сімей по двоє діток. В Ігоря і Наташі — Артем (йому 17 років) і Вероніка (Нікуся), якій 2 рочки. Вони живуть у Чернігові. Молодший син Андрій із родиною — в Ніжині, мешкають тут неподалік. У них з Оксаною — Настя (їй 16) і Ярик, якому 9 років. Усі діти й онуки хороші. Усіх я люблю і мрію, щоб дружненько жили й були здорові!
Чоловік усе життя пропрацював на залізниці — машиністом тепловоза. Після 55 років працювати там уже не можна. Зараз він влаштувався на завод у Борисполі, чотири доби там, чотири вдома. Я й кажу йому покинути, бо всіх же грошей не заробиш, а вже вік (70 було в серпні). Олександр віджартовується: «Я там — як на курортах. А вдома що робитиму?»
Я ж періодично няньчу найменшеньку онучку. Нікусю мені довіряють — із Чернігова привозять до мене в Ніжин, а я її гляджу як зіницю ока.
Отак і живемо. Все б добре, аби тільки ця війна закінчилася! Бажаю вам із колегами та всім вашим читачам здоров’я, злагоди в сім’ях, щоб якомога скоріше настав мир і над усією Україною було мирне небо!
Аліна КОВАЛЬОВА,
м. Ніжин.
Фото автора