Цього разу суперрозіграш нашого традиційного конкурсу передплатників «Із «Гартом» бути варто!» ми вирішили провести у кінці січня — щоб якомога більше читачів змогли взяти в ньому участь. Й ось нарешті можемо оголосити його результати.
Пощастило в суперрозіграші 45-річному педагогу Миколі Йосипенку. Суперприз — мікрохвильову піч — ми відвезли йому в Тиницю Бахмацької громади.
Микола Володимирович гостинно зустрів нас із дружиною, 43-річною Аллою Іванівною. Затишок у їхньому домі охороняв кіт Біляш, який по-королівськи розлігся на дивані. Не відмовився й попозувати для фото з господарями та їхнім суперпризом.
— Це вже наш другий подарунок від «Гарту» — років п’ять тому ми виграли електрочайник, який нам надіслали поштою, — говорить наш переможець.
— То Вам по життю щастить?
— Найбільше пощастило, що зустрів свою дружину, що в нас є син (Богдан, йому 23), — відказує Микола Володимирович, з ніжністю дивлячись на Аллу Іванівну.
Він — місцевий, вона — родом із села Соснівка Сумської області.
— Познайомилися ми на танцях, коли Алла навчалась тут у нас в училищі на бухгалтера. Десь за рік чи два після того, як вона закінчила училище, його закрили.
Ми зустрілися, коли я був на третьому курсі природничого факультету Ніжинського державного інституту (тепер — університету) імені Миколи Гоголя, на четвертому курсі одружилися, а на п’ятому в нас народився син. Я доучувався, а дружина (потім із дитиною) жила з моїми батьками, я ж приїжджав вихідними. У 2003-му став працювати в Тиницькій школі (зараз це Тиницький заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів) учителем географії, біології і трудового навчання. Викладаю вже 22 роки. Торік випустив клас як класний керівник, нового не набирав.
Річниця — за день до війни
— Тиниця — село велике, але, на жаль, його перспективи не райдужні: люди вимирають, молодь виїжджає. Майже із самого початку мого вчителювання щовесни я дізнаюся дані щодо кількості мешканців, щоб розповідати про це учням. У 2004 році, коли робив це вперше, населення було 2100 людей, із яких 1300 жінок і 800 чоловіків. А вже у 2025-му налічувалося 1506 жителів (і то це зареєстровано, а проживає ще менше). Пройшло 22 роки — і населення зменшилось майже на 600 людей. Виходить, зникло середньостатистичне село в Україні. Сумно… Зараз у нашому навчальному закладі 103 учні, а на наступний навчальний рік і сотні не буде. Нестабільність, реформи… А ще ж оця клята війна!..
— 23 лютого 2022-го в нас була річниця весілля — 20 років, — згадує Алла Іванівна. — Ми перенесли святкування на суботу, бо дата припала на середу. Та через початок повномасштабного вторгнення так і не відзначали.
Наш син тоді був студентом Сумського аграрного університету. Щойно вступив — карантин через ковід, на другий рік — те ж саме, а на третьому курсі — війна. Вони тільки з 1 лютого 2022-го вийшли на навчання, а 24-го телефонує: «Їду додому, зустріньте мене». — «Як?» — «Війна ж почалась». Одногрупник довіз його до Ромнів, а звідти ми поїхали забрали. Дорогою ще нічого не чули, коли ж зупинилися — як гепне! Привезли Богдана додому, а через день селом пішли колони ворожих танків. Бог милував, що в нас тут росіяни не зупинялися…
«Гарт» — і вдома, і на роботі
Алла Іванівна, попри бухгалтерський фах, працювала кухарем, продавцем у магазині і — дев’ять з половиною років — листоношею. Тож із нашою газетою добре знайома не лише як читачка.
— Люди в мене завжди охоче передплачували «Гарт». І ми в сім’ї до нього звикли. Коли з 2003 до 2009 року жили в чоловікових батьків, там іще свекор «Гарт» передплачував, а як перейшли сюди, то Коля теж передплатив.
Він і розносив газети людям на нашій вулиці — допомагав мені. Тоді в селі було чотири листоноші (поступово їх кількість скорочувалась, зараз залишилась одна листоноша і начальниця поштового відділення). Лише в мене люди передплачували 400 примірників різних видань («Гарту» — 86). Виходили одні в четвер, другі в п’ятницю, треті в суботу — і розносити треба було день у день. А ще ж — товари. Поштарська сумка була важезна!
Зараз я влаштувалася вагарем в «Агрофірму ім. Шевченка» у сусідньому селі Григорівка. У ній же працює наш Богдан — водієм.
А у вільний від основних робіт час Микола Володимирович із сином займаються сільським господарством.
— Сіємо зернові, технічні культури. Це те, до чого я звик. Бо, коли був школярем і студентом, батьки тримали п’ять корів, двоє телят, двоє коней, три свиноматки, сіяли гектар буряку, пів гектара картоплі. Те продали, те обміняли — щоб була жива копійка. Адже батько працював ветлікарем у колгоспі, а грошей там не платили, і мати після скорочення й закриття дитсадка в Бахмачі допрацьовувала в колгоспі до його банкрутства. Якось мали виживати.
Застала й Алла таке велике хазяйство. Потім ми й самі тримали двох корів і двох бичків, пізніше — по одному, а ще — поросят. Поступово позбували — невигідно.
Йосипенки розказали, що в «Гарті» їм найбільше подобається рубрика «Долі людські». Тепер ось і їхня історія буде на сторінках газети. Незабаром подружжя відзначатиме атласне весілля — 24 роки разом, із чим ми їх наперед і вітаємо!
На прощання Микола Володимирович сказав:
— Надіємося, третій приз ви привезете нам після Перемоги!
А ми тільки підтримуємо цю віру — і в черговий виграш (чому б і ні, якщо фортуна благоволить), й особливо — у справедливе закінчення війни в Україні.
Аліна КОВАЛЬОВА,
с. Тиниця Бахмацької ТГ Ніжинського району