Вчені стверджують: папороть не цвіте, відколи з’явилася на Землі (а це було майже 400 мільйонів років тому). Бо розмножується спорами — вони на зворотному боці листя. Спори не потребують запилення і на квіти точно не схожі. Це — з ботанічної точки зору.
А за легендами папороть розквітає в Купальську ніч, випускаючи яскраво-червону вогняну квітку. Здобути її вдається одиницям, бо цвіте лише мить. Навіть наблизитися до квітки непросто: заважає всяка нечисть — відьми, упирі, вовкулаки. Зате той, хто зірве й збереже диво-цвіт, завжди буде молодим, здоровим, успішним і багатим.
— Цю легенду я почув від своєї вчительки Соні Артемівни ще в початкових класах, — говорить Анатолій Семенцов (на знімку) із Сосниці. — Це було на початку 60-х років уже минулого століття. Ми тоді жили в Червоній Поляні — невеличкому селі на Коропщині. Десь за два кілометри від Рихлівського монастиря, заснованого ще в XVII столітті. Але на той час уже давно не діючого: із приходом до влади більшовики вигнали ченців і розібрали кам’яні споруди. Були понищені й монастирські ліси. А в період німецької окупації випиляли багато дубів — деякі були у п’ять-шість обхватів. Кажуть, німці забрали їх на паркет.
Але енергетика в тому надзвичайному місці (монастир стояв на найвищій точці Чернігівщини — 212 метрів над рівнем моря. — Авт.) залишилася. Вона притягувала наче магніт. Як і дивовижні історії, які розказували про монастир.
Про те, що перша капличка була збудована на тому місці, де одному з місцевих пасічників явилася на клені ікона Святителя Миколая. Він забрав її додому, проте наступного ранку ікона знову з’явилася на тому ж самому дереві. Так повторювалося кілька разів, поки не почали будівництво. Пізніше, у 1848 році, саме ця ікона, з якою вийшли на хресний хід, врятувала Короп від холери.
Багато чого розказували і про підземні лабіринти — ціле печерне місто, що простяглося під землею майже на 10 кілометрів — до самої Десни. Зокрема що монахи, перед тим як їх виселили, встигли заховати в печерах церковні цінності, яких так ніхто й не знайшов.
Тому саме біля монастиря, а не в лісі, каже Анатолій Петрович, він і шукав квітку папороті. І не в Купальську ніч, а постійно, починаючи з весни. Був готовий перебороти страх, усі підступи нечистої сили, аби — ні, не зірвати — просто глянути на неї хоча б одним оком.
— І одного дня це сталося. Як завжди, я розгортав кущі папороті. І, як завжди, було тільки листя. Раптом мені здалося, що сонце наче спалахнуло. Від цього все навкруги засяяло. Я розгорнув наступний кущ і закляк на місці. На стеблі було дві квіточки. Розміром — як нинішня монета в одну гривню. Самі ніжно-рожеві, а серединка — як золото. На кожній квітці було по п’ять пелюсток.
Ботаніки зазначають, що в розетці папороті може прорости і розцвісти занесене вітром насіння іншої квітки. Цвіт у такому випадку — на маківці рослини.
— Він був упритул до стебла, — переконує Анатолій Петрович. — Я добре роздивився. Не відходив годину, а може й більше. Поряд нікого не було. І довести, що папороть зацвіла, можна було, тільки зірвавши стебло з квітами. Але я цього не зробив. Не зважився порушити диво. Хотів бачити його ще і ще.
Мені тоді було 10 років. Статки в батьків невеликі — за щастя було наїстися досхочу. Але, побачивши квіти на папороті, я повірив, що легенда не обманює і що в майбутньому я завжди буду молодим, успішним та заможним.
— Так ні з ким і не поділилися своїм відкриттям?
— Коли наступного ранку я прибіг на те ж саме місце, квітів, навіть зів’ялих, уже не було. Але присягаюся: я їх бачив! Готовий пройти будь-який детектор брехні.
Про те, чи справдилися сподівання, навіть не запитую. Анатолій Семенцов — відомий в Україні майстер-різьбяр. Володіє техніками рельєфного, гео-метричного, скульптурного різьблення. Професійну освіту здобув у Косівському технікумі народних художніх промислів. Каже: навчився техніки, а ідеї, сутність того, що він зображає, «живуть усередині».
Так було, скажімо, коли майстер у 1999 році працював над оформленням інтер’єру Конституційного Суду в Києві. Тоді він створив свій знаменитий горельєф під назвою «Олігарх».
— Олігарх живиться грошима — на язиці в нього знак долара. Мішки під очима — це його захист: прокуратура, міліція… Усе бачить крізь призму багатства — вії. Їх я зобразив як роги. До всього цього — хижий погляд демона, — пояснює символи. — Я працював із такими людьми. І цей образ ніби засів у мені. Хотілося якомога швидше його викинути.
— Із Вашими талантами Ви теж могли б стати багатим. Не олігархом — забезпеченою людиною, — повторюю почуте про Семенцова від його земляків.
Вони розказали: на роботи майстра є неабиякий попит, але він їх не продає. Дарує людям, у яких відчуває чисту душу, надає для розіграшу на підтримку ЗСУ. Виставки його теж безкоштовні — приймаються тільки донати на підтримку захисників. А сам живе скромно.
— Може, й міг би. Але матеріальне губить душу і робить незрозумілим цей дивовижний цікавий світ, що навколо. І позбавляє свободи.
Відірватися від матеріального було непросто. Допомогли заняття йогою.
Зате тим, що радує душу, Анатолій Петрович займається, забуваючи про час і відпочинок. І без розрахунку на винагороду. Так було, наприклад, зі створенням альбому «Писанки Чернігівщини», який вміщує 180 кольорових зображень писанок із розшифруванням символіки. Їх автор збирав понад 7 років. Ілюстрував альбом сам — раніше займався живописом. Тепер в основному різьбленням. У багатьох роботах втілені образи творів улюблених письменників — зокрема Олександра Довженка.
Найновіші (2025 року) створені за мотивами «Лісової пісні» Лесі Українки та «Пропалої грамоти» Миколи Гоголя. На першій — Мавка і Перелесник, на другій — момент, коли дід, намагаючись повернути зниклу шапку з грамотою, грає у пеклі в дурня з відьмою.
А в Сосницькому музеї О.П. Довженка недавно відкрилася виставка керамічних масок Анатолія Семенцова, присвячена різдвяній тематиці та українському фольклору, втіленому в 37 образах гоголівських персонажів повісті «Ніч перед Різдвом».
Ще більше персонажів він «оживив» — у кераміці й дереві — із «Лісової пісні». Цей твір майстер вважає неперевершеним. А природу називає обличчям Бога. У ній знаходить натхнення, умиротворення, захист від негативного впливу соціуму. Переконаний: саме завдяки їй у свої без малого 77 років — стільки йому виповниться 8 лютого — почувається набагато молодшим.
Усе літо він проводить на Десні. Їздить туди велосипедом. А восени та взимку переносить відчуте, пережите, те, що вразило і захопило, у свої роботи, у вірші.
— Закінчуєш — і відчуваєш спустошення. А потім — новий приплив енергії.
— Виходить, справдилося все, що «обіцяв» квіт папороті, — успіх, можливі статки, молодість і здоров’я?
Саме про них у легенді сказано в першу чергу. Про особисте Анатолія Петровича відомо, що вони з дружиною виростили сина й дочку, мають онуків.
У відповідь мій співрозмовник тільки усміхається. Він уже нікому не доводить, що дійсно бачив те, чого, за науковими теоріями, бути не може.
— Думаю, що й тепер не повірять. Ну й дарма. Я ж знаю, що це було.
…Зараз у селі Поляна (раніше — Червона Поляна), де народився і виріс майстер, залишилося всього двоє людей. А Свято-Миколаївський Пустинно-Рихлівський монастир відновили. У порівнянні з колишнім (особливо в період розквіту) він крихітний. Але діючий. Правда, тепер не чоловічий, а жіночий. До повномасштабного вторгнення росіян там почали досліджувати печери. Скарбів не знайшли.
Марія ІСАЧЕНКО,
сел. Сосниця.
Фото з альбому Анатолія Семенцова
