Щодня о 5-й ранку в Новій Басані на Бобровиччині відчиняється сімейна мініпекарня «Паляниця» — щоб кожен охочий міг завітати на ранкову каву. До речі, для військових вона тут завжди безкоштовна.
Пекарню відкрили Андрій і Наталія Могильні (зараз їм по 42 роки) із сусіднього Нового Бикова. Обидва села входять у Новобасанську громаду, яка на початку повномасштабного вторгнення 33 дні провела під російською окупацією і дуже постраждала. Внаслідок бойових дій у селах громади було повністю зруйновано 70 будинків і пошкоджено близько 600 домоволодінь. В обидві категорії входять і домівки родини Могильних. Але сім’я не лише відбудувалась, а ще й започаткувала власну справу.
Хліб в окупацію
В один із четвергів Наталію Могильну я застала на роботі. Допомагали їй працівниці — Світлана й Оксана. До обіду їхні свіжий хліб та іншу випічку вже майже розібрали. У духовці допікався бісквіт, а Наталія розливала у форми тісто на кекси — вперше вирішила зробити їх із «Нутеллою» всередині. Й одночасно розповідала:
— Раніше я готувати не любила, а потім воно саме прийшло — стало до душі. До війни працювала в кулінарній сфері: у пекарні, в ресторані кондитером, на сироварні.
Ми з чоловіком хотіли започаткувати свою справу. Щоб зібрати на неї грошей, їздили на заробітки: я — в Польщу, Андрій — у Німеччину. У 2022-му він мав їхати знову, але почалась окупація — рашисти зайшли в село 27 лютого.
Наших два будинки зовсім недалечко, хвилин п’ять ходу. В одному жили моя мама, Ганна Дмитрівна, і наша найстарша дочка Саша з чоловіком Вадимом. А зі свекрухою, Ольгою Миколаївною, мешкали ми з чоловіком і наші молодші діти: Станіслав (йому тоді було 16 років), Анастасія (їй було 13) і Катюша, яка мала всього чотири з половиною місяці. Вадим у перші дні вторгнення пішов добровольцем. Саша, якій пізніше — у березні 2022-го — виповнилось 18, була вагітна, вони з моєю мамою вдень були з нами, а ночувати ходили додому.
В окупацію родину виручили дров’яна піч у домі Ольги Миколаївни і її запаси продуктів.
— У Новий Биків хліба не завозили, то ми пекли в себе, ще й сусідам роздавали. А в близьке село Петрівку хліб привозили, чоловік ходив туди пішки. Якось окупанти перепинили його й усе куплене відібрали. Добре, хоч самого відпустили…
15 березня ми з дітьми і сусідами вийшли з нашого села на Петрівку, далі на Згурівку (це вже Київська область). Там нас прийняли і поселили в школі, де всіх разом жило 54 людини. Спали на матрацах.
— А ми, дві мами, залишились тут, — розказує Ольга Миколаївна, коли ми продовжили нашу з Наталією розмову вже дома у Могильних. — Нам зі свахою в тому віці (мені 60 років, їй 72) тяжко було б стільки йти пішки. На нашій вулиці зосталися люди у трьох хатах. Ховалися до сусіда в погріб. У гурті наче не так страшно було. Ми вже розрізняли звуки бойових дій і знали, коли треба бігти в погріб.
Прильоти в обидві домівки
— У мамин будинок прилетіло 27 березня, а в цей — 30-го, — каже Наталія.
— Того дня, як завжди, щойно загуркотіло — ми побігли через город до сусіда, — згадує Ольга Миколаївна. — У погребі чули, що десь недалеко наче в одну точку б’є і б’є. Коли вийшли, побачили — влучило в мій дім. Першою емоцією був відчай: відібрали те, що наживалося своїм трудом, манна з неба не падала. Я зопалу як закричала: «Що ж ви стріляєте!..»
Ольга Миколаївна — сімейний лікар у Новому Бикові. Плакати їй довелося не лише за власним будинком, а й за рідною лікарнею, де вона пропрацювала все життя.
— Я завжди на роботі жила! До війни в лікарню ми провели опалення, замінили вікна на сучасні, відремонтували вбиральню і душову, поставили бойлер. Як же важко мені було бачити, що горить стаціонар і ще одне приміщення лікарні!.. Дивилась і плакала…
— Мамин будинок зруйнували повністю, а тут шматок снаряда розніс другий поверх. Вибило всі вікна, які й до того були вже пошкоджені. Дивом будинок не загорівся! Він дерев’яний, спопелів би швидко.
— Ми зі свахою перебралися в літню кухню, хоч і вона теж була побита. Як уміли, вікна позакривали клейонками. Однієї не вистачило, гірко жартували: то в нас кватирка. У кухні також є піч, топили її, щось нехитре готували. Було, сусідка, Галина Іванівна, гукає: «Я зварила макаронів, ходіть тепленьких поїсте». А ми, ще коли жили в хаті, було, напечемо хліба — і з сусідами ділимось. Одне одного виручали… Кілька днів ми в літній кухні прожили, поки діти не приїхали.
Наталія забрала свою маму в Згурівку, а Ольгу Миколаївну її дочка забрала в інше село до своєї свекрухи.
— У нашому розбитому домі не було світла й газу, ішли дощі, стояв холод. Тож ми ще місяць прожили в згурівській школі. Тим часом майже щодня їздили сюди щось робити, не чекаючи допомоги від когось. Коли вже повернулись остаточно, то відновили цей будинок. А на місці маминого дому, який ремонту не підлягав, нам Благодійний фонд «Район №1» поставив каркасний будиночок — на три кімнати й кухню-студію. Зараз там живуть моя мама і Саша з донечками: її Єва народилась 13 липня 2022-го, Вероніка — 26 березня 2025-го. А ми — тут. Станіслав зараз у Польщі, Настя навчається в Києві у Європейському університеті, приїжджає лише на вихідні. Зате за всіх нас веселить Катюша. Це наш енерджайзер! Вона пішла у вісім місяців, дуже рано почала говорити, причому зразу чисто, без дефектів.
Катюша й мені розказувала віршики, співала пісень, показувала свої сукні й іграшки. А почувши нашу з її бабусею розмову, підійшла і серйозно сказала:
— Коли орки прийшли до нас у двір, то зразу постріляли мою хату! Але їх більше немає — тато вже нас захищає (нині Андрій, як і зять Вадим, — військовослужбовець. — Авт.).
Замість «Хлібної лавки» — «Паляниця»
— Коли ми були у Згурівці, я просила голову їхньої громади завезти хліба і в Новий Биків. Він сказав: «А ти б не хотіла відкрити пекарню?» Дав нам з Андрієм поштовх. Чисто випадково ми в Інтернеті натрапили на інформацію про грант від держави «Власна справа». Знайшли й чоловіка, який допоміг оформити бізнес-план. Причому грошей із нас не взяв — мовляв, це подарунок нам як постраждалим від окупації.
За грантові кошти — 250 тисяч гривень — ми купили обладнання: піч, тістоміс, мийку, два столи, пароконвектомат, стелаж. Ще частина грошей пішла на сировину і на сплату оренди. Спочатку ми орендували під пекарню будинок у Новому Бикові, рік працювали там. Але треба було пристосоване приміщення. Тут і до війни колись була пекарня «Хлібна лавка», потім мав бути магазин тракторних запчастин. Люди навіть відкритися не встигли: завезли товар — а через три дні прийшли росіяни. Нам це приміщення запропонували, і ми вже рік його орендуємо. Ця шафа для вистоювання (де тісто піднімається перед випіканням. — Авт.) залишилась нам від власників.
Із самого початку ми все робили разом із чоловіком. Він мотивував мене, підтримував, в усьому допомагав, навіть власноручно замішував тісто, коли не було світла. Хоча казав: доти навіть не знав, як той хліб робиться. Я його всього навчила. Поки знайшли свої рецепти, стільки всього перевиправляли! Це все не робиться одним днем…
Андрій щодня був тут зі мною і розвозив продукцію по магазинах. Відколи у 2024-му його мобілізували, це робити нікому. І мені без нього набагато важче.
Поки ми розмовляли, у пекарню постійно заходили люди — і місцеві, і проїжджі (сказали, що їм порадили сюди заїхати по щось смачненьке).
— Наш асортимент: хліб формовий — білий, житній, із насінням і бородінський; батон; піци, мініпіци; хачапурі, чебуреки, біляші, вареники для приготування на пару. На замовлення робимо великі піци, торти (наприклад «Наполеон»), короваї (на заходи в громаді).
Щодня випікаємо свіже. Якщо щось залишилося, то наступного дня продаємо зі знижкою. Але стараємося пекти стільки, щоб розійшлося за день. Раніше в понеділок ми не працювали, зараз же вихідних у нас немає.
Аліна КОВАЛЬОВА,
Новобасанська ТГ Ніжинського району.
Фото автора і з альбому родини Могильних
