Ім’я Євгена Косяненка було занесено до Книги рекордів України у 2018-му. Причому того року його рекорд був подвійним. Взимку він сплів найменшого (2 на 3 см) у країні лозяного кошика, а 9 вересня — під час святкування Дня його рідної Сосниці — продемонстрував велетенського (діаметром 2 м 26 см, площею дна 4 кв. м, заввишки 2 м 83 см). Розказував: мудрував над ним понад два місяці. Лоза — з берегів Десни і Сейму. Заготовив цілий автомобільний причіп. Думав, що вистачить. Та довелося додавати ще і ще.
Кошик побив усі рекорди за кількістю дітей (62), які в ньому вмістилися. На той час Євгенові було 36 років.
Після школи він навчався в місцевому сільськогосподарському технікумі бухгалтерського обліку, потім вивчав облік і аудит у Харківському аграрному університеті ім. Докучаєва. Працював головним бухгалтером Борзнянського РЕМу. І… не любив своєї роботи. «Не витрачайте життя на речі, які не приносять задоволення», — радив друзям, коли ті запитували, чому Євген звільнився. І додавав: «На армію ця «мудрість» не поширюється». Бойовий гарт він здобув ще у 2014-му — в АТО.
У ЗСУ Євген Косяненко — із першого дня повномасштабного вторгнення. Його незмінний позивний — Пасіка, бо захоплювався бджільництвом навіть більше, ніж лозоплетінням.
Перший бій Євген прийняв на другий день війни — у складі команди гранатометників вступив у поєдинок із ворожими танками на підступах до Чернігова. Тоді було й перше поранення — осколками зачепило обличчя, шию, руку. Командир підрозділу наполягав на евакуації. Але боєць залишився прикривати побратимів.
На лікуванні (після операції) Євген не затримався — вже 7 березня повернувся на позицію «Брама» до своєї стрілецької роти 162-го батальйону територіальної оборони.
Відтоді він — на захисті країни. Зізнається, що 2024-й був чи не найтяжчим: «Уже рік без ротації, втратив цілу когорту світлих людей і купу здоров’я, нажив купу досвіду і сивини. Кілька разів вижив».
На своїй сторінці у фейсбуці Євген час від часу ділиться тим, що довелось пережити під час війни: «Прикриваючи роботу побратимів у «сірій зоні», знайшов у напівзасипаному окопі останки нашого бійця. Він лежав там із минулої чи, може, навіть з позаминулої зими. Про те, що це українець, свідчили залишки «пікселя» на формі і бронежилеті, українська зимова термобілизна та берці, видряпаний на автоматному магазині позивний Зіня. Другий — окупант. Про «ненашість» тіла свідчили бирка, написана мовою ворога, — «Илькаев С.В.», вміст аптечки — такими недодержава комплектує своє «м’ясо»: два бинти, чотири джгути Есмарха (весь світ уже забув, що це таке), пакет хімзахисту виробництва росії…
Хоч і гидко було, але ми винесли й близько двох кілометрів несли його до точки евакуації. Бо існує практика обміну тілами, а значить ще одного українця зможе поховати згорьована родина».
Згадує про солдатський фарт (куля залетіла бійцеві ззаду в ділянку нирок, прошила рюкзак, розтрощила мильницю і зупинилася в емальованій мисці), про загального улюбленця побратимів — пса Дюка, що якось украв зі столу і з’їв цілу миску дерунів із м’ясом. Та про що б не була розповідь, у кожній — неприхований біль: «Хлопці, я так втомився з вами прощатися. Вантажити вас у машини і з машин, ковтати сльози і криком кричати наодинці».
У цьогорічному липні Євген отримав другу офіційну відпустку (перша була в січні 2023-го). Цілих 10 днів був із родиною: у них із дружиною — син і дочка. Насолоджувалися кожною хвилиною разом, качали мед — без Євгена бджолами опікуються Людмила з дітьми. Зараз молодший сержант Пасіка знову в строю. Йому 43.
***
Відомий далеко за межами області Олег Луцук зі Стольного на Менщині на 12 років старший. Займається гончарством понад 20 років, 15 із них навчає цієї справи дітей. Свого найбільшого в Україні свищика (заввишки 169 см), на який пішло 300 кілограмів глини, він виготовив у 2021 році. Рекорд зафіксований 19 червня.
Каже: хотів долучитися до ЗСУ на самому початку повномасштабного вторгнення, ходив до військкомату — не призвали.
Тоді він створив свою унікальну «швидку гончарну допомогу». Влаштовував мало не в усій області майстер-класи, на яких учив розкачувати глину, ліпити, розмальовувати заготовки. Ця арттерапія змушувала хоч на якийсь час забути про війну, відволіктися, заспокоїтися. Судячи з численних відгуків, допомагала і дітям, і дорослим. Багатьом її дуже бракувало, коли майстер пішов захищати країну.
— Був і гранатометником, і в розвідці. Почав служити в минулорічному червні, а у вересні зазнав тяжкого поранення. Було кілька переломів, у тілі застрягло понад 20 осколків. Виникли проблеми зі слухом.
Це сталося під Покровськом на Донеччині. Там ми потрапили в пекло, — каже про оточення. — Та, на щастя, вирвалися. 19 вересня — якраз на Чудо. Ось і не вір після цього в дива.
Лікуватись довелося довго. Та навіть у госпіталі майстер залишався вірним собі — проводив сеанси глинотерапії для поранених захисників, їхніх родичів.
На службу повернувся тільки цьогорічного березня. А наприкінці літа його «списали», дали третю групу інвалідності.
Тепер Олег Станіславович знову займається улюбленою справою. На радість дітям із гончарного гуртка Стольненського філіалу Менського будинку культури, «пацієнтам» його «швидкої», тим, хто колекціонує вироби майстра. Уже зараз дехто займає чергу по свищиків-коників, хоч вони ще й не зовсім готові, бо випал прив’язаний до електрики, а з нею — проблеми.
— Будуть багряними? — запитую майстра. — Як символ наступного року (2026-й за східним календарем буде роком Червоного Вогняного Коня. — Авт.)?
— Хотілося б. Для цього намагаюся дістати червону поливу.
Від майстер-класів Олег Луцук теж не збирається відмовлятися. Перші — для дітей віком від шести років, військових — він уже провів (на початку листопада) у чернігівському івент-кафе «Pelicata».
Марія ІСАЧЕНКО,
Сосниччина — Менщина.
Фото з альбомів рекордсменів
