Всеукраїнський день працівників культури та майстрів народного мистецтва, який відзначається 9 листопада, спільний для трьох однодумців зі Стольного Менської громади. Екскурсовод за фахом Марина Авер’янова, гончар — рекордсмен України Олег Луцук і музикант-віртуоз Валентин Журавель об’єднали творчі зусилля для прославляння свого села.
Про музей і гончарство
Про кожного з цього творчого тріо ми писали й, очевидно, ще писатимемо, адже щоразу спілкування з усіма ними дає безмір цікавої інформації, неординарних тем для публікацій. Так, у №41 від 9 жовтня цього року ми розповідали, що 33-річна Марина Авер’янова в Стольному облаштовує автентичну етнохатину для майбутнього туристичного маршруту і досліджує місцеві традиції. Також вона другий рік розвиває Стольненський народний краєзнавчий музей. Його родзинкою стала колекція робіт найкращих майстрів України — учасників фестивалю-конкурсу гончарного мистецтва «Куманець», який раніше щороку проходив у Мені. Серед них — і вироби знаного не лише на Чернігівщині, а й далеко за її межами майстра гончарної справи Олега Луцука. Тут зберігається і його найбільший в Україні глиняний свищик — заввишки 169 см, який 2021 року визнано українським рекордом у категорії «Розміри, мистецтво».
— Раніше моя колекція зберігалась у Будинку культури в Мені, а трохи більш ніж рік тому оселилася тут — її встигли перевезти сюди за кілька днів до моєї мобілізації, — говорить 55-річний Олег Станіславович. Нині він — ветеранросійсько-української війни. Після поранення демобілізувався і повернувся до служіння мистецтву. — Всього чотири дні я побув між військовою службою і роботою: 1 вересня цього року мене списали, а 4-го я вже вийшов на нову посаду — керівником гуртків Стольненського філіалу Менського БК. Також зараз займаюся власною гончарною справою, проводжу майстер-класи. Хочу обладнати ще одну свою майстерню, куди приїжджатимуть хлопці-ветерани на арттерапію гончарством. Воно дуже допомагає в реабілітації! Під час лікування після поранення нам у палату волонтери привезли глини, і ми з хлопцями сиділи ліпили, заспокоювались. Та я навіть в окопах знаходив шматочки глини, робив свищики, грав хлопцям — і їх «попускало».
Марина теж навчається в майстра гончарства і днями презентувала на продаж свої перші оригінальні свищики-вареники.
— Саме Олег Станіславович переманив мене з Укрпошти, де я завідувала відділенням зв’язку, в музей на своє місце, коли мобілізувався. І зараз всіляко допомагає. Це людина, яка найбільше вірить у мій успіх саме в цій сфері. Дарує дуже багато своїх виробів як музею, так і в мою етнохату.
Про весільну музику
А третій їхній однодумець —77-річний Валентин Журавель — людина-оркестр, бо віртуозно грає одночасно на чотирьох (!) музичних інструментах: гармошці, двох бубнах (ногами!), свищику і дзвіночках на шапці. Валентин Миколайович — незмінний музика на всіх стольненських і виїзних святах, у тому числі й на Марининих. Їй він допомагає у ще одному захопленні невтомної ентузіастки — дослідженні місцевих весільних традицій. Марина вишукує всю можливу інформацію, розпитує у старожилів про те, якими колись були весілля в Стольному. Двічі організовувала відтворення їх фрагментів. На першій інсценізації запрошені бабусі заспівали багато пісень, якими колись супроводжувався кожен весільний обряд: випікання короваю, викуп молодої, поїзд (коли молодий везе молоду додому), понеділкове снідання для молодої та інші.
А до нашого приїзду вже Валентин Журавель підготував цілий концерт і цікаві спогади про весільні традиції:
— Я за своє життя відіграв на 146 весіллях. Знаю точне число, бо після кожного з них робив відмітку у футлярі для гармошки. З одружених при мені пар 19 розлучилися — це лише тих, що я знаю. Я навіть на своєму весіллі мусив грати, — сміється Валентин Миколайович. І продовжує: — Весілля колись гуляли не день, як зараз. До них готувалися тиждень і гуляли тиждень. У кожній сім’ї було по 6-8 дітей, тож і родичів у кожного з молодят з обох боків було здорово багато. У хаті всі гості не вміщалися, тому для гуляння у дворі або на городі ставили «шалаш» — намет.
…Було, хто на весілля запізнюється, того кладуть на лавку і тричі б’ють лозиною. А тоді дають чарку без закусі — і відпускають до інших гостей. Взагалі ж на весіллях горілки наливали лише по дві чарки — щоб жили в парі. А моя мати (вона до ста років дожила) говорила, що в її час давали по одній — щоб не упивалися, а танцювали і співали.
…Були дружки від молодої і бояри від нареченого. Бояр перев’язували рушниками. Їхня функція була підносити кожному тарілки з чарками, а гості дарували молодим подарунок чи клали на цю тарілку гроші й випивали з цих чарок.
Про весільний стіл
Марина Авер’янова говорить:
— У Стольному важливо, щоб на весіллі був не лише коровай, а й весільні шишки. Тому ми навчилися їх пекти в моїй печі. За місцевим рецептом. Для тіста завжди використовуємо своє домашнє масло, збите в давній маслобійці (про неї ми писали в тому ж самому №41. — Авт.).
Нас пригостили подвійною порцією смакоти — весільною шишкою, намащеною домашнім маслом. Це неперевершено!
— Раніше на весіллях не було так багато наїдків, як зараз. Бабусі розказували, що на весільні столи ставили холодець, вінегрет, смажене м’ясо, квашені капусту, огірки й помідори, галушки (смужки з крохмальних млинців), кисіль. До речі, я спробувала заквасити помідори в дубовій бочці, — показує її Марина. — Це, як і багато чого, роблю вперше, адже тільки досліджую і вчуся.
— Якщо немає бочки — нічого страшного. Можна квасити в будь-якій посудині, тільки в неї покласти сука з дуба, — радить Валентин Журавель.
Про весільний тиждень
Найповнішу розповідь про колишнє стольненське весілля Марина записала від 86-річної Ольги Городиської і поділилася нею з нами:
— Мій мильонок був гармоністом, а я — припівалочка, дак про нас казали: «Хороша парочка». І нас гукали по свадьбах, по всіх вечорах. Ми стільки їх відгуляли, людей розвеселяли! У мене самої свадьба була 65 років тому. Тоді не всі вінчались, бо забороняли. Ми вінчались.
Отож, у четвер різали курей на холодне (так у Стольному називають холодець. — Авт.). У п’ятницю вдень ліпили коровай. У суботу на вечір пекли шишки. У неділю відбувалося вінчання і тоді цілий день — весілля.
Рушає поїзд — кіньми їде молодий по молоду зі свахами, зі світилками (це були незаміжні дівчата). Коня для молодого вибирали у бригаді самого луччого. На ньому прикрашали дугу, на неї чіпляли дзвоник. На воротах молодого не пускають — хлопці, мужчини з боку молодої. Вимагають могорич. Він має пів літра чи щось там дати. Пускають. Заходить у хату. Молода з дружками сидить на покуті. Молоду обов’язково саджали на кожух — вивернутий, щоб молоді були багатими. Вбиралася молода в усе найкраще: надівала вишиванку, корсетку, фартух, а як взимку, то ще й юпку (такий піджак), а також вінок зі стрічками і намисто-лускавку (з дутого скла. — Авт.).
Приходить молодий зі своїми свахами і починає «купувати» молоду, торгується. Продавали зазвичай діти. Молодий зі свахами наберуть старих грошей, іще чого попало — умовляють малих віддати молоду. А тих із боку молодої налаштують не погоджуватися. Бо як гроші взяли — то вже все, далі торгуватися нікуди, віддавайте молоду.
Як молоду «купили», то примовляють:
Ой казали люде:
зять багат —
Викине рублів п’ять.
А він викинув один шаг,
Та й той у тещі позичав.
І тоді вже гуляють до вечора. Співають, танцюють. Але треба, щоб молодий молоду забрав до себе додому до заходу сонця. На вози виносять подушки, скриню, на них і їдуть приданки. А молодий везе молоду на коні із дзвоником. Коли під’їжджають, співають:
Ой матінко, утко,
Да ворочайся хутко:
Вже й сонечко низько,
Вже й свашечки близько,
Сонечко у розі,
Свашки на порозі. Гу!
А ще:
Наїхало на подворище,
Закидали да коморище
Клубками да починками,
Скриньками
да перинками.
Привезуть молоду, ведуть її в комору, вона скидає із себе вінок, інше весільне вбрання і надіває понеділкове — плаття чи що сама придумає, запинає хустку (колись надівали очіпок, але в мій час їх уже не було).
Один із мужиків-дружків (у бояри брали холостяків, у дружки — жонатих), який залишився з гостями, увечері веде рід молодої до молодого на коровай. Тоді починається обряд. Садять молодих коло печі. Молодий із шапкою, молода з носовиком (голими руками брати подарованих грошей не можна). Ставлять приданку. Молодої рід дарує: мужчини — гроші, а жінки — подарунок. Приданка забирає подарунок, а молодий кладе гроші в шапку. Тоді рознесуть, роздадуть коровай, шишки, і знову починається гуляння. До ранку понапиваються, сало смажать.
На ранок від молодого їдуть додому до молодої дякувать за постіль (молодій у придане давали дві головних подушки, ковдру). Їде молодий, бере із собою таких бідових свах, щоб уміли представлятися. Когось вберуть у молоду, намажуть — як придумають. Всякі жарти цікаві були. Пам’ятаю, мій молодий поїхав дякувать за постіль, а я так хотіла їхати з ним до себе додому, що й плакала! Але ж молодій їхати не можна…
Тоді дружки та інші гості приносять молодій сніданнє. Несуть, що залишилося з весілля, і тут готують свіже. Потім одягаються в циган і йдуть: рід молодої — до молодого, а рід молодого — до молодої. Представляються на юлицях. Усі люди виходять подивитися на циган — цікаво всім.
У вівторок смажать курей. Збираються роди молодого і молодої кожен окремо. У середу мати молодої збирає своїх родичів і несуть молодій вареники. Беруть довгу сукувату жердку, на неї вішають вузли з посудом і варениками. Несуть, співають. Тут уже щось наготовано, сідають і знову гуляють.
А в неділю мати молодого пече пироги (хто з чим хоче) і несуть їх та подарунок матері й батьку молодої за молоду. Тепер тут накрито на стіл, і знов гуляють.
Ось так тиждень справляли! Такі були довгі інтересні весілля!..
Марина досліджує далі і мріє відтворити обряд весілля якнайповніше. Нехай удасться, бо це дійсно дуже цікаво!
Аліна КОВАЛЬОВА,
с. Стольне Менської ТГ Корюківського району.
Фото Валентина КОВАЛЬОВА
