Анастасія Петренко з Іванівки Чернігівського району була найстаршою дитиною у своїй родині. А нині вона — найстарша мешканка Іванівської громади. Її віковий ювілей став справжнім довгожданим святом для всього села.
Анастасія Дмитрівна народилась 18 жовтня 1925 року.
— Її батько, мій дідусь, загинув на війні. Тож мама піднімала трьох молодших сестер разом зі своєю матір’ю, моєю бабусею, — розказує про ювілярку її дочка, 66-річна Ольга Нітченко. — Казала: така бідність була — ні їсти, ні пити!.. Ходили з бабусею підробляти то там, то там — їм давали хтось картоплі, хтось борошна. Так і виживали. Розповідала, і як обидва голоди перенесли…
Судилось Анастасії Дмитрівні і власних дітей ростити самотужки.
— Братові Миколі було 15 років, мені — 10, коли тато від нас пішов. До того мама ходила в ланку, полола норму буряків і картоплі, убирала льон. А як батько нас покинув, пішла телятницею на ферму. І там трудилася, мо’, до 75-ти років. Бо, навіть коли оформилася на пенсію, її постійно просили з дозволу завферми когось підмінити, комусь допомогти. І дома в мами довго було хазяйство, ще у 86 вонатримала двох поросят, а потім ми їй заборонили категорично — скільки можна надриватися! Мама завжди встигала підсобляти й іншим — родичам, сусідам.
До 96 літ вона жила саменька. У брата була своя сім’я, а 10 років тому Колі не стало. Я з родиною раніше мешкала у Чернігові, працювала в тубдиспансері сестрою-господинею. Аж тут почалось повномасштабне вторгнення. Я сильно переживала за маму. А двоюрідна сестра стала хвилюватися за свою. Тьотя Шура — Олександра Приходько — це мамина сестра, молодша за неї на 10 років. Вона жила теж у Чернігові. Я сестрі кажу: «Вези її в Іванівку, будемо там уже всі вкупі». І тьотю привезли туди в перший же день наступу, 24 лютого 2022-го. А ми з чоловіком Миколою добратися в село зразу не змогли. Звідти дзвонять сусіди: «Всюди темрява, ходить патруль, а у ваших бабусь горить світло. Хоч би до них не прилетіло…» У мене серце розривається!..
Нарешті 3 березня чоловік сусідчиної дочки, який волонтерив (возив сніданки хлопцям на блокпости в Чернігові і в довколишні села), відвіз нас із Чернігова в Іванівку. Виходжу біля свого двору, а там стрілянина — ще гірше, ніж у Чернігові! Сусіди, спасибі їм, опікувались моїми мамою і тьотею: і хліб їм приносили, й іншу їжу. З ними все було гаразд.
Іще 4 березня чоловік покликав до нас поснідати наших військових (їх уся вулиця запрошувала, всі хотіли погодувати захисників). А вже 5-го вранці ми у вікно побачили, що вулицею… їдуть росіяни. І почалося страхіття!..
Снаряди рвалися і тут в нас у городі, й за домом — повсюди. Тьотя постійно, як тільки починали бомбити, безперестанку читала вголос молитви. Ще й мамі казала: «І ти молися». На нашій хаті побило дах і стіни, повилітали вікна. Ми ховалися в погріб. А з нами — рідні сусідів, у яких розбило хату: їхня вагітна дочка, її чоловік і синок. Їх троє і нас четверо. Тьотю ми з чоловіком східцями на руках зносили, бо вона вже не ходила. Мама ще трохи сама тупала. Пережили той жахливий місяць!
Коли росіяни вийшли, я більше не хотіла маму лишати саму (тьотю ще через місяць забрали додому). І не стала виходити на роботу, подумала: я вже пенсіонерка, хай моє місце буде комусь із молодших. Так і зосталася в Іванівці, у Чернігові за цих майже чотири роки була всього разів десять. Чоловік живе тут із нами, але постійно їздить у Чернігів по лікарнях (він — чорнобилець, через це має багато проблем зі здоров’ям). А я вже й залишатимусь із мамою, скільки б нам не було відміряно.
Секрети довголіття
— Можливо, це в них родове, — розмірковує над імовірними причинами маминого довголіття Ольга Іванівна. — Бабуся, мамина мама, померла у 91 рік. Тьотя Шура (її не стало три місяці тому) — у 90. Ще одна їхня сестра дожила до 86-ти.
А мама ось уже і 100-ліття зустріла.
За словами голови Іванівської ТГ Олени Швидкої, Анастасія Дмитрівна — єдина 100-річна мешканка громади. 18 жовтня Олена Петрівна особисто привітала ювілярку. Також із найкращими побажаннями до іменинниці завітали голова Чернігівської РДА Сергій Крамаренко,родичі, сусіди, інші односельці.
— Анастасія Дмитрівна раділа, що її вітали багато людей?
— О, ще й як! Вона ж у мене — дуже товариська, любителька поспілкуватися, обожнює, щоб біля неї гуляли. Раніше до неї постійно приходили її подружки з вулиці: тьотя Шура, тьотя Соня, друга тьотя Соня, тьотя Валя, тьотя Катя. Усі вони жили в сім’ях, а вона — сама. Ото вони й любили в неї збиратися, особливо взимку. Бувало, приходили о десятій і сиділи до третьої. Мама ще могла якихось пиріжків напекти чи оладок насмажити, пригощала подружок. Усі говорили: «Прийдемо до Насті — то вона нас іще й нагодує». І вечорами заходили. Такі в них були вечорниці.
На жаль, усі мамині подруги, хоч і були молодші за неї, уже пішли в засвіти. Останню з них, тьотю Шуру, поховали в грудні минулого року. Її син і невістка згадували: «Вона майже жила в Насті». Було, коли не подзвоню, мама хвалиться: «Шура прийшла, так довго гуляє, слава Богу, я й не сама». Відколи не стало останньої її відради, мама журиться: «Ніхто і дверей не відчинить…» Сумує за подругами, за їхніми гуляннями. Я їй і розказую: «Ну хто ж прийде, вже нікого з Ваших немає. Хіба зайде сусідка Валя Кузнецова (Валентина Олександрівна — керуюча справами виконкому Іванівської сільської ради. — Авт.). Мама посидить, посумує і знову: «Якби хто зайшов…»
Влітку виведу її на ґанок, і вона сидить, дивиться, як вулицею їдуть машини, трактори. Хтось із кабіни кивне їй. А вона й радіє: «Зі мною поздоровкались». Зараз уже похолодало, то сидить у коридорі, дивиться у вікно. Ще трішки тупає. Але вже слабенька, ноги насилу переставляє.
Мені на роботі дівчата говорили: «Твоя мама так довго живе, бо завжди постилася, у неї зайвого холестерину немає». Може, воно й правда. Мама все своє життя постувала. Дотримувалась і всіх великих постів (ніколи під час них не їла ні м’яса, ні сала), а ще обмежувала себе в певні дні тижня. Мамині подружки їй казали: «Настю, ти ж так працюєш! Чому ж не їси сала? Ти ж упадеш!..»
— А що Анастасія Дмитрівна любить тепер?
— Останніми роками вона їсть усе. Дуже багато споживає цукерок, особливо любить карамельки. Я їй жменю кладу на диван біля ліжка, і вона постійно бере та й смокче. Навіть уночі, чую, обгортки шарудять. І вранці, ще не снідавши, — спершу цукерочку розмотує.
Тож гості, дівчата-сусідки приходили маму вітати із солодощами. Цілий кульок цукерок їй принесли, тепер він стоїть біля мами на дивані, і вона там шапортає — вибирає собі смаколики.
А найсолодші, якщо можна так сказати, для Анастасії Дмитрівни — її четверо онуків і сім правнуків. Хай же ще довго вони радують її, а вона — їх!
Аліна КОВАЛЬОВА,
с. Іванівка Чернігівського району.
Фото з альбому Іванівської громади