Картоплю на городі у старости Карильського на Коропщині Наталії Хоменко залюбки викопав би кожен. І поза всякою чергою. Не для того, щоб догодити чи піддобритись. Просто її в селі дуже поважають. Обрали головою сільради ще у 2006-му. І відтоді не міняють. Розказують не тільки про позитивні зміни, які відбулися за її керівництва, а й про ставлення старости до людей:
— Завжди допоможе, вислухає, підтримає, порадить, проконсультує.
Але викопати город 56-річна Наталія Іванівна нікого не просить. Сама сідає за кермо — і тільки курява за тракторцем. Допомога потрібна лише у збиранні бульб. Нині саджає всього 15 соток. Хоча був час, коли під картоплею було до 50-ти.
Тракторець у неї маленький, компактний. Його, каже, подарував односелець.
— Він не був нашим родичем. Просто городи були поряд, і сусід постійно кликав мого чоловіка на допомогу, коли щось ламалося. Потім у нього померла дружина. Залишився сам у цілому світі, бо не мав ні дітей, ні онуків. А в будинок престарілих не хотів нізащо. «Не кидайте мене», — просив нас. Як відмовити? Доглядали до його останнього дня. Тракторця він залишив нам у спадок. Спочатку ним їздив тільки Саша, мій чоловік.
— А потім і Ви захотіли навчитися?
— Горе змусило. У чоловіка виявили онкозахворювання. І він старався навчити мене всього, щоб уміла, не опустила рук, коли його не стане.
Вона не хотіла цього приймати. Не вірила. Не уявляла, як можна жити без нього. Як могла боролася за життя чоловіка. Молилася. Замість прогнозованих лікарями восьми місяців він прожив із важкою хворобою майже чотири роки.
— Саша розказував, як у дитинстві забрів у малинник і заснув. Мама, сестри, сусіди з ніг збилися, шукаючи. Перевірили всі колодязі, обнишпорили кожен куток. У відчаї моя свекруха звернулася до ворожки. І та запевнила: син — поряд, усе буде добре.
Я теж хотіла почути такі слова. Але одна ворожка сказала: «Незабаром у селі буде похорон, твій чоловік — наступний». Друга передбачила, що «зими в нього не буде». Так і сталося. Саша помер 28 листопада. Скоро буде три роки, як я залишилася сама.
Вони прожили разом 33 роки. А здається — мить. Бо це в горі час тягнеться безкінечно, у щасті ж він летить.
— Ми працювали на одній роботі (обоє — вчителі. — Авт.), мали спільні інтереси. Ми не просто кохали — відчували одне одного так, ніби були одним цілим. Попервах дивувалися, як так виходить: хтось із нас тільки подумає, а другий починає говорити про це чи робити. Буває, готую якусь нову страву — хочу зробити сюрприз. А чоловік тільки усміхається, мовляв, я знаю, що буде, бо саме такого захотілося, — згадує Наталія Іванівна.
Пропрацювавши 23 роки вчителькою (викладала історію та правознавство в карильській школі), вона зважилася балотуватися на голову сільради завдяки підтримці чоловіка.
— Я завжди могла розраховувати на нього. Тому нічого не боялася. Пам’ятаю: через два тижні після того, як почала працювати на новій посаді, трапилося перше випробування — в озері втопився односелець. Викликають мене на місце. Коли приїхала, його вже дістали багром. Картина моторошна. Але я це витримала: мала гарт із дитинства, бо мама була фельдшером.
Розгубилася, коли рідний брат цього чоловіка (єдиний його родич) відмовився організовувати похорон. Так і сказав: «Забирайте труп, бо викину». Я тоді навіть подумати не могла, що таке може бути. Це був шок. Не знаю, як би справилася з цим, якби не Саша. Завдяки йому до ранку я була в нормі. Домовилася з батюшкою, залучила односельців, купила одяг для покійного. Поховали всі гуртом.
Олександр допомагав Наталії визначатися з пріоритетами на роботі, приймати рішення, долати невдачі, переживати неприємні моменти. Один із них прийшовся на початок російсько-української війни (у 2014 році).
— Сільрада отримала значні кошти за оренду земель, і ми вирішили купити електровелосипеди — для голови, секретаря і бухгалтера. Село немале, роботи багато — треба було всюди встигнути. Але почалася АТО. Кошти були потрібніші на армію. Що й казати, критикували нас тоді неабияк. Та поряд був мій Саша. З ним усе переносилося легше. А радість здавалася в рази більшою.
Так було, і коли вдавалося здійснити задумане й здобути перемогу (одна з них була ще до повномасштабного вторгнення — в номінації «Жінка у владі» в обласному конкурсі «Жінка року»), і коли просто ставалося щось приємне. Не кажучи вже про особисте — коли обидві дочки здобули вищу освіту (закінчили Київський національний університет ім. Т. Г. Шевченка), повиходили заміж. Старша — Тетяна — зараз мешкає в Чернігові. У них із чоловіком дві дочки. Молодша — Олена — в Польщі. Онуків від неї поки що немає.
— Та суцільного щастя не буває, у кожного є своє пекло, і його треба здолати, — зітхає Наталія Іванівна і цитує Ліну Костенко: — Усе на світі треба пережити, і кожен фініш — це, по суті, старт.
Для неї пеклом стали чоловікова хвороба і смерть. Зв’язок із ним «на рівні душ» був настільки сильний, що не втратився донині.
— Якось дочка каже: «Тато наснився». І мовчить. Та я вже знаю, що далі. Питаю: «Сердився, що нічого не посадила біля нього?» Бо тоді стояла спека — він її не любив, а біля його могили — жодної тіні. А вона: «Звідки ти знаєш?»
Усе це нестерпно важко. Навіть коли усвідомлюєш, що горе не тільки в тебе, що практично щодня хтось втрачає своїх близьких, дітей, коханих людей на війні. І найстрашніше в роботі старости — це разом із працівниками військкомату повідомляти рідним про загибель мобілізованого, зустрічати воїнів, що повертаються додому на щиті.
Пам’ятаю: загинув наш односелець Валентин Чайка. У селі його знали як гарного господаря, хорошого батька. А я і його, і дружину навчала в школі. Коли почалася війна, Валентин першим організував тероборону з односельців. Возив продукти солдатам. А потім пішов добровольцем захищати країну, хоча за станом здоров’я міг не служити. Казав: «Іду, щоб дітям не довелось воювати».
Коли в старостат надійшла звістка про його загибель, сім’я ще нічого не знала. Рідні чекали дзвінків, вірили, що Валентин живий.
А ми прийшли сповіщати про його загибель. Дружина і дочка були вдома. Вони все зрозуміли ще до того, як ми озвучили страшне. Дружина впала серед двору на коліна і почала голосити. Я обняла її. Відчула, як їй болить. Біль був настільки сильний, що ніби передався мені. Я не могла стримати сліз. Плакали удвох.
Потім пішов воювати їхній син Борис. Інна (вона й досі не відійшла після смерті чоловіка) його відмовляла. Але син був непохитний: він хоче помститися рашистам за смерть батька і повернутися з Перемогою.
Скільки горя принесла війна, скільки болю… Психологи кажуть: щоб відпустити біль, треба знову прожити його в собі. Я намагаюся.
Її особистий спосіб «прожиття болю» — спогади про життя з чоловіком. Вона не просто записує їх — виходять невеликі оповідання. Бо пам’ятає не тільки події, а й колір неба, запах квітів, що говорив Олександр, як сміявся, як жував травинку. Дає читати тільки дочкам. Вони пропонують видати (власним коштом) збірку.
— Можливо з часом. Не зараз, — каже Наталія Іванівна.
А поки що дочки придумали інший спосіб, як відволікти маму від важких думок: дарують їй подорожі за кордон.
— Купують тури. Я вже побувала в багатьох країнах — у Німеччині, Бельгії, в Польщі, Франції, Італії, Чехії, Австрії, Швеції, Норвегії, Нідерландах… Нові враження, люди, культура — це справді відволікає. Та де б я не була, завжди зі мною Україна, моє село. Вони — найкращі. А мрії — лише про Перемогу.
Цього року вона милувалася тюльпанами у відомому на весь світ парку Кекенгоф (він у місті Ліссе — між Амстердамом і Гаагою). Каже: краса неймовірна, але серце забилося частіше, тільки коли, повертаючись додому, перетнула кордон.
— Було одне бажання — скоріше опинитися в моєму Карильському. Воно зможе без мене, а ось я без нього — ні!
Марія ІСАЧЕНКО,
с. Карильське на Коропщині.
Фото з альбому Наталії Хоменко