40 років Василь і Валентина Шуриги прожили у Києві, а потім вирішили оселитися на природі, причому в прямому сенсі цього слова – їхня садиба розташована в полі, поміж лісової порослі розкинулися грядки і сад, вода подається з колодязя, викопаного власноручно, електроенергія генерується з енергії сонця, а тепло – з енергії землі. Подружжя переконане: саме таке життя є моделлю сталого розвитку людства, яка цілком задовольняє всі його потреби і при цьому не ставить під загрозу можливості майбутніх поколінь. І якщо найближчим часом прихильників цієї моделі не стане більше, людство зіткнеться із суттєвим зниженням рівня якості свого життя.
З однієї школи
– Сам я родом із Хлоп’яників (Сосниччина. – Авт.). Батько був землеробом, тож усе моє дитинство пройшло на природі. І це був чудовий час! – говорить Василь Олексійович (йому 69). – Проживши стільки років у Києві, я можу порівнювати сільське і міське життя, і це порівняння точно не на користь останнього.
Та у Хлоп’яниках Василь Шурига жив лише до закінчення 7 класу. У 8-му його як обдарованого учня відправили в республіканську фізико-математичну школу в столицю. Туди ж за два роки потрапила і його майбутня дружина Валентина (вона родом із Дмитрівки Знам’янського району Кіровоградської області). Щоправда, познайомились вони не там.
– У школі було по чотири класи на паралелі, тож молодших я практично не знав, – каже Василь Олексійович. – Після закінчення школи я вступив до Київського державного університету імені Шевченка на радіофізичний факультет, після якого мене направили на роботу на місцевий радіозавод. За кілька років у той відділ, де працював я, прийшла і Валя.
– Мене теж направили туди за розподілом після закінчення КДУ, – усміхається Валентина Георгіївна (їй 67). – Ось тільки в університеті я навчалася на механіко-математичному факультеті. Вже пізніше з’ясувалося, що ми з Василем з однієї школи. Я навіть кількох його однокласників знала. І це нас ще більше зблизило – учні таких шкіл-інтернатів відчувають одне одного немов рідні, все-таки не один рік прожили в однакових, не зовсім простих умовах. У 14 років нам усім довелося стати повністю самостійними – і навчатися, і займатися побутовими справами, і планувати своє подальше життя.
Складні 90-ті
Радіозавод, на якому в конструкторському бюро працювало подружжя Шуриг, виконував замовлення для «Південмашу» та інших конструкторських бюро, виготовляв промислове обладнання і побутову техніку.
– У цей період в нашому конструкторському бюро почалася розробка числового програмного управління металообробними верстатами. Валя писала програмне забезпечення, я займався електронікою, – згадує Василь Олексійович. – На етапі запуску серійного виробництва нам часто доводилось виїжджати в різні куточки Радянського Союзу на заводи, що виготовляли металообробні верстати. А потім настали 90-ті… Заводи почали занепадати. Спочатку я перейшов на роботу в кооператив, який відкрив один зі знайомих інженерів. Там ми продовжили займатися розробкою приладів, які вже не були актуальними для заводу. Та великого попиту на них не було. Треба було шукати щось інше. І ми знайшли. На той час чимало людей приганяли з-за кордону машини, але їх дуже часто крали, ось ми й вирішили розробити хорошу охоронну систему. Це зараз усе просто, бо є Інтернет, а тоді ще навіть мобільних телефонів не було, у вжиток тільки-но ввійшли пейджери. Ми знайшли інвесторів, із допомогою яких планували ретрансляторами покрити зв’язком усе місто, щоб кожна машина була під контролем, проте невдовзі ці інвестори збанкрутували. А в нас уже майже була готова частина системи, що встановлювалась в автомобіль. Ми назвали її «Варта». І тут з’ясувалося, що «Варта» вже є – у київського заводу «Електронмаш». Щоправда, в них вона була зовсім примітивною. Ми об’єднали зусилля, але й тут попрацювати довго не вийшло – «Електронмаш» теж почав згортати свою роботу.
Тоді я вирішив, що треба вигадати щось інше. Зібрав нову команду і реалізував наступну ідею, теж пов’язану із системою охорони. У Києві була чимала мережа гаражних кооперативів, тож я придумав систему, яка могла тримати під контролем по 500 боксів одночасно. А потім з’явився і проєкт системи охорони для невеликих приміщень (квартир, дач). Особливість цієї системи полягала в тому, що вона працювала навіть за відсутності електропостачання (усі ж пам’ятають тогочасні планові відключення). Акумулятори дозволяли тримати її в робочому стані до року. Якщо хтось хотів залізти в приміщення, на стаціонарний телефон надходив дзвінок із голосовим повідомленням: «Тривога!» До речі, записаний він був голосом Валі. Ось такі системи охорони мали попит, ми продали їх кількасот штук. Це вже була, можна сказати, сімейна справа, адже Валя займалася бухгалтерією, допомагала писати програми під це обладнання, а за потреби навіть паяла мікросхеми.
Майстерня в нас була обладнана прямо у квартирі на лоджії. Знаєте, якщо чесно, хоч і було тоді складно, кожен новий проєкт для мене був цікавим, адже справжній інженер-дослідник ніколи не може сидіти на готовому. При цьому я завжди стежив не лише за науковим прогресом, а й за політичними змінами у країні. І в якийсь момент побачив, що всі ми йдемо кудись не туди. На перший план вийшли гроші, а люди перестали бути людьми…
Назад на Сосниччину
– У середині 2000-х ми з Валею вийшли на непогані заробітки. У середньому мали півтори тисячі доларів за місяць. Та я вже розумів, що жити в місті не хочу, почав думати про те, щоб переїхати в якесь тихе спокійне місце. А тут ще криза 2008-го… Я знав: якщо ми залишимось у Києві, то просто проїдатимемо те, що заробили до цього. У той же час на наявні гроші я міг купити будматеріалів і почати зводити будинок десь на природі. Питання щодо купівлі готової садиби в селі навіть не стояло. Я ж бо інженер-дослідник не лише за фахом, а й за покликанням, тому не хотів решту свого життя провести між кухнею і туалетом, – сміється Василь Олексійович.
На батьківщині, неподалік від Хлоп’яників, у Василя Шуриги був мамин пай – два гектари. Ще
7 гектарів землі біля нього він узяв в оренду, щоб убезпечити себе від сусідів-аграріїв, які оброблятимуть поля, і почав облаштовувати нове житло для своєї родини.
– Я була згодна з Василем, що життя в сільській місцевості на порядок краще, ніж у місті. Навіть живучи в Києві, ми умудрялися постійно гуляти в лісі, у сезон ходили по гриби та ягоди. Але сама ідея жити посеред лісу мене перший час лякала, – зізнається Валентина Георгіївна. – Правда, на постійне проживання я переїхала сюди аж у 2014-му, коли вийшла на пенсію. До цього допомагала Васі в будівництві лише наїздами.
– Закупили інструмент і деякі будматеріали ми у 2008-му й забили ними свою квартиру, а навесні 2009-го перевезли їх сюди. У той же час на сосницькій пилорамі я замовив 37 кубів лісу, які чекали в батьківській садибі, – розказує Василь Олексійович. – Вліткуразом зі старшим сином Сашею (зараз йому 39. – Авт.) ми почали будівництво. Вихідними до нас приєднувалися Валя з молодшим сином Льошею (йому 37. – Авт.). Працювали від світання до заходу сонця 185 днів. За цей час нам вдалося звести невеликий будиночок і повітку для дров. Також до грудня ми встигли викопати колодязь, для якого самі вилили суцільне восьмиметрове кільце. Але зимувати тут не залишились, а законсервували своє будівництво. Найцінніше перевезли в село до батька, а ще я витягнув із шибок скло і замість нього поставив полікарбонат зі спеціальними саморобними дерев’яними перетинками, які були на сигналізації. На той час багато хто вже мав мобільні, тож тривожний дзвінок мав надійти на телефон. Не мій. Я домовився з місцевими хлопцями, що вони чатуватимуть моє господарство. І в березні сигналізація спрацювала! Снігу в полі по коліно, ну хто міг туди залізти? Хлопці з чотирьох напрямків оточили будинок (бо ж раптом злодій не один), але нікого там не знайшли. Виявилося, що дерев’яні перетинки розсохлися й випали з полікарбонату, ось сигналізація і спрацювала. Довго ми тоді всі разом сміялися.
Наступного літа робота продовжилась, і вже 2010 року Василь Шурига залишився зимувати у своїй новій оселі.
– Холодно було, до 32 градусів морозу. Але ми встигли зсередини утеплити малий будиночок, обігрівався він пічкою. Великого будинку на подвір’ї тоді ще не було. Був лише підвал, куди я завіз необхідні продукти. Електроенергію я отримував з вітряка. Правда, вистачало її тільки на освітлення і щоб накачати з колодязя води. Далі практика показала, що вітряк у цих краях нерентабельний. У листопаді-грудні тут практично немає вітру. Я навіть пробував переміщувати вітряк на інше місце, де більший простір, але й це не допомогло значно збільшити кількість виробленої електроенергії. Згодом мій вітряк зламався. Я вирішив не ремонтувати його, а повністю перейти на сонячні батареї. Спочатку в мене їх було всього три. Я зробив спеціальний поворотний пристрій із дерева, щоб налаштовувати їх на сонце. Зараз на даху великого будинку в мене вже 12 панелей потужністю 300 Вт кожна. Тож
3 кВт електроенергії маємо без проблем. Влітку для нас цієї кількості навіть забагато, хоч використовуємо її для поливу, нагрівання води, випікання хліба, роботи верстатів у майстерні, яких у мене чимало, – Василь Олексійович показує нам свою майстерню. – Взимку трохи гірше, бо за комп’ютером я проводжу більше часу, ніж влітку, а він споживає чимало. А так з електроприладів, крім того, що назвав вище, маємо лише невеличку морозильну камеру. Оце й усе. Нам вистачає. Взагалі ж у нас із Валею рік поділений на дві частини: в теплу пору ми займаємось городом, у холодну – будинком.
Екобудинок і енергія землі
Двоповерховий будинок подружжя Шуриг іще не закінчений. Оскільки зводять вони його самі, припускають: на повний апгрейд доведеться витратити ще десь п’ять років, дуже вже загальмувала цей процес війна.
– Ми будуємо дуже дешеве житло, бо воно з місцевих матеріалів. Та за практичністю цей дім нічим не поступається будинку з дорогих матеріалів, – каже Василь Олексійович і веде нас усередину. – Стіни завтовшки 60 сантиметрів. Це два ряди дерев’яних стійок, між якими тюки із житньої соломи (її не люблять миші). Ззовні стіна оббита металевою сіткою і має таку-собі штукатурку із дерев’яних стружок, перемішаних із глиною. Ізсередини на 10 сантиметрів стіна оброблена важким саманом – сумішшю соломи і глини, де останньої більше. Навіть якщо на вулиці буде «плаваюча» температура, то тут точно зберігатиметься свій мікроклімат. Минулої зими Валя все це вже заштукатурила, залишився лише чистовий варіант. Також у нас майже готові ванна (тут навіть закладена тепла підлога) і туалет. Є велика піч із поверхнею для приготування їжі, вмонтованими духовкою та хлібопічкою і навіть лежанка. Поряд – бак на тонну води. Він теж готовий, із вмонтованими датчиками. Це напівавтоматика. Якщо погода буде не дуже холодною, я планую топити в цьому будинку раз на кілька днів. Протопив, вода в баку нагрілася. Внизу під баком є підвал, там буде спеціальна кишеня для повітря, де воно нагріватиметься і звідки розходитиметься приміщенням. А ще для підтримання тепла я планую використовувати енергію землі. На вулиці в мене є повітрозабірник, а під землею закопані чотири труби завдовжки по 8 метрів. Вгорі повітря всотується в труби, проходить під землею на глибині два метри, там плюсова температура, тож це повітря нагрівається і заходить у будинок. На другому поверсі зроблений спеціальний канал-теплообмінник. Уже тепле повітря, яке виходить нагору, гріє те, що забране знадвору, саме ж охолоджується і викидається, а тепле повітря опускається і додатково його підігріває бак.
Василь Олексійович відчиняє непримітний люк під ногами. Перед нами відкривається начиння його підвалу, де розміщена вся апаратура, яка керуватиме змонтованим у домі устаткуванням. Тут же і накопичувач електроенергії, яку виробляють сонячні панелі.
– Так, у моєму підвалі, як на атомному підводному човні, – сміється господар. – Але ж як цікаво ось так експериментувати! Що то за життя, коли щодня виконуєш одну й ту ж саму роботу або взагалі сидиш без діла.
Другий поверх великого будинку вже пристосований під кабінет – тут тобі і робоче місце з комп’ютером та принтером, і домашня бібліотека, яка на час ремонту затягнута поліетиленом. Звертаємо увагу, що корінці всіх книг однакові.
– Ой, та книги зараз такі дорогі, що на пенсію точно не накупуєшся, – каже Василь Олексійович. – Тому я шукаю книги в Інтернеті, роздруковую їх і сам брошурую. Теж непогане заняття для зимових вечорів.
«Жити треба скромніше»
А поки зима не настала, подружжя порає город. І чималий. І досі тут зеленіють огірки, на кущах висять соковиті помідори і навіть синіють баклажани.
– В обробітку в нас близько 25 соток землі. Фактично ми живемо з городу, продуктів купуємо дуже мало. Городом у нас протягнутий водогін, тож можемо полити будь-яку грядку, хоч вони й розкидані. А ще, коли холодає, на ніч накриваємо овочі, тому вони в нас так довго і родять. Також щороку обов’язково враховуємо сівозміну, вносимо лише натуральні добрива, на окремих ділянках садимо сидерати і врожай маємо непоганий.
Можна ще багато чого розповісти про життя Василя і Валентини Шуриг – про черв’яків, яких вони вирощують для покращення родючості землі, про бджіл, для яких Василь Олексійович придумав свою конструкцію зимового вулика, про їхню систему утилізації органічного сміття і т. ін.
– Ми мріємо про збалансоване життя, де поєднуються науковий прогрес та екологічні підходи, – підсумовує нашу розмову Василь Олексійович. – А ще з наукової точки зору дуже хочеться вирахувати, яка територія потрібна одній родині, наприклад із чотирьох чоловік, щоб усі її члени по максимуму закрили всі свої потреби. Вчені вже вирахували, що якщо нічого не змінювати і жити так, як більшість живе зараз, то ми врешті-решт скотимось до рівня життя 1900 року, якщо не гірше. І це вже не за горами! Жити треба скромніше. Саме скромніше, а не бідніше – без надлишків, без дурних витрат. Оце і є сталий розвиток, який ми й пробуємо встановити на своїй невеличкій території. Чиновники в кабінетах точно не вирахують умов такого життя. Це треба робити на місцях, а потім узагальнювати досвід людей у різних регіонах. І таких піонерів, як ми, має бути більше, інакше людство, на жаль, у майбутньому не чекає нічого хорошого!
Катерина ДРОЗДОВА,
Сосниччина.
Фото автора