Менянину Борису Дубині 61 рік. На вигляд — здоровий, міцний козак. Працює охоронцем «у двох місцях» — ТОВ «МенаАвангард» і в магазині.
— А ось кров уже стала густою. Нікуди не годиться. П’ю пігулки від гіпертонії, — переймається, що більше не може бути донором.
Згадуючи, як здавав кров для атовців, говорить:
— Хотілось би, щоб і зараз вона допомагала рятувати наших захисників, та не виходить.
Перша донація, розказує, була ще в армії — служив у білорусі в ракетних військах.
— Кров потрібна була одному із солдатів. Здавати відправляли за бажанням. Захотіли не всі. А я пішов. Так би вчинила моя мати. Вона, скільки себе пам’ятаю, була донором. До того ж, — усміхається, — за здачу крові давали день відпочинку.
Після строкової Борис Дубина повернувся додому — у Змітнів на Сосниччині. Та невдовзі знайшов роботу в Мені. Тут і одружився, і живе вже майже 40 років.
— Був шофером. І на вантажівці, і на легковику — особистим водієм: возив начальника. Потім — у ВАТ «Нямуно бангаМена» (підприємство з литовськими інвестиціями з виробництва гофротари з гофрокартону. — Авт.). Після того — в охороні. Раніше працював вахтовим методом. Тепер — тільки дома.
Крім трудового, у Бориса Феодосійовича і донорський стаж. Понад 20 років. Спочатку здавав (раз на два місяці) по 250 мл, потім по 450 мл — це максимально допустима разова доза крові для однієї донації в дорослого донора.
— Усього здав 50 літрів. Кров у мене була хороша — перша група, резус позитивний. До того ж я не пив і не курив.
— Через донорство?
— Був хороший приклад з дитинства — і батько, і брат не мали цих звичок. Хоча й через донорство теж. Бо постійно на думці: твоя кров — це чиєсь життя.
— Знаєте людей, яким допомагали?
— Деяких. Потім переживаєш за них, як за рідних. Якось мене викликали позапланово. Як правило, так не роблять, але випадок був критичний: життя хлопця висіло на волосинці. Треба було багато крові. Крім мене, відгукнулися й інші донори. Стояли в черзі на донацію.
Пацієнт вижив. Пам’ятаю, його звали Олександр Кардибанюк. Земляк — з Менщини. Це була велика радість для нас усіх.
На жаль, хвороба виявилась сильнішою. Через два місяці Олександра не стало. Але ми зробили все від нас залежне, щоб врятувати його.
У серпні 2014 року Борис Феодосійович отримав звання почесного донора України. Має відповідне посвідчення і нагрудний знак. Цей статус, згідно із Законом України «Про безпеку та якість донорської крові та компонентів крові», дає право на щомісячну добавку до пенсії в розмірі 10 відсотків затвердженого прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Точніше давав, бо цього року положення втратило силу. Однак для осіб, що отримали статус почесного донора до 2025 року, право на надбавку зберігається: у Бориса Дубини вона складає 250 грн (на місяць).
— А взагалі за донації платили?
— Донорство в нас, як відомо, безоплатне. Раніше після донацій були безкоштовні обіди (важливо правильно харчуватися, щоб відновити не лише кількість, а й якість крові. Для цього потрібна їжа, багата на залізо: червоне м’ясо, печінка, риба. — Авт.). На роботі давали один день для здачі крові і ще один — для відпочинку зі збереженням середнього заробітку.
Родичі хворого, які просили здати кров під певну операцію, платили. Хто скільки міг. Ніяких тарифів не було. Здавали і безкоштовно — для вагітних, для постраждалих у ДТП.
Але не все вимірюється грошима. Коли в нашій сім’ї сталось горе, нас підтримало багато людей, яким я допоміг як донор.
У 2012му від енцефаліту померла наша дочка Юленька. Їй було всього 22 роки, — зітхає Борис Феодосійович. — Відтоді я здавав кров ще й у надії, що це допоможе комусь уникнути такої страшної трагедії. Якби не вона, ми б уже мали внуків.
Онуків поки що немає і від сина Сергія. Йому 31 рік. Закінчив Київську державну академію водного транспорту. Зараз — помічник капітана.
Марія ІСАЧЕНКО,
м. Мена.
Фото з альбому Бориса Дубини