3 роки, 6 місяців і 7 днів. 1317 днів. Кожен рахує час розлуки по-своєму. Але всі вони — і визволені з полону, і їхні рідні — чекали на цю зустріч кожнісінької хвилини! І сталася вона 2 жовтня 2025-го.
Того дня з російського полону повернули 205 українців. Майже всі вони перебували в неволі з 2022 року. Нацгвардійці, які охороняли Чорнобильську атомну електростанцію, — з першого ж дня повномасштабного вторгнення.
Україні вдалося визволити 185 військових, серед яких і наші земляки, а також 20 цивільних, з яких із Чернігівщини лише один.
Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими повідомив, що цей обмін був комбінованим: частину наших звільнено згідно з домовленостями у Стамбулі, частину — в межах чергового, 69-го, обміну.
На рідну землю повернулися військовослужбовці ЗСУ (зокрема представники Військово-морських сил, Сухопутних військ, ТрО, ДШВ), Національної гвардії України, Державної прикордонної служби. Це офіцери, сержанти й солдати, які захищали країну на Луганському, Донецькому, Харківському, Запорізькому, Херсонському, Київському, Сумському та Чернігівському напрямках. Наймолодшому зі звільнених захисників виповнилося 26 років, найстаршому — 59.
3 роки, 6 місяців і 7 днів
Цивільних росіяни віддають украй рідко, бо не хочуть зізнаватися в самому факті їх утримування. Свавільне затримання цивільних і, тим більше, взяття їх у заручники чи в полон є серйозним порушенням норм міжнародного гуманітарного права. На відміну від військовополонених, Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни та додаткові протоколи до неї не передбачають порядку репатріації цивільних. На практиці ж їх повернення відбувається разом з обміном військовополоненими, але не системно. Те, що Україні все ж таки вдається повертати своїх цивільних, — результат величезної роботи задіяних у цьому процесі, а іноді — справжнє диво. Сталося воно і для 48-річного Андрія Гарасименка із села Новоукраїнське Ріпкинської громади.
Про нього і його родину миписали в «Гарті» №24 від 12 червня цього року. Колишнього прикордонника, який на момент вторгнення вже кілька років не служив, а займався сільським господарством, загарбники схопили у власному домі 25 березня 2022-го.
Батьки Андрія, Віра Михайлівна і Михайло Миколайович, свято вірили, що син повернеться. У нашу зустріч розказували: щодня вітаються з ним на світлині. Так було і того четверга, 2 жовтня.
— Я підійшла до фотографії: «Сину, доброго ранку! Сьогодні обмін. Я так хочу, щоб ти, мій рідненький, повернувся!» — говорить Віра Михайлівна.
Під час обмінів вона з дочкою Вікторією щоразу спішила на трасу зустрічати визволених — у надії, що серед них буде і їхній Андрій. Приєднувалась до них найстарша з дітей Гарасименків Наталія, коли приїжджала з Чехії, де вона зараз живе. Звісно, на кожному обміні бували Андрієва дружина Наталія, яка весь цей час зверталася в пошуках куди тільки могла, і їхні дочки Тетяна та Софія. Й ось нарешті родина дочекалася!
— Коли ми з мамою і моєю подругою Лідою Рекун їхали зустрічати визволених, то ще не знали, що серед них буде брат, і передчуттів не було жодних, — розказує Вікторія Собецька (вона — діловод Голубицького округу №5 Ріпкинської громади). — А вже після проїзду трасою перших «швидких» зателефонувала племінниця Тетянка: «Батька повернули!» Прочитала інформацію в групі «Цивільні в полоні».
Мамі від почутого як стало зле! Вона оніміла, побіліла, опустилась на землю. А ми води не взяли. Знайшли в когось у машині, побризкали їй на обличчя, напоїли.
За лічені хвилини повернулися в село, залишили мою невеличку машину, пересіли в синову, куди помістились усі: син Михайло, невістка Яна, онук Роман (йому 1 рік і 8 місяців), я, мама і Ліда. Помчали в Чернігів. Дорогою повідомляли радісну звістку всім, кому змогли додзвонитися. В Обласній лікарні (куди щоразу привозять наших визволених. — Авт.) зустріли Андрієву дружину Наташу — вона вже була там, їхніх друзів, куму. Племінниці залишилися зустрічати на трасі.
Й Андрій, як уже потім розповідав, їх побачив! Він же служив прикордонником на пункті пропуску «Нові Яриловичі» і всю цю дорогу, якою їх везли з полону, дуже добре знає. На повороті на Новоукраїнське особливо вдивлявся і серед інших людей упізнав дочок. Упевнився, що його чекають, зустрічають.
А вже на території лікарні, розказав, з автобуса побачив свою фотографію на прапорі, який ми тримали. «Бачу вас і кричу водієві: “Зупиняй мені тут!”»
Брат вийшов з останнього автобуса першим. Зразу ж йому в обійми кинулась Наташа, потім я, а мама застигла на місці. Я підвела його до неї, вони обнялися.
— Я собі стільки разів уявляла цю мить, а коли вона настала, у мене обімліло все від кожної волосинки на голові до нігтів на ногах…— згадує той свій стан Віра Михайлівна. — Коли ми із сином вперше після розлуки зустрілися обличчя в обличчя, пригорнулися плече в плече — він знав, що думаю я, а я знала, що думає він.
На знятих тележурналістами кадрах їхньої зустрічі Віра Михайлівна примовляє: «Синочку, мій рідненький!..» А Вікторія обціловує його:
— Спочатку Андрій виглядав кволим — мабуть, то ейфорія в голову вдарила. Ми почекали дві з чимось години, поки вони з хлопцями переодяглися, поїли, їх оглянули. А тоді вже брат вийшов і був нашим Андрієм. Щебетав, сміявся, розпитував про всіх — про рідних, друзів.
— До нього нас з’їхалося, мо’, 15 чоловік, — каже Віра Михайлівна. — А тих дітей — інших цивільних — не зустрічав ніхто. Це вже тепер думаю: чому я тоді не підійшла до кожного і не сказала їм щось?.. Правда, я тоді була не при собі, мало що з того дня пам’ятаю. Стільки ждала — 3 роки, 6 місяців і 7 днів! Думала, вже не дочекаюся! Я ще й сьогодні не повністю усвідомлюю, що він тут.
— Зараз брат у Києві на реабілітації. Уже в нього побули обидві Наташі — дружина і старша сестра (з Чехії приїхала). А ми з батьками провідаємо його пізніше.
У розмовах із ним я не питаю, як йому було в полоні. Більше він розпитує про всіх і все: про моїх дітей, про інших родичів, про якісь домашні справи. Ідемо подумки селом, і я розповідаю йому про кожного.
Андрій проходить усі обстеження. У нього на 25 лютого 2022-го була запланована операція на нирках, тепер вони, не проліковані, збільшилися, погіршився зір, з’явилися проблеми із зубами. Брат дуже схуд. Кажу йому: «Ми за тебе молилися». Він відповідає: «І я за вас усіх молився вранці й увечері». Ми тільки з розлукою усвідомили, наскільки любимо одне одного!
— Я й зараз молюся: за синове здоров’я — за його фізичний і моральний стан, а також за те, щоб усіх обміняли (радію, що повернули не лише мого, а й ще одного Андрія з Ріпкинщини), щоб війна закінчилась, — додає Віра Михайлівна.
— Усі ці дні я дивлюся ролики по сто разів, знов і знов переживаю ці моменти безмежного щастя! Уже на відео я роздивилась, що брат вийшов загорнутий у прапор, бо тоді цього й не помітила. Тепер він розмовляє чистою українською мовою. При тому, що їх у полоні змушували постійно говорити російською (Андрій пройшов понад п’ять колоній ворога). Казав: «Якщо скажеш по-нашому «нога», а не їхнє «наґа», то отримаєш. А були хлопці із західних регіонів України, які просто не могли так вимовити російською, то їх забивали мало не до смерті». Ось так росіяни хочуть знищити нас за нашу мову.
— Раніше ми в сім’ї говорили суржиком. А відколи почалась війна, повністю перейшли на українську. Найлегше було чоловікові, бо він — із Черкащини.
Михайло Миколайович на обмін не їздив, лишався вдома.
— Татові хорошу новину сказав сусід — Лідин син Роман. Показав йому на телефоні фотографію Андрія вже в Україні. Казав: батько і хрестився, і молився, й фото на екрані цілував. Уже потім, коли ми повернулися, тато розповів, що вранці йому у вікно стукнула пташка — раз, а за кілька секунд вдруге. Нам зразу не розказав про цей знак, бо боявся зурочити.
— І я, і чоловік уже говорили із сином телефоном. Я йому вислала фото, де в нас ростуть опеньки. Скинула наш двір, вулицю, арку, яка зараз у червоному листі.
— Поки ми ще в невідомості чекали на трасі, жінка з Вербичів, Валентина, запропонувала: «Кому треба гібіскус?» Ліда попросила нам. Валя дала, то ми з Лідою посадили по два кущики. Для мене ці квіти будуть на честь повернення Андрія.
1317 днів
36-річний Ігор і 30-річна Марія Павлюки родом із Березни Чернігівського району (Менщина). До вторгнення жили в обласному центрі. Ростили спільну донечку Риту (зараз їй 6 років). Ще в Ігоря від першого шлюбу є син Андрій, якому 13.
— Ігор у Нацгвардії з 2008 року — залишився після строкової служби. Спочатку служив у частині в Чернігові, потім перевівся до військової частини 3041 у Славутичі, яка забезпечує охорону та оборону ЧАЕС.
В офіційному шлюбі Павлюки 6 років. Але більшу частину цього часу їм судилося провести в розлуці.
— У 2022-му 7 лютого ми відзначили день народження донечки. 15-го вранці Ігор поїхав на службу. Казав, на п’ять днів, а затримався на 1317!..
24 лютого вночі зателефонував занепокоєний: «Відбувається щось незрозуміле». А вранці подзвонив: «До нас зайшли війська росії». Потім іще кілька днів зв’язок по мобільному з ним був. 7 березня я надіслала Ігорю голосове повідомлення, в якому донечка йому сказала: «Я тебе люблю». Тоді Рита говорила ще слабенько, тому це звучало «Я ті любі». Він те повідомлення пам’ятає і досі…
Коли по мобільному зв’язатися вже не вдавалось, я кілька разів дзвонила на станцію на стаціонарний телефон, Ігоря кликали. Він говорив у присутності військових, тому промовляв лише: «Я живий, зі мною все добре». Згодом і так спілкуватися стало не можна.
31 березня я дізналась, що хлопців зі станції вивезли. Хтось зміг заховати й узяти із собою телефон і прислав повідомлення, що вони в білорусі. Там чоловікову мобілку, як я зараз від нього дізналась, розбили.
У кінці літа 2022 року нам від Ігоря прийшов короткий лист: «Жив, здоров, со мной все хорошо». Було видно, що надіслано з російської федерації, але з якого міста, ми не знали. Пізніше на одному з російських сайтів я знайшла фото чоловіка в камері з голим торсом.
29 листопада 2023 року від нього був дзвінок. Спочатку Ігор зателефонував своїй матері, з першого разу не вийшло, він набрав вдруге, вони поговорили. Жанна Миколаївна спитала: «Ти Маші дзвонив?» Він відповів: «Іще ні». Свекруха попросила: «То подзвони». А ті росіяни, які були поряд, сказали йому: «Раз уж мать просит, так набери Маше». Він подзвонив по відеозв’язку, ми поговорили секунд сорок. У нас того дня померла бабуся, і ми з Ритою були в Березні. Побачивши нас із нею обох, чоловік просльозився, ми теж розплакались. Але хоч переконалися, що Ігор живий.
Я писала йому листи. У кожен вкладала донеччині малюнки, які Рита малювала для тата. Їх вона щоразу підписувала «Тато, мама, Рита». Інколи ми вкладали в листи і фотографії, на яких були я з Ритою, я з Ритою і Андрюшею (ми з ним завжди спілкувалися), Рита сама. Листи доходили і були для Ігоря великою підтримкою. Говорив, що вони з хлопцями кожного листа читали всією камерою. Ці послання надавали їм сил і наснаги жити далі.
Напередодні 2 жовтня нам повідомили, що, можливо, в цьому обміні будуть і наші хлопці, нацгвардійці. Очікуючи в лікарні, я казала: «Сьогодні звідси з поганими новинами я не піду!»
О 14.50 прийшло повідомлення: «Павлюка Ігоря Івановича звільнено з полону». Невдовзі він вийшов на відеозв’язок: «Я вже вдома!» Ми зі свекрухою з ним трішки поговорили.
Коли Ігор з іншими хлопцями вийшов з автобуса, я змогла лише доторкнутися до нього, обійняти не вдалося. А потім він уже вийшов до нас хвилин на сорок. І сам не вірив, що вдома. Його очі бігали туди-сюди, не міг придумати, на кого дивитися, кому приділити свою увагу. Там були я з дочкою, свекри, син Ігоря і його перша дружина Альона, приїхали мої тато і сестра, Ігореві тьотя Оля, кума, друг, хлопці, яких звільнили раніше. Кожен хотів у нього щось спитати…
Я побачила, що, виходячи з автобуса, Ігор кульгав. Спитала: «Що з ногою?» Він відповів: «Ти ж розумієш, що її мені відбили…» Але при цьому я зауважила, що він не такий худорлявий, як інші звільнені. Хлопці, які приходили з полону раніше, розповідали: коли Ігоря перевели до них у камеру, він був дуже худий. Тому вони ділилися з ним своїми пайками. Отож це він уже поправився. І сам потім підтвердив: «Хлопці віддавали мені свій хліб, іншу їжу, щоб я не впав без сил». А він поступився своїм спальним місцем внизу старшому чоловікові, сам спав на верхній койці. Вони там підтримували один одного.
…Рита пам’ятала і впізнала тата, бо я постійно показувала їй Ігоря на фото і відео. Взагалі першим її словом, яке вона промовила, було «тато». Обожнює його! Надіюся, скоро він буде з нами і бачитиме, як ростуть діти!
Хай дочекаються всі!
У цей обмін на рідну землю також повернулися: морський піхотинець В’ячеслав Гапченко з Прилук, нацгвардійці Андрій Остапенко з Ріпок, уродженець Борзнянщини Володимир Шило, Леонід Макарець родом із Новгорода-Сіверського, Ігор Гацко, Роман Полегенько, Олександр Гришко, Сергій Решетник, Сергій Ткаченко, Юрій Гончар — усі з Чернігова.
— Коли ми влітку їздили на обміни, то познайомилися з дівчиною із Житомира, яка також шукає брата. Вона приїжджала з немовлям, якому і пів року немає. І 2 жовтня так само була. Їй і перед тим, і цього разу звільнені хлопці сказали, що її брат живий, — наостанок ділиться Вікторія Собецька. — Я їй побажала теж обов’язково дочекатися. І зичу цього кожній мамі, дружині, дитині, сестрі — всім, хто жде рідну людину!
Аліна КОВАЛЬОВА,
Ріпкинщина — Менщина — Чернігів.
Фото з альбому родини Гарасименків.
Фото надане Марією Павлюк.
Фото Держприкордонслужби