«Мамо, я вдома!», «Мамо, я живий, усе добре», «Мамо, я в Україні, мене обміняли!» — перше, що кажуть у телефони наші визволені з російського полону вже на рідній землі. Ці слова мріє почути і 73-річна Віра Маслак із села Новоукраїнське на Ріпкинщині. Під час обмінів вона з рідними їздить на трасу — разом з іншими місцевими мешканцями зустрічати наших звільнених. І щоразу вірить, що серед них — і її Андрій…
Ще на свій день народження — 1 травня — Віра Михайлівна чекала найбажанішого подарунка. Покладала величезні надії на обмін «1000 на 1000», адже в перший його день, 23 травня, серед 390 визволених українців було і 120 цивільних, яким є Андрій Гарасименко. Але ні того дня, ні у два наступні його, на жаль, не привезли.
9 і 10 червня під час 66-го обміну сестри Андрія Наталія і Вікторія (на знімку) приїхали зустрічати визволених із полону в одну з чернігівських лікарень. Сподівалися дізнатися від когось із них бодай щось про брата. Вікторія ділиться:
— Днями мені снилось, що ми сім’єю сидимо за столом, недалеко від нього — чи то річка, чи то озеро, і там чиста вода, багато риби. І тут Андрій прийшов. Він у гарному стані, ми щасливі… Я їхала сюди з такою надією, але… Ми чекаємо, ще чекаємо — ось уже 3 роки і майже 3 місяці … — зітхає Вікторія.
«Хто здав мого сина?!»
— Наш Андрій — колишній прикордонник, атовець, — розповідає його молодша сестра, діловод Голубицького округу №5 Ріпкинської громади Вікторія Собецька. — Коли в них із дружиною Наталією народилася друга донечка Софійка, він зі служби пішов і займався сільським господарством — полями, городами, тракторами. Аж поки у 2022-му не вторглися росіяни. В Новоукраїнському вони не стояли, осіли через поле від нас — у Вишневому. Там їх були тисячі! Влаштували свій штаб. Через наше село вони постійно їздили, але звірств тут, слава Богу, не чинили. А 25 березня приїхали по брата…
— Очевидно, саме через його участь в АТО?
— У нашому селі багато атовців, але приїхали тільки до Андрія. Тому ми думаємо, що це пов’язано з чиєюсь особистою неприязню, — обережно відповідає Вікторія.
Віра Михайлівна категоричніша: «Сина здали!» Той день вона пам’ятає до найменших дрібниць:
— Віка була на роботі, а її сини — Ернест і Павло — тут, у нас, ми з ними пиляли дрова. Дивимося — їдуть якісь машини, одна, друга. Я ще й кажу: «Куди це вони? Хочуть у кургані застрягнути?» Ми навіть не думали, що вони за кладовищем повернуть і під’їдуть до синової лазні в кінці городу. Чужі знати цієї дороги не могли…
Окупанти підігнали техніку також під хату Андрія і до двору його батьків.
— Тут стали БТРи, автозак, вантажівка, із кожного стовпчика нашого паркана націлили в наш двір дула, деякі автоматники зі зброєю полягали розкинувши ноги. Обложили вулицю, наче шукали якогось терориста! Та ми з онуками чомусь і не полякалися, нічого лихого не подумали (ми ще не знали, що рашисти вже пішли по Андрія). Питаємо: «Що ви шукаєте?» Вони почали плести: «Упала ракета, ищем красный чемоданчик». Давай робити обшук у будинку, в сараї.
— Тим часом обшукували вже й Андрієву хату. Тоді вдома були він, його дружина Наталія, їхні дочки Таня і Софійка, Танин наречений, Наташина мати, — продовжує Вікторія. — Допитували всіх окремо. Коли невістка спитала: «Це ви до нас приїхали не просто так?», вони відповіли: «Да, не просто так…» Вони вже знали про Андрія все: хто він, де працював, хто сестри. Поїхали до будинку нашої найстаршої сестри Наталії — мабуть, думали, що то я там живу.
— Коли питали «Як вас звуть? Скільки у вас дітей?», я бачила, що звіряють за папірцем — у них точно всі наші дані були записані. Допитували: «Хто у вас тут поряд живе?» — «Син». — «Де працює?» — «Працював газівником». — «А він же був прикордонником?» — «Так, але вже давно зі служби звільнився». — «А в АТО він був?» Кажу: «Був, бо всіх посилали! І був на своїй землі, а не в чужій країні!» — «А зброю від вас до Андрія носили?» — «Ніякої зброї ні в нас, ні в Андрія немає!»
Потім вони стали перемовлятися між собою, по мобілках чи раціях іще з кимось — видно, з тими, хто вже в Андрія побув. Дивлюся: з його двору виходять у чорній формі і щось виносять (то вже потім ми дізналися, що в родини сина окупанти відібрали системний блок від комп’ютера, планшет, флешки, Wi-Fi роутер, мобільні телефони, перерили там усе!). Техніка з нашої вулиці поїхала. Я й не знала, що повз наш двір везуть синочка…
Аж тут сваху ледь при тямі онучки ведуть, вона голосить: «Забрали Андрія». Я як закричу на все село: «Хто здав мого сина?!»
Віра Михайлівна перебирає, хто це міг бути і чому. Але ж це лише здогадки, без жодних доказів.
щодня вітаються із сином
Живий, десь у росії
— Брата забрали 25-го в обід, а о п’ятій вечора наші лупонули по окупантах у Вишневому. Наступного дня о шостій ранку ми з невісткою поїхали туди. Страху в нас чомусь не було (мабуть, ми ще не усвідомлювали, наскільки росіяни можуть бути жорстокими). Там після розгрому творилося казна-що. Росіяни спочатку віднікувалися, мовляв, у нас такого немає. Ми їздили три дні поспіль. Тоді вже нам казали: «Якщо він колишній військовий, то просто дізнаються, чи причетний до якихось злочинів проти цивільного населення, і якщо ні, відпустять». Але так і не відпустили… Їздили ми й після того, як росіяни з Вишневого здиміли. Обшукали весь дитячий садок, який вони перетворили на свій штаб (там були гори сміття). Безрезультатно…
— Невістка писала в усі можливі інстанції. Врешті-решт Червоний Хрест, а потім і сама росія підтвердила, що Андрій у них. У лютому 2023 року після обміну в Інтернеті з’явилось повідомлення: «Рідні Андрія Гарасименка, відгукніться!» Це була перша звістка про нього майже за рік. Тоді ми вже дізналися, що він живий. Звільнений хлопець розказав, що з Андрієм був у курську, пізніше другий — що вони разом були в уфі. Остання інформація річної давності — що Андрій у бурятії. І відтоді скільки обмінів пройшло — повна тиша.
За ці роки Андрій мені снився двічі чи тричі. Раз — наче зайшов до хати і стоїть. Я кажу: «Синочку, йди сюди», а він: «Зараз я сходжу додому, потім ми прийдемо до тебе». Сниться й батькові — нібито повернувся.
Михайлові Миколайовичу 76 років, насилу тупає.
— Війна і біда із сином нас обох підкосили. Живемо з цим уже четвертий рік. Звісно, спілкуємося з рідними, підтримуємо одне одного. Андрієва Танюшка доучується в магістратурі, Софійка закінчила перший клас. Нема такої хвилини, щоб ми Андрія не згадували. Всюди, куди не поткнешся, — усе про нього нагадує. Ось він на фотографії, щодня вітаюся з ним, щодня молюся Богу за нього.
— Страшно подумати, що з ним роблять у полоні… Та він у нас — кріпкий хлопець, надіємося, що тримається! Додає переживань те, що брат і до полону мав проблеми зі здоров’ям: у нього на 25 лютого 2022 року була запланована операція на нирках, та її не зробили…
Рідні не втрачають надії на визволення свого Андрія.
— Ми з мамою в обміни їздимо вітати звільнених українців на трасу. Звісно, їй щоразу це важко морально, бо нашого серед них знову і знову немає… Але водночас це для неї — ковток радості за тих хлопців і дівчат, які повернулись (це ж чиїсь діти!), за їхніх рідних, — каже наостанок Вікторія. — І ми будемо їздити зустрічати наших навіть після того, як Андрій повернеться!
Аліна КОВАЛЬОВА,
с. Новоукраїнське Ріпкинської громади Чернігівського району.
Фото автора