…Дружини Івана Філона із Синявки, що на Менщині, не стало майже 3 роки тому. Самому погано, сумно, — зітхає. Буває, забуде, що її немає, і кличе:
— Любо!
Так її звали. І була вона так само — любою, милою, доброю. А ще — роботящою. Все життя ходила на роботу в ланку, вдома лад давала. Хата щороку була у квітах, як у вінку, дарма що город і господарство мали чималі: тримали по три корови, свиноматок, коня, багато птиці. Те, що двох хороших дітей виростили, каже Іван Олександрович, — її заслуга.
Навіть сварила вона чоловіка (в основному — коли випивав) без зла, без образ. Прожили разом 56 років — а наче один день. Він вірив, що так буде ще довго. Не хотілось і думати, що колись залишиться без дружини.
Тепер Іван Олександрович страждає. Хата порожня і наче чужа. Друзі, з якими товаришував з молодості, вже покійні. На щастя, син із невісткою теж живуть у Синявці. Та ще й недалеко від батька. І дочка з Чернігова щонеділі приїжджає. Батько і нагодований, і доглянутий.
— А як інакше? — каже дочка, Валентина Іванівна. — Він був дуже хорошим батьком. Про дитинство в нас тільки приємні спогади.
Пам’ятаю: зима, ми з братом (він на 9 років старший) на печі. І тут заходить тато. Він їздив продавати соняшникове насіння. Подає нам пакунок із гостинцями. Розгортаємо, а там апельсини. Ми їх тоді вперше в житті скуштували. Та що там скуштували — вперше побачили не на картинці.
А мені тато привіз ще й оранжеве — у тон до апельсинів — платтячко. Неймовірно гарне — зі спідничкою плісе. Такого в селі ні в кого не було.
І це не тільки про те, що він не шкодував для нас грошей, хоч і це важливо, бо їх не було зайвих. Це про те, що батько дарував нам щастя. Завжди знаходив привід порадувати: не було машини — катав на тракторі. Це було ще те задоволення… Тепер — наша черга піклуватися.
— А як карав за провини — без них же не обходилося?
— Не повірите — нас не карали ні тато, ні мама. Якось ми з братом так смикнули двері, що розбилося скло у вікнах. Вони (другі рами, які встановлювали на зиму для збереження тепла. — Авт.) стояли в сінях. Що робити? Скла назад не вставиш. Одне слово, нашкодили добре. Було за що сварити. Чекали прочухана.
А батьки повернулися з роботи — і нам нічого не було. Це подіяло сильніше, ніж покарання.
Вони не знали педагогічних методик. Та виховували нас дуже мудро.
— Жалів їх, бо моє дитинство закінчилося рано, — зітхає Іван Олександрович. — Батько в Другу світову загинув на фронті. Треба було заробляти на життя. Я вивчився на тракториста. І 43 роки за кермом.
Перерва була тільки на строкову. 4 роки служив у морфлоті. Відтоді постійно носить тільняшки. Ніяких майок чи футболок — тільки вони.
У тільняшці — під святковою сорочкою — Іван Олександрович недавно приймав вітання у своє 90-річчя.
До такого ювілею доживають здебільшого жінки. Вчені пояснюють це тим, що в слабкої статі — дві Х-хромосоми (у чоловіків — одна). Отже жінки мають додатковий резерв і певний захист (у птахів, до речі, все навпаки: дві Х-хромосоми мають самці, і саме вони живуть довше).
Наш ювіляр не тільки дожив, а й має чудову — як для такого віку — пам’ять. Розказує не задумуючись, із найдрібнішими деталями і про своє дитинство (любить згадувати, як вони з братом крали мед у німців, що під час війни стояли в селі), і про пізніші роки — скільки колгоспів було в селі, де була чия хата, називає імена, прізвища (і навіть прізвиська) односельців.
— І в лікарні ніколи не лежав, — каже з гордістю.
Хочу запитати про здоровий спосіб життя, та вчасно зупиняюсь: Іван Олександрович понад чотири десятиліття «ковтав пилюку», працював до знемоги, харчувався здебільшого поспіхом, та ще й, як з’ясувалося, все життя курив.
— Кинув незадовго до ювілею — після того як перехворів на грип, — каже Валентина Іванівна. — За компанію може скурити цигарку, і все.
— А як зі спиртним?
— Із цим складніше. І досі маленька чарочка до вечері — як закон.
На запитання, що дозволило йому до поважних літ зберегти нормальне здоров’я, чоловік відповідає: пощастило із сім’єю.
— Жили нелегко, але з радістю.
Із семи його онуків і правнуків шість — дівчата. І в кожній Іван Олександрович знаходить риси своєї Люби.
Марія ІСАЧЕНКО,
с. Синявка на Менщині.
Фото з альбому Івана Філона