Дуже часто ми згадуємо захисників, які боронять українську землю на передовій, героїв, які загинули в боротьбі за свободу і незалежність нашої країни, воїнів, які зараз у полоні, але вкрай рідко говоримо про тих, хто зник на фронті. Алею, присвячену саме таким воїнам, 30 серпня, у Міжнародний день зниклих безвісти, відкрили у Варві.
«Не втрачаємо надії, що вони повернуться додому»
— У березні цього року до мене звернулися дружини наших безвісти зниклих захисників — Тетяна Завацька і Марина Кілару. Ми говорили про те, що доля їхніх чоловіків та інших зниклих на полі бою не визначена, а тому про них пам’ятають хіба що рідні і друзі, а дуже хотілося б, щоб й інші теж не забували про цих воїнів. Разом ми написали листа керівництву громади, а потім створили і робочу групу з розгляду цього питання. Спочатку це були такі собі абстрактні зустрічі — ми ще не розуміли, як саме маємо згадувати цих хлопців, де і коли. Зрештою зійшлися на тому, що створимо алею з портретами безвісти зниклих героїв. Рідні почали скидати мені фотографії для банерів, а ось щодо текстового супроводу виникла дилема. Якщо в загиблих чітко зрозуміло, що має бути написано на пам’ятному плакаті — дати народження і смерті, місце служби і загибелі, то про безвісти зниклого багато не напишеш: частина із цих хлопців може виявитися в полоні, а тому оприлюднювати інформацію, яка допоможе ворогові, точно не варто. На свій страх і ризик я придумала дуже простий шаблон — фото, ім’я і напис «Не втрачаємо надії, що повернеться додому живим». І рідним такий варіант сподобався, — розповідає завідувачка сектора з питань ветеранської політики Варвинської селищної ради Ірина Прокопенко. — Саму ж алею ми вирішили назвати символічно — Алеєю Надії та Сподівання.
Відтепер із неї на варвинців споглядає 21 захисник. Загалом у Варвинській ТГ зараз понад 40 безвісти зниклих, але помістити фото своїх рідних на Алею Надії та Сподівання погодились не всі. На жаль, не обійшлося в процесі підготовки до її відкриття і без трагічних моментів.
— У нас уже були готові всі макети банерів, крім одного — Анатолія Кузьменка. Його виготовлення затрималось через те, що рідні довго не могли вибрати одну з двох фотографій. Врешті-решт вони визначились, банер виготовили, а за два дні сестра Анатолія зателефонувала мені й сказала, щоб на алеї ми його не виставляли — їм надійшла звістка, що знайшли тіло Толі і незабаром він повернеться додому на щиті, — зітхає Ірина Іванівна. — Скажу чесно, переживати такі новини дуже важко.
Місце для алеї обрали також символічне — Парк Слави, де вже є алея з портретами загиблих захисників.
— Хотілося, щоб на цьому заході були не лише рідні зниклих героїв та інші варвинці, а й ті, хто може зарядити всіх на щиру надію і віру в краще. І таких людей я знайшла, — каже Ірина Іванівна. — Виступити перед громадою погодилися Світлана Велика, єдиний син якої, Дмитро, зник безвісти, але вона живе надією побачити його живим, Олександр Хімич, котрого в липні цього року звільнили з полону, Маргарита Кузьменко — дружина зниклого Володимира Кузьменка і мама двох діток, яка переїхала до нас із Криму, а також рідні інших героїв, які не здалися й не втратили віри. А отець Леонід, який освячував нашу алею, розповів, що навіть церква ще сім років молиться за зниклих безвісти як за живих. Сподіваємось, своєї мети ми досягли — трохи розрадили рідних зниклих воїнів, дали їм зрозуміти, що вони не самі, що поряд завжди є люди, готові підтримати і допомогти.
«Мені просто не байдуже»
Присутні на відкритті алеї мешканці інших громад дивувалися: не таке вже й велике селище Варва, а так дбає про пам’ять про своїх героїв. А ще дякували за таку активність керівництву ТГ й особисто Ірині Прокопенко. На що вона відповідала одне: «Мені просто не байдуже». І це щира правда. Адже, розповідаючи нам про спікерів-мотиваторів, яких вона запросила на захід, Ірина Іванівна забула розказати про себе як про маму Героя України Сергія Божка, що знайшла в собі сили жити далі після загибелі єдиного сина.
Сергій (псевдо Серпень) не дожив до свого 25-річчя всього три місяці — загинув біля села Луганське Бахмутського району Донецької області 22 травня 2022 року. 8 липня 2023 року його посмертно нагородили званням «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка».
— Для кожної мами її дитина найкраща, тож я не дуже вмію хвалитися своїм сином, — говорить Ірина Іванівна. — Хоча Серьожа в мене був дуже хорошим і дуже різностороннім. Читав книги, грав у шахи, займався спортом, вивчав бойові мистецтва, любив фотографувати, колекціонував шеврони. Після закінчення дев’ятого класу пішов навчатися на кухаря-кондитера, а потім несподівано вступив до Національної академії внутрішніх справ. Понад рік працював дільничним, а тоді вирішив стати військовим — у 2018-му підписав свій перший контракт. Був і розвідником, і сапером, і танкістом, і морським піхотинцем, захищав Україну на Донеччині. А 2020 року ще й вступив на заочну форму навчання до Луганського національного університету імені Тараса Шевченка на спеціальність «журналістика». Його цікавило все!
За пів року до повномасштабного вторгнення, у серпні 2021-го, Сергій підписав уже другий контракт із 30-ю окремою механізованою бригадою імені князя Костянтина Острозького і став оператором протитанкового відділення.
— 2 березня 2022-го його контракт мав закінчитися, після чого син планував піти на роботу в СБУ, але почалася повномасштабна війна і Серьожа залишився в армії. Поки він був на Сході, ми постійно спілкувалися по відеозв’язку. Стосунки в нас були дуже гарні, довірливі. Не знаю, чи ще в якої мами із сином є такі. Говорили ми з ним про все на світі. Що можна сказати, сенс свого життя Серьожа вбачав у захисті Батьківщини, переконував усіх нас, що всі окуповані території, включно з Кримом, будуть повернуті, і рвався в бій із ворогом. Востаннє ми розмовляли з ним того ж 22 травня. Я знала, що син хоче перевестися в іншу частину, він уже відправив туди свої документи. Серьожа перед цим просив мене зв’язатися з представником цієї частини, щоб розпитати, на якому етапі його переведення, проте інформації в мене ще не було. Тож він відказав: «Ну нічого, пізніше повідомлять. Усе, бувай! Я побіжу, дуже поспішаю». Це тепер я вже розумію, куди він поспішав… — не може стримати сліз Ірина Іванівна.
Як розповіли побратими Сергія Божка, того дня на їхню позицію біля Луганського росіяни пішли штурмом. Їхав бронетранспортер, ішла піхота. Сергій ухопив два протитанкових гранатомети РПГ-18 і обійшов ворога збоку. Вистрілив, поцілив у бронемашину, на місці поклав півтора десятка росіян, але… впав і сам. Очевидно, в нього попав один з осколків.
— Про загибель сина ввечері того ж дня мені повідомив колишній чоловік, батько Серьожі. Він теж воює із 2014-го, тож дізнався про смерть сина від його побратимів. Я саме приїхала з Прилук (була в храмі). Два дні почувалася не дуже добре, причому незрозуміло чому. Зайшла в хату, сіла одягнута в коридорі і просто не могла піднятися. І тут дзвонить телефон моєї мами. Не знаю чому, але я відповіла і почула голос Віталія: «А ти вже про Серьожку знаєш?» І прямим текстом мені все виклав. Далі я мало що пам’ятаю. Хтось переніс мене в кімнату на диван, хтось дав води. А наступного дня до нас приїхали з військкомату і підтвердили цю інформацію, хоч вірити в неї не хотілося…
Скажу чесно, після похорону сина в мене не було ні сил, ні бажання жити. Навіщо? Після розлучення вдруге заміж я не вийшла, єдиного сина втратила, своєї сім’ї він не створив, то й онуків у мене не було. Навіть роботи на той час я не мала, щоб зайняти думки чимось корисним. Горювали з мамою вдвох, якось без жодного сенсу проходили дні. Але я розуміла, що так не можна. І ось в Інтернеті натрапила на курс одного коуча-психолога «Життя після втрати». Записалася і почала займатися. І знаєте, цей курс потроху почав повертати мене до життя. Потім були й інші, я навіть із ліку збилася, скільки їх пройшла. Тепер я можу спокійно брати участь у різних заходах і навіть ініціювати свої. Включилась у громадське життя і стараюся включити в нього інших. Моя мета — якомога більше зробити в пам’ять про сина і про інших наших захисників.
А тому, коли в грудні минулого року Ірині Іванівні запропонували очолити сектор з питань ветеранської політики, вона радо погодилася.
— Багато хто каже, що моя робота — це «похорон за похороном». Але мені вже не важко, — говорить вона. — Хочеться, щоб в останню путь наших героїв проводжали гідно, хочеться, щоб кожного згадали в річницю його загибелі, щоб кожного безвісти зниклого чекали з надією. Хочеться зробити все так, щоб інші не відчували того, що відчувала я. Підтримувати родини захисників — святий обов’язок кожного з нас. І його я планую виконувати, скільки мені дозволить здоров’я.
Катерина ДРОЗДОВА,
сел. Варва.
Фото з альбому Ірини Прокопенко та із сайта Варвинської селищної ради