Наталії 47 років. Живе в Стольному на Менщині. За фахом товарознавець. Каже: пішла протоптаною стежкою — таку професію здобували двоюрідні сестри. Їм подобалося.
А серце Наталії належало квітам. Вони і заспокоювали, і надихали. Кожна була під певний настрій. Універсальної, щоб на всі випадки життя, гадала, не існує. Та коли наприкінці літа
2021-го поїхала з мамою в Мену по покупки і побачила на базарі жінку з гладіолусами (вона торгувала вже зрізаними), усе змінилося:
— Мене наче осяяло: я знайшла те, що шукала.
До цього Наталія торгувала іншими квітами — тюльпанами, ліліями, ірисами, жоржинами, а також розсадою, городиною. На хліб із маслом вистачало, але душі не чіпляло. А тепер чи не найкращу ділянку на городі вона відвела під гладіолуси. Замовляла бульбоцибулини через Інтернет. А згодом познайомилася з Оксаною і Володимиром Мостепанами з Березни. Вони на той час уже мали неабиякий досвід у вирощуванні гладіолусів. Спочатку спілкувалися в соцмережах, а згодом зустрілися наживо.
— Це було на початку повномасштабного вторгнення, — розповідає Наталія. — Всюди перебої з продуктами, хлібом. А в нас (село не було окуповане) мололи борошно, робили олію. Я запросила Оксану з Володею до себе, щоб допомогти їм із продуктами. Вони приїхали і на знак вдячності привезли цибулин гладіолусів. Це був просто царський подарунок. Я не могла дочекатися тепла, щоб їх посадити.
Хоча не всі, з ким ділилася радістю, мене підтримували. Мовляв, війна, не до квітів. Та я не слухала, бо це було моєю віддушиною. Коли гладіолуси розквітли, нарахувала 50 сортів. Це було так красиво, що днювала б і ночувала біля них.
Наталія читала багато спеціальної літератури, стежила за температурою зберігання цибулин (у межах +4-10 градусів), чітко дотримувалася агротехніки вирощування (хоч як кортіло, не висаджувала квітів, поки земля не прогріється до +10 градусів), застосовувала рекомендовані фахівцями засоби догляду та боротьби зі шкідниками (чи не найбільший ворог гладіолусів — нічний метелик совка) і — без перебільшення — плекала кожну рослину. Хотілося, щоб і колос-квітконос, на якому розпускаються бутони, був довгим і красивим, і квіти — великими.
З часом усе вийшло. Тепер гладіолуси займають на городі близько трьох соток. На ділянці — понад 150 сортів!
Цього літа, розказує Наталія, почали квітнути 24 липня. Відтоді вона мало не щодня о п’ятій ранку вже біля них. Підживлює, поливає, обробляє. Оглядає кожну квітку.
— Бо є такі бактеріальні захворювання, які важливо виявити на самому початку, — вони не лікуються, і якщо рослина уражена, її треба одразу видалити, щоб не заразила здорових.
Про можливі ризики для гладіолусів квіткарка знімає відео і виставляє в соцмережах. Ділиться й секретами вирощування. Та чи не найбільше на її інтернет-сторінці фотографій її улюбленців. І на грядці, і в букетах. Для букетів удома не вистачає ваз. Багато квітів Наталія приносить у церкву і дарує односельцям. Каже: «Шкода зрізати таку красу, та інакше не можна, якщо хочеш отримати хорошу якісну цибулину для майбутнього сезону».
Цибулини і «діток» вона продає. До них обов’язково прикладає фотографії, щоб люди не купували кота в мішку. Знімки робить сама — обирає час, коли найкраще освітлення, щоб передати всі відтінки забарвлення.
— А Ваші улюблені якого кольору? — запитую.
— Цього року — червоні. Просто захворіла цим кольором. Фаворит серед червоних сортів — «Україно моя». Він ідеальний. Колос великий, без просвітів — із витонченими гофрованими квітками. Вони насичено-червоні, найчистішого тону. Сильні рослини можуть тримати до 15 одночасно відкритих квіток, — розповідає Наталія із захопленням.
Сорт створила одна з найвидатніших світових фахівчинь селекції гладіолусів — житомирянка Ніна Мірошниченко. Цій справі вона присвятила все життя. Її називали квітковою феєю і гладіолусовою богинею. Свою останню європейську першість Ніна Панасівна виборола у 92-річному віці. Вона працювала до свого останнього дня (померла у 2009-му, не доживши кількох днів до 95-річчя), залишаючи — за результатами — позаду молодих селекціонерів.
Третю українську виставку гладіолусів (у 2004 році) Національний ботанічний сад ім. М. Гришка в Києві присвятив 90-річному ювілею Ніни Мірошниченко.
Ця виставка, що проходить у серпні, — родзинка ботанічного саду. 3а 20 з лишком років свого існування вона не відбулася тільки одного разу — коли на першому році повномасштабного вторгнення ботсад був закритий для відвідувачів.
У цьогорічній виставці взяла участь і Наталія Калюжна. За її словами, випадково. Хоча про виставку знала. І поїздку до своїх столичних родичів спланувала так, щоб побувати на ній — поспілкуватися з фахівцями, побачити представлені сорти, отримати консультацію щодо деяких хвороб гладіолусів.
— Звичайно, везла сестрі букет. У відрі. Переживала, чи доїдуть квіти. Бо спочатку їхала маршруткою, потім — у метро, а надворі — спека. Нічого, витримали, — усміхається.
На виставку квіткарка потрапила на третій день її роботи. Прийшла зі своїми гладіолусами. Каже: хотіла сфотографуватися з ними на фоні інших.
— У результаті обидва сорти Наталії опинилися на столі чемпіонів, — зазначає кураторка виставки Ольга Горянська.
Це улюблена Наталина «Україно моя» і «гостья из будущего» (відповідно до рекомендацій Міжнародного союзу захисту нових сортів рослин щодо найменування сортів, перекладати назви сортів не можна).
— «Гостья» — величний фіолетовий гофрований гладіолус із більш темною плямою на нижніх пелюстках. Може сягати висоти 155 сантиметрів, що робить її одним із найвищих сортів. Його вивів відомий сучасний селекціонер Сергій Виноградський. Дружина науковця Еліна (теж селекціонерка) була однією з організаторів виставки. Усього на ній показали понад 200 різновидів гладіолусів. Розповідали, що, коли не було війни, було і по 300 сортів, — продовжує Наталія Калюжна.
— Хто і як оцінював Ваші?
— Експерти. За безліччю параметрів: колір, розмір квіток, їхня кількість, розташування на стеблі тощо. У колосі «України» було 20 квіток, у «гостье» — 22, з них по 12 розкритих. Я знала, що це хороші показники. Але ні на що не сподівалась. Та й експозиція була найменшою — всього два сорти української селекції. Але мої гладіолуси стали чемпіонами.
— Що Ви відчули, дізнавшись про результат?
— Це було просто якесь суцільне щастя.
До теми
Дикі види гладіолусів ростуть майже в усьому Старому світі — від тропічної Африки до Центральної Азії.
Свою латинську назву («маленький меч») ці квіти отримали від форми листя, яке схоже на лезо меча.
Але в Україні гладіолуси мають і свою традиційну назву — косарики.
Зараз мода на дрібноквіткові гладіолуси, бо вони зручні для букетів (такі сорти, як, скажімо,
майже двометровий «голіаф», важко скомпонувати з іншими квітами).
Букети із гладіолусів часто замовляють для чоловіків, бо в них мають домінувати вертикальні лінії.
Марія ІСАЧЕНКО,
с. Стольне на Менщині.
Фото з альбому Наталії Калюжної