У нього вже два з половиною роки «сталеві» ноги. І завжди була сталева воля. А тепер він має ще й «Сталевого Кулика». Цю «спільноту ветеранів і ветеранок, що тримають стрій у мирному житті», створив учасник російсько-української війни, 38-річний Вадим Медвідь
із Куликівки.
Тракторист-доброволець Міша
Про Вадима «Гарт» писав у №38 від 21 вересня 2023-го. 26 серпня буде вже три роки, як у бойових діях на Донеччині він втратив обидві нижні кінцівки. Але зберіг оптимізм і почуття гумору — це відчувається протягом усієї нашої розмови.
— Я вже й забув, як ходити власними ногами, — говорить ветеран. — Люди вранці надівають штани, а я — протези. Знімаю їх, тільки коли лягаю спати.
До повномасштабного вторгнення Вадим працював у СТОВ «Дружба-Нова (входить до агрохолдингу «Кернел»).
— Оператором сільськогосподарської техніки — так по-новому називають трактористів. 24 лютого 2022 року ми на роботі вирішили питання з технікою, і нас повідпускали додому. Я з’їздив у Київ, забрав з університету Шевченка племінника Артема — брата рідної старшої сестри Іри, потім змотався в Чернігів по неї з чоловіком. А 25 лютого вже був у військкоматі. Дружина Наталія не відмовляла: «Йди, бо я ж знаю, що ти все одно дома не всидиш». Мене завжди тягнуло на військову службу. Я проходив строкову, один час, іще в період АТО, думав піти на контракт, але тоді не вийшло. А тепер випав мій шанс.
Вадим служив стрільцем у 54-й окремій механізованій бригаді. Через прізвище Медвідь і позивний отримав відповідний — Міша, Мішка. Спочатку він виконував завдання на Чернігівщині.
— Я бачив, що ворог просувається областю, тому в березні 2022-го Наташу з дітьми відправив за кордон (у неї в Ірландії вже давно живе сестра). Будучи спокійним за них, поїхав на Донеччину і там пробув із травня до серпня 2022-го.
З війни я не пам’ятаю бруду, крові, розірваних тіл, а пам’ятаю лише все хороше — побратимство, наші з хлопцями круті тусовки. Правда, їх було небагато, бо ми перебували в такому місці, де сильно не розслабишся… Та ми, перші добровольці, всі були свідомими, вмотивованими. Коли в Мар’їнці нашу роту відправляли на штурм, то жоден із 80-ти бійців не сказав: «Я не піду», хоча бойовий досвід мали хіба з десяток хлопців. І, думаю, більшість розуміли, що з Мар’їнки половина не прийде. Я й сам дорогою на Донеччину думав: «Можливо, в Куликівку вже не повернусь…» Тоді на штурм Мар’їнки ми так і не поїхали — командування цю операцію відмінило.
Про бойові дії мені особливо немає чого розказувати, бо в мене був один захід на передок на вісім днів, а в другий мене жахнуло — і все скінчилося.
Позицію, на яку заїхали Вадим із побратимами, ворог накрив із «Градів». Осколки прилетіли йому по ногах.
— Я бачив свою відірвану ліву ногу, відрізану вище коліна, наче лезом. Друга нога була розірвана. Я за фахом ветеринар і розумів, що там уже нічого рятувати.
У розповіді Вадима вразив і такий факт:
— У нас на позиціях жила собака, яку назвали Гільзою. Коли хлопці мене винесли й повернулись назад, то побачили, що вона тягне в зубах… мою ліву ногу. Потім її відібрав у Гільзи й закопав мій побратим і земляк Юрій Кондратько, — хоч як моторошно це не звучить, та Вадим сміється. І вже серйозно додає: — Пригадую, коли мене евакуйовували, я думав: «Оце все? Невже так швидко? А як же мої хлопці в окопах?..» Лише з часом усвідомив, що я більше не військовий.
Знову стати на ноги
Вадим пережив 9 операцій за три тижні, протезування обох ніг, багатомісячну реабілітацію.
— Мені як людині, яка була на війні й зазнала важкого поранення, на державу немає за що нарікати — усе належне за законом я отримав на всіх етапах, не заплативши і гривні.
На ліву ногу, в якій немає коліна, маю аж два біонічних протези — державний і волонтерський. Другий отримав завдяки допомозі побратима Валери Одайника (у нього така ж сама парна ампутація ніг і ще інші поранення): він влаштував мене в проєкт, у рамках якого я їздив в Естонію, де мені поставили протез Genium x3 — повністю електричний, із сенсорами. Наприклад, коли я роблю перекат, то він «розуміє», що треба зігнутися і випростатися, а коли починаю йти швидше чи повільніше, він відповідно викидається (на механічному протезі треба тримати певний темп). Ось тут він заряджається, як телефон, — Вадим піднімає свою карбонову ногу і перевертає її на 180 градусів. — Це топ із протезування у світі. Його раз на рік треба відправляти в Німеччину на техобслуговування. Хоча, звичайно, яким би крутим не був протез, сам він не піде. Все одно треба тренуватися, докладати зусиль, розходжуватися. Якщо цього не робитимеш, так і залишишся в кріслі колісному.
Сам Вадим ним не користується зовсім.
— Бо і живу на другому поверсі без ліфта, і в квартирі для нього не пристосовано, та й на кріслі мені незручно. Простіше надіти протези. А коли вночі треба в туалет, то на руках «сходжу». Правда, іноді проснусь і думаю: «Ну чого обидві ноги?! Я б на одній доскакав…»
На те, щоб стати вертикально і почати робити перші кроки, у Вадима пішло два місяці. А щоб упевнено ходити — рік.
— Довго вчився ступати на бордюри, на сходи, особливо якщо вони без поручнів. Із цієї зими вже ходжу без ціпка: раз його десь забув, вдруге — і вирішив, що час від нього відвикати.
— Як тебе сприймають у порівняно невеликому селищі?
— По-перше, усі до мене вже призвичаїлися, — сміється. — По-друге, я там не один такий. А взагалі, до людей із протезами суспільство звикло, аж занадто — навіть уже в чергах не пропускають. Мені нормально, коли на мене дивляться (звісно не втуплюються), коли дітки показують пальцями — я їхню цікавість розумію.
— А якої реакції ти б не хотів бачити?
— Я ніяковію, коли мені дякують. За що дякувати — за роботу, яку я виконував певний проміжок часу? Це обов’язок кожного свідомого громадянина. Був у мене випадок, коли я перечепився і впав, а до мене кинулася на допомогу жінка. Я тоді розсердився, навіть крикнув на неї, хоч потім і зрозумів, що це вона інстинктивно, кожен на її місці так вчинив би. Просто я не почуваюся людиною «з обмеженими можливостями».
Коли Наталія з дітьми (зараз Діані 14 років, Давиду 12) через півтора року повернулися з Ірландії, Вадим уже впевнено стояв на протезах. Він спішив реабілітуватися, аби не обтяжувати коханої, з якою разом уже 17 літ (а 1 серпня цього року пара відзначила
16-ту річницю весілля).
Приєднавшись до нашої з Вадимом бесіди, Наталія на моє запитання відповіла:
— У побуті чоловік цілком самостійний, може і велосипед полагодити, і ще багато чого зробити. Але і йому довелося звикати до життя по-новому, і нам — до нього такого. Іноді буває важко. Інколи син питає: «Ну чому ти без ніг?!»
— Недавно розплакався: «Я колись хотів із тобою у футбол грати, а тепер точно не пограємо…» Я себе й раніше гриз, що мало уваги приділяв дітям: то по закордонних заробітках, то тут по роботах… Та часу назад уже не вернеш.
Найкраща реабілітація — спортивні змагання
— Вадим завжди був непосидючим, активним, постійно кудись мчав. Його і з ногами вдома не було, а без ніг іще більше немає.
— Мене й урятувало те, що я почав вести активне соціальне життя. Купив автомобіль, сів за кермо. Зайнявся адаптивним спортом, став їздити на змагання. Знадобився час, щоб пристосуватися. Деякі давні друзі відпали, але з’явилося багато нових, із якими ми разом проходили реабілітацію. Хоч і живемо в різних регіонах, та часто зідзвонюємося й зустрічаємося. Мене аби посадили вдома — я б заскнів. Боявся цього найбільше. Зустрічі, спілкування мене реабілітують.
Вадим повернувся на роботу в «Дружбу-Нову» — пройшов відповідне навчання і став фахівцем із моніторингу й диспетчеризації.
— Також у «Кернелі» беру активну участь у ветеранській політиці. Один із проєктів компанії — «Корпоративний волонтер», ми відвідуємо в госпіталях поранених військових, роздаємо їм набори відновлення.
Вадим став наполегливо тренуватися (в куликівській спортзалі) у таких силових дисциплінах, як жим штанги лежачи, жим гирі сидячи, аеробайк і веслування на тренажері. Бере участь у різних змаганнях зі стронгмену. Має вже до 50-ти золотих, срібних і бронзових медалей.
— Завдяки проєкту Сергія Конюшка і Василя Вірастюка — змаганням для ветеранів та військових після поранень «Сильні України» — у нас є привід зустрітися, поспілкуватися, позмагатися з такими ж самими, як ми. Змагання — це найкращий спосіб реабілітації! Для мене медалі — не самоціль. Я ставлю для себе якусь планку — і до неї йду. А чи посяду при цьому якесь місце — вже не так важливо. Хоча цієї неділі були мої вже 11-ті за цей рік змагання тільки у Федерації стронгмену України (не рахуючи місцевих), і я жодного разу не приїжджав із них без медалі (17 серпня на змаганнях «Звитяга Нескорених» у Ладижині Вадим здобув «золото» і «бронзу». — Авт.).
Мені здається, я тому й залишився живим, що чогось у житті недоробив. Зараз у мене є дві мрії, які я хочу втілити для всіх і залишити по собі слід. Одна — збудувати в Куликівці хорошу спортивну залу, у яку ходитимуть усі, хто прагне стежити за своїм здоров’ям. Друга — організувати ветеранський хаб, куди б ветерани могли прийти, поспілкуватися, відволіктися тощо.
І перші кроки в цьому напрямку вже зроблено.
— Я почав писати про змагання у своїх соцмережах, це побачила голова Куликівської громади Юлія Постернак. Вона приділяє дуже багато уваги ветеранській політиці й запропонувала створити громадську організацію «Сталевий Кулик» (птах кулик — символ Куликівки). У ній ми хочемо об’єднувати ветеранів (незламних, сталевих людей) не лише з інвалідністю, а всіх учасників бойових дій. Обов’язково в кожній громаді треба придумувати щось для ветеранів, витягувати їх у світ, щоб вони не сиділи наодинці зі своїми травмами і проблемами.
Мене свого часу в спорт затягнув побратим Ярик Фіногенов. У нього теж парна ампутація. У далекому 2023 році ми в один час отримали протези і разом, як малі діти, вчилися ходити. Минулого року він мене покликав: «Поїхали на Invictus Games («Ігри Нескорених»). Я віднікувався: «Я ж ніколи спортом не займався…» А тепер я так само переконую інших. І ось у нашій куликівській команді вже п’ятеро спортсменів: окрім мене, ще Роман Рибалко, Андрій Сребнюк, Ігор Баглай і Марина Андряник — ветеранка, колишня навідниця протитанкового гранатомета з позивним Мавка. Допомагає нам із ГО дружина куликівського захисника й офіцера Тетяна Запорожець. А моя Наташа, до речі, вже рік працює в ЦНАПі адміністратором у «Єдиному вікні ветерана».
Я хочу показати, що на сьогодні людина на протезах може жити майже повноцінно! Якось я сказав зятеві Євгену: «Я 35 років прожив із ногами і ще 35 проживу без ніг». А він мене підколов: «Еге, якщо вдався у прабабу, то пилять тобі ще і пилять на твоїх залізних!» Мамина бабуся прожила до 100 літ…
Аліна КОВАЛЬОВА,
сел. Куликівка — Чернігів.
Фото з альбому Вадима Медведя