«24 лютого 2022 року вона вийшла на своє найдовше чергування — 42 дні провела в бомбосховищі, допомагаючи вагітним і породіллям». Ці слова — з анотації до книги «42 дні в бомбосховищі: як в Чернігові під обстрілами народжувалося нове життя», яку написала і видала 2024 року старша акушерка Чернігівського пологового будинку Віра Целик.
Перший день
«…Закінчивши 10 класів загальноосвітньої школи, я вступила до медичного училища. На спеціальність медсестри був дуже великий конкурс, тож я, щоб не ризикувати, подала документи на акушерку. Дуже боялася пологів і для себе вирішила, що, коли закінчу медичне училище, ніколи в житті не буду акушеркою. Погарячкувала, адже вже 31 рік працюю в пологовому будинку…» — пише про себе в книзі Віра Миколаївна. Зараз їй 52, а стаж зріс іще на рік.
Вона настільки віддана своїй справі, що на початку повномасштабного вторгнення попри наполягання чоловіка Віктора і дочки Анни вирішила її не кидати.
— Керівництво зібрало нас на нараду, дало відповідні доручення. Нам сказали: хто може і хоче виїжджати із сім’єю — нікого не затримують. Я розуміла: жінки будуть звертатися по допомогу, а не всі колеги матимуть змогу доїхати до пологового, у когось малі діти… Як медичний працівник, я мусила залишитись на роботі.
Мої чоловік, дочка, старша сестра з онуками поїхали в Левковичі Чернігівського району, звідки я родом. Там жила сама моя старенька мама (на той час їй було 86 років). Іще мені здавалося, що в селі моїм рідним буде комфортніше в побуті. Я й уявити не могла, що вони вже на третій день опиняться в окупації…
Після від’їзду сім’ї Віра Миколаївна з колегами почала облаштовувати бомбосховище для ймовірної евакуації породіль і немовлят. Техперсонал відносив туди наготовані нею медикаменти, витратні матеріали, необхідну апаратуру тощо.
«Я вирішила сходити до бомбосховища і подивитися, де розміщено все, що ми туди спустили, на випадок, якщо потрібно буде там працювати. Зі мною пішли завідувачка, генеральний і медичний директори. Коли я побачила, що і як, то зрозуміла, що не можу піти додому. Все стояло в одній купі… Кімната, облаштована під пологову залу, була без жодної розетки. Стали всі разом перетягувати гінекологічне крісло, операційний стіл, кисневі балони в інше приміщення. Ця апаратура була дуже важка, але сила десь бралася і ми вчотирьох нарешті впорались…»
Вибухи частішали і, здавалось, наближалися, тож гендиректор пологового будинку Василь Гусак наказав евакуйовуватися до бомбосховища.
«Близько 23-ї я прийшла до приймального відділення і по гучномовцю оголосила, щоб усі взяли із собою теплі речі, воду, документи, ковдри і спускалися для евакуації в бомбосховище… Щоб до нього потрапити, потрібно було пройти вулицею метрів 500. Щоб пацієнтки бачили, куди треба йти, працівники стали на відстань одне від одного до бомбосховища. Потім несли на ношах жінок після операції кесаревого розтину, допомагали нести їхніх діточок…»
— У бомбосховищі розмістили на двох ліжках жінок після операції (по дві на одному), на стільцях — мам із дітками і вагітних. Під стінкою на підставках розгорнули кілька нош — для жінок, які недавно народили і були слабенькими. Дітей із реанімації поклали на дитячі ліжечка. Їх замотали в теплі ковдри, увімкнули лампи обігріву. На стільчиках жінкам ставало зле, вони по черзі непритомніли. Ми з акушеркою Мариною Черкашиною і лікарем Іваном Міклюсевичем знайшли якісь ящики і дошки, з яких зробили настили, застелили їх ковдрами. На них клали по дві чи три жінки з дітками. Через усю цю метушню в повітря піднімався старий пил, від нього всі кашляли. Ми думали, що перечекаємо кілька годин і повернемося в заклад, але…
Комендант бомбосховища
Наступними днями в пологовий прибували ще пацієнтки. Також до сховища почали проситися чернігівці з навколишніх будинків.
— Я розуміла, що це не дуже добре, коли новонароджені діти без імунітету і сторонні люди перебувають в одному приміщенні, але й відмовити не могла: збереження життя — це головне.
Найстрашнішими були перших два тижні. Люди панікували, не всі могли працювати. Згодом усі адаптувалися і почали включатися, діяли згуртовано. Та з кожним днем працівників ставало дедалі менше — хтось не міг добратися на роботу, хтось виїжджав із міста… На робочих місцях залишалися керівники, що було дуже важливо.
У своїй книзі Віра Миколаївна називає імена і прізвища колег, із якими тоді самовіддано працювала по 24 години 7 днів на тиждень. Це вже згаданий тодішній очільник закладу Василь Гусак, медичний директор Галина Леник, яка зараз виконує обов’язки гендиректора, завідувачі лабораторії, пологового і гінекологічного відділень, дорослої та дитячої реанімацій, а також лікарі, акушерки, медсестри і молодший медперсонал. Деякі медпрацівники чергували зміну і йшли додому, деякі жили в пологовому із сім’ями. Вони разом з іншими містянами, які потребували прихистку, перебували в підвальному приміщенні окремо від бомбосховища.
— Ми розділили обов’язки, кожен відповідав за певних пацієнтів. Роботи було дуже багато: не лише надавати медичну допомогу, а й організовувати побут, добувати воду, їжу, засоби гігієни тощо. На той час не було посад — усі були рівними, трудилися пліч-о-пліч.
Та в бомбосховищі головною стала саме Віра Миколаївна. Вона налагоджувала процеси, встановлювала правила.
«Хтось сказав: «Слухаємося, товаришу командире!» І всі засміялися.
— Ну, командиром я не можу бути, бо в мене немає військової освіти.
— Тоді будете комендантом, це точно підходить, — відповіла мені старша акушерка Марина Кладько…»
— Відтоді всі, включно з пацієнтками, називали мене комендантом. І зараз деякі жінки, які перебували з нами в бомбосховищі, впізнають мене на вулиці й вітаються, дякують.
У якісь дні людей у ньому налічувалося до сотні. Для їх розміщення ми розгортали тканинні ноші. Коли на них лягали, вони вгиналися майже до самої бетонної холодної підлоги. З часом принесли матраци, подушки, то стало краще. Потім поспускали в бомбосховище кушетки з відділень.
Ми постійно робили вологе прибирання, обробляли ручки туалету і кранів, дезінфіковували посуд тощо. Намагалися так підтримувати чистоту і санітарні умови.
У бомбосховищі не було центральної каналізації, а резервуар дуже швидко наповнювався через велику кількість людей. Коли зникло світло і вже не можна було насосом відкачувати нечистоти з резервуара в міську каналізацію, а не всі могли ходити до вуличного туалету, придумали таке: у стільчику вирізали отвір і підставили відро, яке виносили по черзі. Вмикали вентиляцію, яка не тільки рятувала від смороду, а й трохи заглушала звуки вибухів.
Дві трійні і три двійні
— У перші дні народжували по 5-7 жінок за добу. Згодом люди почали виїжджати, поки ще була така можливість, і кількість пацієнток зменшилась. Були жінки з інших районів області, які перебували з нами всі 42 дні, бо рідні не змогли їх забрати. Вони доносили, народили і підростили дітей, а вже після зняття облоги і деокупації поїхали з ними додому.
«Для безпеки жінок і дітей пологове відділення, операційну й дитячу реанімацію розгорнули на першому поверсі. Надавали допомогу й одразу жінок евакуйовували до бомбосховища… Коли зовсім близько лунали вибухи, було враження, що земля тікає з-під ніг, і шлях здавався таким довгим… Особливо було страшно вночі. Не було вуличного освітлення, а пересуватися треба було швидко. Боялися оступитися, бо ти ж несеш найцінніше — чиюсь дитину. Притискаєш міцно до себе, вдивляєшся в темряву і біжиш. Несли жінок на ношах, особливо було складно, коли спускалися сходами в бомбосховище…»
— Бували дні, коли вибухи лунали щохвилини. Народжувати на першому поверсі було небезпечно. Всіх жінок відправляли в бомбосховище. Довелося звільнити і вимити частину приміщення й облаштувати там передпологову кімнату, щоб вагітна могла усамітнитися.
«В один із таких днів на пологи жінку привів її чоловік, який залишився з нею, бо почався сильний обстріл… Викликали в бомбосховище на пологи лікарку Наталію Володимирівну. Майбутня мама Вікторія дуже хвилювалася за свою дитину, адже народжувала в таких екстремальних умовах. І це такий контраст: зовні чути вибухи, а в бомбосховищі народжується нове життя! …Чоловік стояв поруч і своїм тілом грів дитячі пелюшки, якими потім укутали дитину, щоб вона не замерзла, й одночасно плечем тримав двері, які постійно відчинялися… Коли закінчили всі процедури, жінку вивели під руки в загальну кімнату. Чоловік ніс дитину на руках. Я бачила, що очі присутніх наповнені сльозами. Насилу стримавшись, щоб теж не заплакати, я голосно сказала: «У нас народилася дівчинка вагою 3500 г — маленька українка! Слава Україні! Підтримайте батьків оплесками!» Усі підхопили і почали плескати в долоні…»
За 42 дні облоги в Чернігівському пологовому будинку народилися… аж дві трійні і три двійні.
— Трійня — взагалі рідкість, а тут ще й дві підряд (одна — 23 лютого, друга — 24-го вранці), тож ми вбачали в цьому якийсь добрий знак. Але за такими дітками потрібен додатковий догляд… Трійні з’явилися на світ іще нагорі, а вже потім їх із мамами спустили в бомбосховище. Лежали шість діточок в одному ліжку. Малесенькі. Їх закутували у що тільки можна, вмикали обігрівач (тоді ще було світло). У самому ж бомбосховищі народилося 10 діток.
«Одна дитина була залишена батьками ще до воєнних дій. Ми назвали цього хлопчика Дімкою. Дитячі сестри по черзі доглядали за ним, він успішно набирав вагу. Всі по черзі носили на руках Дімку і наказували, щоб він був щасливим…»
— Ми з колегами вели облік вагітних і породіль на шкільній дошці, яка висіла на стіні в бомбосховищі (свого часу там проводили заняття з цивільної оборони). На ній записували дані пацієнток, перелік потрібних для виписки документів, контакти лікарів, дату тощо.
«Уже після того, як росіян вигнали з Чернігівщини, я якось спускалася в бомбосховище. Коли зайшла, мій погляд одразу зупинився на дошці. Напис, який я на ній побачила, залишається на ній і сьогодні. Це дата 6 квітня 2022, середа, а внизу написано моєю рукою «Слава Україні! Героям слава! Смерть ворогам!» Згадала, що це була 42-га доба нашого перебування там…»
Під обстрілами
«Майже щоночі, о третій годині, літали літаки. Вони скидали на місто бомби… Бомбосховище на певній глибині, але, коли розривалися бомби, здавалося, ніби зараз тебе привалить стінами…»
— 16 березня 2022 року рашисти обстріляли 2-гу міську лікарню. Пологовий відділяє від неї кількасот метрів. З боку лікарні в нашому закладі пошкодило всі вікна. А 17 березня снаряд вибухнув за кілька метрів від бомбосховища. Утеплений і яскраво пофарбований перед самим вторгненням фасад будівлі посікло осколками, з боку вибуху вибило майже всі вікна і вхідні двері. А ми ж весь час ходили тією дорогою, водили нею жінок і носили дітей… Тоді дивом ніхто не постраждав.
Прибирали бите скло й інші наслідки прильотів у відділеннях і на території всі разом. Втім найважчим усі ті дні було заспокоювати жінок, які переживали за своїх діток, що лежали на першому поверсі, або за інших рідних, що лишилися вдома.
Я й сама страшенно хвилювалася за свою сім’ю, яка опинилась в окупації. Особливо коли зник мобільний зв’язок із ними. Намагалася постійно завантажувати себе роботою, аби не думати про страшне. А потім від дочки стали приходити повідомлення: «У нас все добре. Тримайся, ми тебе любимо!» Аня ставила дати, коли відправляла смс-ки, бо вони приходили із запізненням на кілька днів. Я теж надсилала теплі слова з датою: «У мене все добре. Все скоро закінчиться. Я вас люблю!» Зустрілися ми лише 11 квітня — коли ворога вигнали і дороги розмінували.
Мої рідні пережили власну боротьбу. Рашисти їх не чіпали, але їм доводилося з маленькими дітьми ховатися від обстрілів у погребі, потемки на вогнищі готувати їжу, економити продукти, ховати майно від обшуків окупантів, гасити суху траву, яку ті навмисно підпалили…
У своїй книзі Віра Миколаївна описала ще багато жахливих і зворушливих епізодів. Як під обстрілами вони з колегами їздили через усе місто на склад по воду і дорогою назад бачили поранених людей на місці, де недавно проїжджали самі… Як вона теж під вибухами єдиний раз їздила у свою порожню холодну квартиру і звідти привезла для всіх свої заморожені налисники… Як після зникнення електрики їжу готували у дворі пологового на багатті і як особливо смакували деруни, смажені під вибухи… Як пляшечки з дитячою сумішшю гріли на свічках або носили під пахвами, щоб суміш лишалася теплою…
Книгу Віра Миколаївна присвятила родині і «своєму колективу пологового будинку, який вистояв у той дуже складний час». І так само не вважає лише своєю нагородою орден Княгині Ольги III ступеня, який їй вручив Президент України Володимир Зеленський у травні 2022-го.
— Я пишаюся кожним і кожною зі своїх колег! Ця нагорода — наша спільна. Книжку про наші 42 дні в бомбосховищі написала тому, що мені хотілося чимось допомогти, аби цей жах скоріше закінчився. Зарплата акушерки не така вже й велика, після оплати власних потреб на донати залишається не так багато, як хотілося б. Часу для написання великої книги не було, вона вийшла маленька, бюджетна, але написана серцем і сльозами. Я вже продала 400 примірників і передала 150 тисяч гривень нашим військовим із різних бригад. Багато книжок придбали саме медичні працівники — під час моїх поїздок на медичні конференції та інші заходи, на яких я розповідаю про наші заклад і колектив (наприклад, Віра Миколаївна представляла акушерську спільноту України на 33-му Всесвітньому конгресі акушерок в Індонезії. — Авт.).
Примірник своєї книжки для мене Віра Миколаївна підписала так: «Разом до Перемоги!» Завершує її вона словами: «Продовжую жити й вірити в мирне та світле майбутнє!»
Аліна КОВАЛЬОВА.
Фото з альбому Віри Целик