Другий суперприз нашого конкурсу передплатників — блендер — поїхав до 36-річної Юлії Стадник у село Калюжинці на Срібнянщині.
— «Гарт» я передплачую дуже давно, вже навіть не скажу, скільки років, а ось квитанцію на розіграш відправила вперше, й одразу вдало. Навіть не думала, що я така везуча, — усміхається Юлія. — До цього хіба кілька разів у лотерею грала, але жодного разу так і не виграла. Та й газету ж я передплачую точно не для виграшу. Звикла вже, що «Гарт» завжди з нами. Читаю все, і все в ньому мені подобається: і новини, і людські долі, і рецепти. Хоча перш за все завжди розгадую сканворд. У нашому селі як таких розваг немає, то кожен знаходить собі хобі виключно вдома.
У Калюжинцях Юлія з чоловіком Олександром живуть уже 16 років.
— Сама я родом із сусідніх Охіньок. А ось Сашко — аж із Широкого Лозівського району Харківської області. Свого часу на Срібнянщину переїхали його батьки, а потім уже й він. Тут ми і познайомились. Разом уже 17 років. Пригледіли собі будинок у Калюжинцях, та й робота тут була, ось і переїхали. А тепер уже так звикли до цих місць, що життя десь іще собі не уявляємо.
Зараз Олександр працює в місцевому СТОВ «Батьківщина», Юлія — соціальний робітник.
— За фахом я вчитель іноземних мов (німецької та англійської), але в школі ніколи не працювала. Коли переїхали в Калюжинці, я пішла в декретну відпустку, потім — у другу. У нас із Сашею дві чудові донечки — Альона (їй 15 років) та Аня (їй 12). На жаль, у Калюжинцях школи вже немає. Шкільним автобусом діти їздять у Сокиринці. Та й взагалі з роботою в селі важко. Тому, коли звільнилося місце соц-робітниці, я не роздумуючи на цю роботу погодилась. Працюю вже п’ять років. Підопічних у мене восьмеро. Є і жінки, і чоловіки. Якщо чесно, цей труд не з легких і в фізичному, і в моральному плані. Всі ми різні, у кожного свій характер, та соцробітник має знайти підхід до кожного — щоб не сказати зайвого, не образити, допомогти по максимуму. Взагалі ж завдання в мене стандартні. У першу чергу це купівля продуктів і ліків. Далі ж — в залежності від потреб конкретної людини. Можу і на городі допомогти, і їжу приготувати, і поприбирати. Коли хороша погода, то можу проїхати до своїх стареньких велосипедом, а взимку чи під час негоди ходжу пішки — довше, але що поробиш. Іще важче всі ці завдання було виконувати у 2022-му…
24 лютого близько 7-ї ранку мені зателефонувала колега і повідомила, що почалася війна. Чоловікові теж подзвонили з роботи і сказали не виходити. А мені ж як своїх стареньких покинути? Страшно було, бо хоч у нашому селі рашисти і не стояли (Калюжинці трохи вбік від траси. — Авт.), їхні колони їздили зовсім поряд — сусідніми селами, та й танки в полях ми постійно бачили. А потім, як уже під Срібним колону росіян розбили, вони і взагалі порозбігалися районом. Тоді під час роботи мене супроводжував чоловік. Бо ж кругом дерева, кущі, а раптом десь група росіян причаїлася? А ще… Із продуктами тоді було сутужно. У перші дні з магазинів люди винесли все. У нас в селі їх лише два, та й ті невеликі, то вже в березні стояли вони з порожніми полицями. Щоправда, хліб до нас привозили раз на день, але такий, якому вже тиждень, ще й у чергах за ним доводилось стояти. А мені ж не лише для себе треба, а й для моїх стареньких. Із ліками взагалі біда. Рятувались тим, що в кого було. Це недавно в Сокиринцях відкрилася аптека, а до того ліки ми тільки в Срібному купували.
Здавалось би, тоді, у 2022-му, мешканці Калюжинців пережили найстрашніші часи.
— Насправді зараз буває страшніше, — зізнається Юлія. — Над нашою хатою постійно щось літає. Мабуть, тут у росіян вже прокладений маршрут для ракет і дронів. Час від часу їх навіть літаками збивають, але нам від того не легше, адже не знаєш, де воно впаде. Бо було, що в самому селі дрон упав. Загудів він тоді так, що здавалось, падає десь поряд із хатою. Але… Калюжинці — наше село, і покидати його ми не збираємось. Віримо в Перемогу і дуже на неї чекаємо!
Катерина ДРОЗДОВА,
с. Калюжинці на Срібнянщині.
Фото автора