Через постійні обстріли життя на прикордонні Чернігівщини зараз легким не назвеш, тож ми дуже радіємо, що в цих регіонах є віддані читачі «Гарту», які попри все продовжують передплачувати нашу газету. Іще приємніше, що головний приз нашого конкурсу предплатників поїхав цього разу саме в прикордонне село — у Жадове на Семенівщині.
— Несподівано, — усміхається наш переможець — 54-річний Сергій Лазарев. — «Гарт» ми передплачуємо давно. Було, і квитанції на конкурс відправляли, але переможцями ще не були.
Сергій Миколайович і його дружина Світлана Іванівна (їй 52 роки) живуть у Жадовому все життя.
— Село в нас велике. Раніше три колгоспи було, а потім кожен перетворився в окреме сільгосппідприємство. На одному з них — СТОВ «Світанок» — я й працюю. Робота в залежності від сезону різниться — наприклад, зараз я виїжджаю в поля трактором, щоб обприскати їх фунгіцидами чи десикантами, а коли почнеться збір урожаю, працюватиму вже на силосному комбайні. Взагалі ж я почав працювати в колгоспі ще до армії. А потім пішов на строкову службу. Потрапив в НДР (Німецьку Демократичну Республіку. — Авт.), де в 1980-х базувалась Західна група радянських військ. Строкова служба в НДР вважалася елітною, але була доволі важкою через закордонний статус і суворий гарнізонний режим. Два роки я служив там в інженерних військах.
Нашим основним завданням була побудова постійних мостів через річки. Звісно, хотілося там залишитись, адже контраст із життям в СРСР був дуже помітним. І не на користь останнього. Найперше — у магазинах можна було знайти все. Ми тоді ще навіть не знали, що таке жувальні гумки, а там вони були в продажу, ще й різні. Та чого там тільки не було в магазинах, аби тільки мав гроші! А ще дуже дивувало, що товари в них привозили вночі. Їх вивантажували біля входу, а працівники магазинів забирали все це лише вранці, коли приходили на роботу. При цьому тих товарів ніхто не чіпав!
У 1991 році Сергій Лазарев приїхав додому у відпустку.
— Звісно, пішов у місцевий клуб. І познайомився там зі Свєтою. Служити мені залишалося всього пів року. Ми почали зустрічатися, а в 1992-му одружилися. Отак із того часу й разом.
— Можна сказати, що і вдома, і на роботі, — долучається до розмови Світлана Іванівна. — Бо я також працювала в колгоспі — спочатку кухарем, а потім підсобним робітником. Взагалі навчалася я в Чернігові на кухаря. Практику проходила в дитячому садочку. Хотіла влаштуватися на роботу там, у місті, але ж 90-ті роки… З роботою було сутужно, ось і повернулася в Жадове. Отак життя тут устаткувалося, тож іншого місця ми й не шукали. Хто ж знав, що прийдуть такі часи…
По прямій, лісами, від Жадового до кордону з росією всього 15 кілометрів. Не дивно, що про можливість повномасштабної війни люди тут говорили ще до її початку.
— Напередодні ми були на поминках, там зібралося чимало людей, то багато хто казав, що буде війна. Не вірилося… — говорить Світлана Іванівна. — 23 лютого Сергій поїхав у Чернігів. Наступного дня він був записаний на прийом до лікаря. Туди він так і не потрапив… 24 лютого близько 8-ї ранку нашим селом пройшлася перша колона російських танків. Кілька їхніх військових забігли в наш магазин. Коли продавці запитали, що вони тут роблять, росіяни відповіли, що нічого страшного не сталося, вони просто приїхали на навчання. Ми зрозуміли, що почалася війна…
А в цей час Сергій Миколайович роздумував, як йому добратися додому.
— У Чернігові живе наша дочка Яна. 24 лютого вона була на зміні (на той час Яна Рекало працювала медсестрою в хірургічному відділенні Обласної дитячої лікарні. — Авт.), я ж залишився з онучком Максимом (йому тоді було всього три рочки). Наче і там допомога потрібна була, але ж дома Свєта залишилась сама, та й мені треба було виходити на роботу. Хоч розірвися. Врешті-решт я вирішив пробиратися на Жадове.
— До речі, тоді мені здавалося, що в Жадовому буде безпечніше, ніж у Чернігові, — каже Яна. — Єдине, що дорога така… Ми з мамою дуже переживали за тата. Зв’язок був не всюди, а добирався до села він аж три дні.
— Чого зі мною за цей час тільки не було! — додає Сергій Миколайович. — І машиною їхав зі знайомими, і пішки йшов, і човном річку перепливав. А на Сосниччині ще й у руки росіянам попався, то думав, що живим мене не випустять. Якщо чесно, згадувати про це не хочеться…
А за кілька тижнів у Жадове поїхали і Яна з Максимком.
— Усі ж знають, що в Чернігові тоді відбувалося. Вирішили з чоловіком, що так буде безпечніше для дитини. Правда, виїхати нам вдалося не з першого разу. А щодо дороги… Всі місцеві мешканці знають, як у Жадове лісами і полями добратися так, щоб ніхто не побачив. Так їхала і я. На щастя, обійшлося без пригод. У Чернігів я повернулася вже після деокупації області, — розказує вона.
Саме Яна і передала батькам наш суперприз — мультипіч. Незважаючи на небезпеку, в Жадове вона їздить регулярно.
— Звісно, тут всяке буває. На жаль, про безпеку зараз вже не йдеться, — зітхає Сергій Миколайович. — Останніх пів року рашисти прицільно обстрілюють енергетичну і соціальну інфраструктуру нашого села. То два тижні газу не було, то світло на кілька днів пропало. Страждають і аграрні підприємства. Наш будинок знаходиться якраз між двох із них. У березні обидва масовано обстрілювали різними дронами — і «Шахедами», і «Геранями». Летіло з двох боків безперестанку, вибухи лунали один за одним. Я стояв на вулиці, дивився на все це і молився лише про те, щоб зараз не прилетіло в наш дім. Як не крути, а хочеться ще пожити.
Радує, що попри щоденну небезпеку, оптимізму подружжю Лазаревих не позичати.
— Немає коли нам страждати, роботи купа, — сміється Сергій Миколайович. — Як би там не було, а навіть тут, у прикордонні, поля засіваються і врожай збирається. На мою думку, це дуже важлива робота, і коли ти нею зайнятий, часу думати про все інше вже немає.
— Війна зруйнувала плани кожної української сім’ї, це точно, — додає Світлана Іванівна. — Але ми живемо надією, що колись це закінчиться і настане звичне мирне життя, як раніше. А може, воно буде навіть кращим, ніж було до війни!
Катерина ДРОЗДОВА,
с. Жадове на Семенівщині.
Фото автора