Ігор Балдуй (нині йому 28) з Атюші на Коропщині захищав країну в складі 25-ї окремої повітрянодесантної бригади з першого дня повномасштабної війни: після строкової він служив у ЗСУ за кон-трактом. Був механіком-водієм. У полон потрапив у квітні 2022-го під час запеклих боїв у районі Авдіївки на Донеччині. Перебував у неволі 4 роки і 3 дні.
11 квітня 2026-го під час чергового обміну військовополоненими серед 175 звільнених українських захисників на рідну землю повернувся й Ігор.
Ці чотири роки були для його рідних нескінченно довгими. Вони збирали інформацію про свого солдата по крихточках: дізнавалися в основному від звільнених із полону військових.
— Вони розказували, що Ігор не тільки тримався сам, а й підтримував інших. Не давав падати духом. Вселяв надію, — розповідає старша сестра Ігоря Анастасія.
— За весь цей час ми змогли відправити йому тільки одну коротку записку — такою була умова росіян. Написали, що любимо, віримо, чекаємо. І що він став дядьком — підбадьорили як могли, — говорить мама воїна Людмила Миколаївна. — Щойно дізналися, що Ігор уже в Україні, поїхали зустрічати. Побачили його — і ніби наново на світ народилися.
Зізнається: син дуже змінився зовнішньо. Він — спортсмен по життю (закінчив Харківську державну академію фізичної культури), завжди був у хорошій фізичній формі.
— А в полоні схуд більш ніж на 20 кг. І був білий як крейда. Бо їх не випускали на вулицю. Великі надії ми покладали на реабілітацію. Ігор не зіпсував себе шкідливими звичками. Тож сподівались, що молодий організм відновиться.
Відновлення тривало майже три місяці — починалося в реабілітаційних закладах Вінницької області, закінчилося в Одесі.
Додому — в Атюшу — Ігор приїхав 10 липня. Його зустрічали — без перебільшення — всім селом. Люди прийшли як на урочистість — із квітами, прапорами, багато хто — у вишиванках.
— Я навіть не сподівався, — каже місцевий староста Станіслав Пилипець.
У день приїзду Ігоря він планував просто від душі привітати земляка. А працівники місцевого Будинку культури підготувати невеликий концерт.
Та з часом у плані почали з’являтися корективи. У результаті вийшло надзвичайно душевне свято — зі сльозами радості, обіймами, піснями, спогадами. Староста зустрів воїна короваєм — як дорогого гостя.
— Усі дуже хотіли, щоб це було святково. Бо надто багато суму. Гинуть наші хлопці. За час війни полягли — на різних напрямках — восьмеро захисників з Атюші. Це Олександр Двойнос (у нього навіть позивний був Атюша. — Авт.), Василь Ковтун, Павло Медвідь, Денис Дайнеко, Олександр Поляков, Андрій Приходько. Станіслав Ковтун загинув у 2014-му. Недавно (1 червня) на Харківщині обірвалося життя Вані Кондрашевича. Ще навіть не встигли встановити банер із його прізвищем на Алеї Героїв.
Ваня народився на Черкащині. Та все одно — наш. Був одружений із нашою дівчиною. Останні роки вони жили в Атюші. У селі Ваню всі любили — за його добру душу.
Іван воював на Донецькому, Харківському напрямках. І навіть у вкрай важких ситуаціях, за словами побратимів, вражав людяністю. Завжди приходив на допомогу. Любив тварин. Якось знайшов покинутих цуценят — і не заспокоївся, поки вони не потрапили в хороші руки. Підгодовував коня, який опинився в зоні бойових дій, поки волонтери не перевезли його в безпечне місце.
— Гідними людьми були всі наші Герої. На жаль, «були», — зітхає староста. — А Ігорьок перший, хто повернувся з полону. Це свято для всього села.
Не менше — і для самого захисника. Зізнається: хвилювання почало «накривати» ще в дорозі до рідних місць. Але такої зустрічі, такої уваги, душевності від односельців точно не чекав.
У короткій промові він щиро дякував землякам. А також — побратимам, які нині захищають країну. Вклонився загиб-лим на Алеї Героїв.
— Тепер би дочекатися хороших вістей про хлопців, які вважаються безвісти зниклими, — каже Станіслав Пилипець. — І самих хлопців — додому.
Серед зниклих — і рідний брат Ігоря Олексій…
Марія ІСАЧЕНКО,
с. Атюша на Коропщині.
Фото із соцмереж