25 жовтня минулого року Михайло і Ганна Яськи із Плисок на Борзнянщині відсвяткували 50-ту річницю свого весілля. Святкували по-справжньому — із застіллям у ресторані, в колі рідних і друзів. Були й весільні свідки, тамада, коровай, найкращі побажання на подальше сімейне життя… На урочистості запросили навіть Валентину Власенко, яка 50 років тому зареєструвала цей шлюб. Щоправда, через поважний вік завітати на свято вона не змогла. Секретом свого щасливого сімейного життя Михайло Григорович і Ганна Андріївна поділились із «Гартом».
Ганна Андріївна родом із Плисок, Михайло Григорович – із Фастівців на Бахмаччині.
– Я був ще школярем, коли наша родина переїхала сюди, в Плиски. Хоч ми з Анею й однолітки (обом зараз по 72 роки. – Авт.), у школі ми одне одного не знали. Вона навчалася на клас молодше. Крім того, після 9 класу мені довелося покинути навчання в школі. Помер батько, треба було допомагати мамі, тож я пішов на роботу. У Плисках саме почалося будівництво підстанції, то я влаштувався підсобним робітником. Мішав бетонний розчин, допомагав зварнику. Спочатку платили там справно, потім стало гірше, тож я перейшов у геологорозвідку – геологи шукали тут поклади нафти, то я працював у них на буровому верстаті.
А Ганна Андріївна тим часом закінчила школу і вступила до Київського технікуму радянської торгівлі на продавця-товарознавця.
– Вихідними я приїжджала в село, як і всі, ходила в клуб. Але, тільки уявіть, і там наші з Михайлом шляхи жодного разу не перетнулися, – усміхається вона. – А потім мене якось запросили на проводи одного з односельців у солдати. Миша теж там був. Отак ми і познайомились.
— Як зараз пам’ятаю, була осінь. Прохолодно, мокро… Михайло пішов проводжати мене додому, а я ж жила на окраїні села. Довго йшли ми з ним поза городами болотом. Ось після того походу й почали зустрічатися. З того часу вихідними я летіла в село як на крилах, бо тепер там на мене чекали не лише батьки, а й наречений. Зустрічались ми у клубі в центрі села, а тоді разом, яка б погода не була, чухрали до мого дому, а це не багато не мало чотири кілометри.
А потім настав час і Михайлові відбувати строкову службу в армії.
– Ще зі школи я захоплювалася спортом. Лижі, легка атлетика, баскетбол, волейбол… Звісно, і в змаганнях завжди участь брала. У технікумі це захоплення в мене також залишилося. І тут, коли в Михайла саме мали бути проводи, мене відправили на змагання з баскетболу у Львів. Як я не просилася, мене не відпускали. Та я все одно вирвалась. У Львів не поїхала, а прилетіла до коханого на проводи, – розказує Ганна Андріївна.
– В учебку я потрапив у місто Остров Псковської області (росія. – Авт.). Саму ж службу проходив у ракетних військах стратегічного значення в Охтирці Сумської області. Аня писала мені листи, навіть приїжджала в Охтирку, – додає Михайло Григорович.– Зі строкової служби я звільнився старшиною. Майже зразу поїхав у Київ, хотів повернутися на роботу в геологорозвідку, а там був їхній головний офіс. Але прямо на вулиці мене у формі побачили міліціонери і запропонували піти на службу до них. Я заповнив усі необхідні папери, ще чотири місяці почекав, а потім переїхав у столицю, де жила і моя Аня. Рік і сім місяців я пропрацював міліціонером, охороняв Дніпровську водопровідну станцію, а потім вирішив повернутися в армію.
– Я на той час теж уже працювала. Після закінчення технікуму мені дали направлення в «Київкомісіонторг», поселили в робітничий гуртожиток. Що цікаво, Михайла поселили в гуртожиток поряд із моїм. В одному місці в Києві їх було збудовано аж п’ять, то наші стояли через один. Ми продовжували зустрічатися, а в 1975 році побралися. Весілля відгуляли в Плисках і повернулися в Київ. Звісно, хотілось жити окремо, своєю сім’єю, то ми винайняли квартиру. Ото був жах! – Ганна Андріївна сміється. – Вночі спимо, а щури залазять до нас у ліжко. Довго ми там не витримали і повернулися в гуртожиток. Тепер уже нас заселили в одну кімнату, проте не окрему. Жило нас разом три сім’ї. В одній кімнаті практично поряд стояли три ліжка. Але нічого… Жили ми дружно, навіть покумалися потім зі своїми сусідами. А в 1978-му в нас народився син Серьожа. Лише тоді чоловікові дали окрему квартиру, як військовому.
Михайло Григорович вивчився в Ленінграді на прапорщика і служив у військовій частині в селищі Коцюбинське поблизу столичного масиву Біличі. Військовій службі він віддав майже 27 років і нині є ветераном ЗСУ. Було за цей час всяке.
– І в Афганістан відправити намагалися, і в НДР (Німецьку Демократичну Республіку. – Авт.), – каже Михайло Григорович.
– О, в НДР тоді багато хто хотів, але я не уявляла, як житиму в іншій країні без батьків, тож навідріз відмовилася, а Миша мене послухав, – додає Ганна Андріївна.
Пішов стопами батька й Сергій, який має звання полковника і досі є військовим.
– Син сам обирав собі фах. Чесно кажучи, мені не дуже хотілося, щоб він ішов в армію, все ж таки єдина дитина, – зізнається Ганна Андріївна. – Але Сергій сказав, що все одно стане військовим. Мені лишалося тільки змиритися. Та я знаю, що він у нас труднощів не боїться. Хоч за нього ми зараз і переживаємо більше, ніж за себе. Жаль, що дуже рідко бачимось, та й чуємось теж. Але ми вже звикли. Час від часу син пише нам повідомлення «У нас все гаразд», то ми вже спокійні.
Таке повідомлення прийшло Яськам і 24 лютого 2022-го.
– Того дня близько 9-ї я стояв посеред двору і рахував російські танки, які їхали вулицею, – згадує Михайло Григорович. – Два дні тут ішли колони на Махнівку. Слава Богу, що бачили росіян ми лише на машинах, дворами вони не ходили. Дивне відчуття: був час, коли ми разом захищали одну Батьківщину, а тепер вони на нас напали… Та ми вже переймалися не так за себе, як за сім’ю Сергія в Києві. І зараз, коли там масовані обстріли, дуже переживаємо. Зрозуміло, що Сергій на службі, але і його дружина, і дочка, наша внучка Таня, якій уже 25 років, залишаються в столиці, за кордон їхати не захотіли. Ми ж про таке навіть не думали, нам добре і в селі.
Михайло Григорович повернувся в Плиски першим, ще 2005 року.
– Вийшов на пенсію, а в селі жила старенька мама, яку треба було доглянути. Аня ж іще працювала, тож приїжджала сюди з Києва вихідними. У 2010-му я залишився тут сам, мами не стало. Наступного року Аня приїхала до мене назовсім. З того часу ми тут, в її батьківській хаті, і живемо.
– І жодного разу про це не пожалкували, – говорить Ганна Андріївна. – Я навіть не уявляю, що б оце зараз робила в столиці. Просто сиділа б на лавці? Ні, це не моє. Щоб продуктивно жити, треба працювати. А тут у нас хазяйство, город, квітники. Та і я ж не сама. Миша в мене великий молодець, допомагає мені в усьому, не знаю, що б я без нього робила. За потреби він і прибере, і приготує. А ще… поїде в поле, нарве для мене польових квітів, першу ягідку теж завжди мені віддасть. Оце, мабуть, і є любов.
– А в чому ж секрет такого щасливого подружнього життя?
– Секрету як такого немає. Звісно, і в нас із Михайлом бувало всяке, це ж життя. На мою думку, головне в сім’ї – поступатись одне одному, промовчати коли треба. Це молодь ще гаряча, то не завжди так може. Ми ж уже добре розуміємо, що це найправильніше рішення. Не наговорити зайвого, не зробити непоправного. Всі питання можна вирішити, якщо захотіти. А ще треба завжди намагатися робити щось приємне одне для одного.
До речі, відзначити 50 років із дня весілля запропонував Михайло Григорович, щоб зробити приємне своїй дружині.
– 25 жовтня якраз ще й на суботу припало, – каже Ганна Андріївна. – Зібрали ми родичів, друзів — усього 30 чоловік. Запросили тамаду з Бахмача. Було море квітів, справжній коровай, святкові тости. Миша запросив свого друга Володимира, який був свідком на нашому весіллі. На жаль, я свою дружку запросити не змогла (вона живе в росії), то за дружку була моя кума. Ідею запросити Валентину Степанівну Власенко, яка нас розписувала, теж подав чоловік. Ото вже вона здивувалася! Але дуже нам дякувала, казала, що за все життя ніхто її на такі заходи не запрошував. Жаль, не було на нашому святі сина. Але подарунок разом з однією своєю знайомою він нам зробив чудовий – мотовелосипед. Тепер щоразу, як сідаємо на нього, подумки їм дякуємо.
– Та ось, дивіться самі, – Михайло Григорович викочує подарунок із гаража. – Аня зразу сама їздити боялася, так я ззаду зробив додаткове сидіння і дерев’яні педалі, щоб можна було їздити разом. Отак ми з нею разом у центр і ганяли.
– А тоді я якось відважилась і сіла за кермо сама. І знаєте, це чудово! Їдеш, навіть педалі крутити не треба. П’ять хвилин — і ти в центрі, – усміхається Ганна Андріївна. – Та головне — це все ж таки не подарунки, а увага і з боку рідних та друзів, і з боку чоловіка. У такі моменти розумієш, що доля зводить людей не просто так, а в кожного в цьому житті є своя пара. Головне – вчасно її розгледіти!
Катерина ДРОЗДОВА,
с. Плиски на Борзнянщині.
Фото автора
