У 76-й обмін, 26.06.2026 року, з російського полону на рідну землю повернулися 160 українців. Наймолодшому з них виповнилося 26 років, найстаршому — 66. Вони боронили державу на Донецькому, Луганському, Харківському, Чернігівському, Запорізькому, Сумському і Київському напрямках. Серед визволених — 115 оборонців Маріуполя.
Окрім солдатів і сержантів, вдалося повернути 58 офіцерів. Практично всі звільнені потрапили в полон у 2022-му і пробули там понад 4 роки.
Визволено і шістьох наших земляків, захисників родом із Чернігівщини: Миколу Калініча, Владислава Косковецького, Максима Лапицького, Сергія Мащенка, Сергія Міщана, Павла Назаренка. Їм від 30 до 39 років. У трьох із них дні народження влітку, нарешті хлопці зможуть їх відзначити уже вдома, з рідними.
Один із майбутніх іменинників — Сергій Міщан із села Гайворон Дмитрівської громади на Бахмаччині. Його мама, Галина Гейзівна, і кохана дівчина, Наталія Нікітіна, розповіли «Гарту», як вони чекали Сергія з полону.
54-річна Галина Міщан говорить про сина:
— Він у нас — один-єдиний. Один Бог тільки знає, як важко мені було його виносити і народити… Серьожі 17 липня буде 35 років, а Наташі 3 липня — 26.
— Тепер я зможу йому сказати в його день народження, як сильно я його кохаю, і нарешті обійняти! — каже сама Наталія. Вона такої змоги не мала цілих три роки.
Також цього місяця в пари ще одна важлива дата: 23 липня буде річниця з дня, відколи вони разом.
— Серьожа з Наташею виросли на одній вулиці, її тато — мій однокласник. Наташа — золота дитина! Вона була нам рідною і до повномасштабного вторгнення, а тепер і тим паче. Ми разом чекали на Серьожу.
Це очікування було дуже болючим і довгим.
— Я навіть у блокнотик записувала кожен день, — Галина Гейзівна гортає його сторінки. — Тут і Серьожина фотографія, а на звороті — Псалом 90. Вчора я дописала, що наш Серьожа пробув у полоні 1303 дні!
Він у нас мисливець, має зброю — зареєстровану, все як належить. І в нього наче чуйка була щодо російського вторгнення. Було, поїде в Київ, накупить патронів і всього, що треба, до зброї. Я — йому: «Синку, нащо ти так витрачаєшся?» А Серьожа: «Мамко, пригодиться, ось побачиш — вони будуть тут». І все питав у батька (Василь Михайлович — колишній військовий, афганець. — Авт.): «Тату, як ти думаєш: прийдуть до нас кацапи?» Чоловік, теж передчуваючи неладне, відповідав: «23 лютого вони те своє свято відбудуть — і нас “вітатимуть”». Так воно і вийшло.
24 лютого Наташа була в Ніжині на навчанні, Серьожа — вдома (він тоді працював на приватному озері під Києвом, приїхав у свої вихідні). Ще спав, коли йому почали дзвонити товариші. Він нас будить: «Та, ма, кацапи!..» Наташа повернулася з Ніжина в Гайворон. А вже того чи наступного дня нашим селом пішли колони.
Серьожа дав мені двостволку, патронів і наказав: «Тільки-но в хату зайдуть — не думай, стріляй!» Я молилася, аби тільки до нас не прийшли, щоб мені не довелося цього робити. І слава Богу, до нас у двір окупанти не заходили. У нас село дуже дружне, ніхто з людей не вказав, що Серьожа — мисливець, має зброю. І його в окупації Бог уберіг.
А ось найкращому синовому другові, Богданові Ткаченку, навіки залишилося 27 років. Він теж був мисливцем. Бодю і ще одного чоловіка, Миколу Сидоренка, який був атовцем, кацапи перед відступом із села вивели в кінець городу й обох застрелили. Серьожі це так боліло, що він затявся: треба помститися! І фактично втік від нас на війну. Наташі строго наказав не говорити нам про свій намір. Я ніколи не думала, що син підпише контракт.
Сергій доєднався до війська в червні 2022 року. Пройшов навчання, в тому числі й у Великій Британії. Був старшим солдатом 25-ї окремої повітрянодесантної бригади. І того ж року потрапив у полон.
— Ми з ним востаннє спілкувалися 1 грудня о 12.30. Син набрав нам по Інтернету, через старлінк. Коли чоловік почав розпитувати, Серьожа відповів: «Ой, тату, мені ніколи балакать». Як ми зрозуміли, він дзвонив з «нуля». Вони із хлопцями були так близько від кацапів, що чули, як у них працював генератор, як ті між собою перемовлялися. А Серьожа зі своїми повзком по водичку подався. На чоловікове запитання, чи є в них зброя, відповів: «Тату, нема в нас нічого!» Я — йому: «Синку, втікай звідти!» А він: «Мамко, ти що! Там наші хлопці води чекають, яке «тікай»!» Я ще чула, як він батькові сказав: «Якщо цієї ночі нас не застрелять — значить, ми захолонем…»
Як виявилося, того ж 1 грудня десь о п’ятій вечора їх захопили в полон «кадирівці» — спецназ «Ахмат». В Інтернеті з’явилося відео допиту наших у якомусь підвалі.
— Серьожин побратим спочатку скинув відео моїй найкращій подрузі Юлі, а вона — мені, бо вони не могли впізнати, чи є на цьому відео Серьожа. Я мільйон разів ставила його на паузу і до кінця не хотіла вірити в те, що там дійсно мій Серьожка… — згадує Наталія.
Один раз Сергієві з полону дозволили вийти на зв’язок із рідними.
— У призначений нам напередодні час зателефонувала якась жінка і дала поговорити із Серьожею. Він російською сказав: «Я в полоні, мене нагодували, все прекрасно». Ага, «прекрасно»… Чоловік забув, що треба теж говорити російською, і як закричить: «Жіночко, дайте йому з Наташею поспілкуватися!» А вона відповіла: «С Натальей мы уже пообщались».
Спочатку Серьожа сидів у Луганському СІЗО. Там полонені могли вільніше пересуватися, бачили один одного, то про сина ті, кого звільнили раніше, давали багато інформації: що він тримається, знає, що його ждуть. А вже у квітні 2025 року Серьожу перевели. Куди саме — ми не знали, і це було найболючіше. На цю Паску звільнений хлопчина написав мені: «Я був у сусідній камері з вашим Серьогою. Він перебуває в місті омськ». Уже потім Наташа призналась: іще один обміняний казав про Серьожу, що в ньому лишилося вже 55 кг (до полону було майже 90)…
Увесь цей час родина і Наталія боролися за визволення Сергія як могли — бували на різних акціях, присвячених полоненим, на групових та індивідуальних зустрічах у Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими тощо.
— Наташа постійно їздила на обміни в Чернігів зі ще однією дівчиною — Світланою Фасолею, яка чекала на свого коханого Женю Крикливого. А цього разу, 26 червня, поїхати не могла, бо працює в приватному дитсадку в Києві й готувалася до випускного своїх вихованців. Аж тут дзвонить, плаче: «Свєтиного Женю обміняли, а Серьожу — ні». Мабуть, Світлані першій повідомлення прийшло. Тільки-но я трубку поклала, як мені дзвонять: «Вітаємо: Вашого сина звільнили, очікуйте на дзвінок від нього». Коли ж і телефонує Юлія Павлюк по відеозв’язку, а з нею поряд Серьожа стоїть! Такий радий. Я на емоціях уже й не пригадаю, що він говорив. Пам’ятаю, що кричала йому: «Ми зараз будемо!» Чоловік вискочив, заправив машину, ми покинули хазяйство і все й помчали в Чернігів. А Наташа прилетіла з Києва.
Відео першого Сергієвого відео-дзвінка коханій облетіло Інтернет. Він привітався: «Пуня, привіт» і заспокоював, щоб не плакала: «Наташуню, не треба, все чітко, все прекрасно!»
— Так мене завжди називав тільки він — Наташуня або Пуня. Як я мріяла це почути! — радіє Наталія.
— Коли ми приїхали, хлопці вже були в лікарні. Поїли, перевдяглися. Потім нам синочка вивели. Він дуже схуд. Але був на позитиві, сміявся, як і завжди, — він у нас реготун. Дуже тішився, що і його побратима Женю звільнили (їх разом і брали).
Я мріяла, що одночасно із сином звільнять і ще одного його товариша — Рому з нашого села, що вони повертатимуться в одному автобусі. Рома — цивільний, теж у полоні з 2022 року. Його кацапи викрали прямо з роботи на Київщині.
Серьожа і спитав: «А Ромка вдома?» — «На жаль, ще немає…» Ми з Роминою сім’єю постійно буваємо в Бахмачі на акціях на підтримку полонених. І я продовжу їздити на них, бо треба боротися за повернення всіх. Кажу Роминій мамі і кожній, хто чекає: «Обов’язково зустрінемо й ваших синів, чоловіків». Мене всі ці роки тримало єдине: віра, що син живий і рано чи пізно буде вдома. І я бажаю всім не втрачати надії!
Аліна КОВАЛЬОВА,
с. Гайворон на Бахмаччині.
Фото надане Наталією Нікітіною
