Цього тижня вручати черговий приз нашого конкурсу передплатників — комплект постільної білизни — ми поїхали в село Гмирянка на Ічнянщині. І виявилося, що наша переможниця — 75-річна Віра Хотінь — переїхала сюди аж із Рівненської області.
— Родом я із села Малі Цепцевичі Сарненського району, — почала свою розповідь Віра Василівна. — У нашій сім’ї було шість дівчат — Тоня, Марія, Люба, Оля, Ліда і я. На жаль, усі мої сестри вже повмирали, хоч серед них я і була підсередньою.
Саме завдяки одній із сестер — Тоні — Віра Василівна й потрапила у Гмирянку.
— Після закінчення школи ми їздили на так звану вербовку на Харківщину. Тоня поїхала першою, я — за нею. Мала на той час лише 16 років, але завербувалася в тамтешній колгосп годувати курей. Усе б нічого, та згодом мене відправили розправляти силос. Робити це треба було, перекидаючи його з машини на машину. Фізично це було дуже важко, а я — мала, худа. Ось і сказала там старшому, що виконувати цю роботу не можу. Тоді мене відправили доїти корів. Я подоїла одну, другу і зрозуміла, що вже не відчуваю рук, вони просто набрякли, а видоїти ж треба не одну чи двох корів, а 15, ще й тричі за день. Тоді мене перевели на прополювання буряків. Дали цілих чотири гектари. Теж, скажу вам, нелегко було, але що поробиш, усі тоді так працювали, незважаючи на вік. Трудне життя було… — зітхає Віра Василівна. — Але не без хорошого. Саме там, на Харківщині, моя Тоня зустріла свою долю — познайомилася з хлопцем із Гмирянки. Зустрічалися вони, а потім одружилися і виїхали на його малу батьківщину. Я ж час від часу їздила до Тоні в гості.
Тоді найкращою розвагою для молоді було кіно, тим більше, що показували не лише радянські кінострічки, а й індійські фільми. У Гмирянці їх теж крутили. Так на одному з кіносеансів я і познайомилась із Володею. Він був помічником кіномеханіка. Бачились ми всього кілька разів, а через якийсь час він без попередження приїжджає в Малі Цепцевичі й каже, що забирає мене із собою в Гмирянку, бо хоче одружитися. А ми ж із ним навіть не зустрічалися! Проте на Володину пропозицію я погодилась, переїхала на Чернігівщину і жодного разу про це не пошкодувала.
Володя завжди мене жалів. На відміну він інших жінок вдома я ніколи не виконувала важкої роботи, не порала худоби. Щодня чоловік прокидався о четвертій ранку, чистив корівник, вивозив гній, годував корів, я ж їх лише доїла. На жаль, як ото з молодості не заладилось у мене зі здоров’ям, так і надалі сил не додалося. Коли ми з Володею одружилися, мені було всього 19 (Володимир Михайлович був на дев’ять років старшим. — Авт.). Спеціальної освіти я не мала, то в Гмирянці теж працювала в ланці, потім ще трохи на фермі телят годувала, але так там знесилилась, що мені за медичними показаннями призначили «легкий труд» (спрощена робота, яка призначалася неповнолітнім, вагітним, матерям дітей віком від 1,5 до 3 років і людям із тяжкими захворюваннями або інвалідністю. — Авт.). Я пішла до школи прибиральницею і там пропрацювала 35 років.
Звісно, після колгоспу це був рай, хоча роботи теж вистачало. Здавалось би, що там та прибиральниця робить? Ганчірку тягає. Але тоді це було ще старе приміщення школи, яке опалювалося п’ятьма грубами, то щодня перед початком уроків я мала їх витопити, а кожної суботи ще й помазати, бо від віку вони розсипалися. У неділю я теж бігала протопити школу — щоб у понеділок діти не мерзли, бо приміщення швидко вистигало. А ще двічі на тиждень — вівторками і п’ятницями — я мала запрягти коня і їхати на ферму по молоко, з якого потім варили учням кашу. Згодом у селі побудували нову школу, то я наче на світ народилася. Звісно, крім прибирання, там також була інша робота. Наприклад, пофарбувати вікна. Було, як візьмеш щітку до рук у червні, то тільки в серпні з рук і випустиш. Це зараз у школах батьки, а то й самі діти допомагають, тоді ж усі дрібні ремонтні роботи лягали на таких техробітниць, як я.
У школі я навіть чотири роки після пенсії працювала, аж поки зовсім не стало сил. Довелось роботу покинути. Молодший син Саша повіз мене тоді на обстеження в Чернігів. Обстежили чи не кожен орган, але так нічого і не знайшли. Я вже навіть надумала собі, що прийшов мій час помирати, але ж ні… Скільки років уже пройшло, а я ще радію життю.
На жаль, глави цієї родини серед живих уже немає — Володимир Михайлович раптово помер у 2014-му.
— Коли кіно стало вже не таким популярним (а воно й не дивно, бо квиток коштував 5 копійок, а це тоді були великі гроші), чоловік пішов у колгосп пасти скот. Часто робота починалася ще до світанку і закінчувалася пізно ввечері. На домашню роботу часу не лишалося, а на відпочинок і поготів. Та хто тоді на це увагу звертав? Уже пізніше ми дізналися, що в чоловіка проблеми із серцем. Він трохи пролікувався. Здавалося, все добре. А потім ми з чоловіком і дітьми затіяли вдома ремонт. Усі з головою поринули в нього, бо хотілося закінчити все якомога швидше. Весь цей час Володя ні на що не скаржився. Ми вже навіть переселилися з ним в оновлений будинок. Жити б та жити тепер з усіма вигодами, та якось йому просто з нічого стало зле. На моїх очах чоловік почав задихатися. Його терміново відвезли в Ічнянську райлікарню. Хоч обнадійливих прогнозів лікарі нам і не давали, ми сподівалися, що після лікування Володі покращає. Але першої ж ночі він помер у реанімації. Я залишилася в цьому домі сама…
Зараз великого господарства Віра Василівна не тримає, порає невеликий город біля хати і з любов’ю вирощує кімнатні та вуличні квіти. А їх у неї — як в оранжереї.
— Отак і розважаюся, — сміється вона, — розсаджую квіти і… читаю «Гарт». Дуже люблю вашу газету! Передплачую її вже понад 40 років. Кожен номер перечитую по кілька разів, поки не принесуть наступний. Бо кожна стаття в «Гарті» — це життя!
Вважаю, що і ми з Володею прожили своє життя не дарма. Наша найбільша гордість — це сини Віктор і Олександр. Вони — ті діти, про яких батьки можуть лише мріяти. Обоє самі торували свій шлях у житті, обоє — чудові сім’янини і дуже хороші сини, — Віра Василівна щасливо усміхається. — Вітя теж живе у Гмирянці, працював на місцевій фермі, то завжди мені допомагає, як щось треба. Маю сім соток городу за селом, то він щороку сам його і виоре, і засадить, і викопає, і урожай у погріб завезе. Саша живе в Чернігові. Має педагогічну освіту (до речі, педагогів у цій родині чимало — дружина Віктора Наталія, його син Ярослав і невістка Вікторія. — Авт.), але став дуже хорошим меблевим майстром, то ремонт у нашій хаті — його заслуга. Щороку Саша возить мене на лікування до ревматолога в Чернігів. Якби я періодично не лікувалася, то вже, мабуть, і не ходила б. Отак завдяки тому, що синочки і їхні сім’ї мене жаліють, в усьому допомагають, я й маю змогу повноцінно жити і радіти життю. Миру б іще нам усім… Так не хочеться, щоб діти росли під звуки тривог і вибухів. У мене троє онуків — Ярослав, Едик і Ліза, двоє правнуків — Гліб і Мія. Мрію, щоб їхнє майбутнє, як і майбутнє всіх українських діток, не було затьмарене війною.
Іще однією переможницею цього тижня стала Ольга Савченко із Шаповалівки на Борзнянщині. Їй дістється чайник і гартівський фірмовий набір (футболка, кепка і чашка).
На жаль, гартівський конкурс передплатників добігає кінця, попереду наш суперорозіграш, тож поспішайте взяти в ньому участь! Тим більше, що для цього треба зовсім небагато – передплатити «Гарт» на друге півріччя 2026 року у найближчому поштовому відділенні або в листоноші і надіслати копію своєї передплатної квитанції на адресу нашої редакції (м. Чернігів, проспект Перемоги, 62) або ж на вайбер за номером (098) 741-88-51. Бажаємо удачі кожному!
Катерина ДРОЗДОВА, с. Гмирянка на Ічнянщині. Фото автора