— Коли буваю в Синютині, треба-не треба, завертаю до двору Валентини Дудко. Особливо коли без настрою. Бо тут — як зона реабілітації: походиш, пороздивляєшся, і все стає на свої місця, — каже Тамара Степаненко, староста Пекарівського старостинського округу, що на Сосниччині. До його складу входять чотири села, одне з них — Синютин.
Релакс починається вже на підході до обійстя Валентини Євгеніївни: на городі — неміряно квітів. Гладіолусів, жоржин — цілі острови: господиня не шкодує для них землі. А біля хати — сюрприз за сюрпризом: під деревом хитро всміхається щербатий мухомор, з-під фіалок виглядає яскраво-червоне сонечко, у саду — вовк із мультика «Жив-був пес», біля стіни — лебідь із живими петуніями на спині. Далі — ще один. Їх хазяйка робить зі старих відер і цементу. Крім лебедів, є й інші вазони. Деякі — загадкові, містичні. Навколо клумб — вигадливі цементні огорожі. Щось майстриня підгледіла в Інтернеті, щось сама придумала. Усе зроблено своїми руками.
У будинку краси не менше. Вироби з пап’є-маше, шкатулки (нізащо не здогадаєшся, що частина з них зроблена з картону), вишиті картини (кожна — зі складною колірною гамою), маленькі подушечки, ікони, картини зі стрічок, цілий стіл іграшок із солоного тіста — яскравих, кольорових, позитивних: навіть злюка Баба-Яга — суцільна любота.
— Побачу десь цікавинку, і собі хочеться. Чого тільки не пробувала робити. Коли є бажання, це зовсім не так складно, як може здатися. А далі прагнеш більшого — досконалішого. Доступне — магазинне — вже нецікаве, — усміхається Валентина Євгеніївна.
Їй 55. За фахом — економіст. Втім, розказує, за спеціальністю працювала тільки кілька років після технікуму: вийшла заміж, почалися декретні відпустки. У них із чоловіком — троє синів. Між старшими — Андрієм та Ігорем — різниця всього рік (їм відповідно 34 і 33). Перший — поромник. Без нього село, відрізане від центру громади Десною, як без рук. Другий уже три роки воює.
Наймолодшому — Дмитрові — 27. Живе в Синютині. У нього, як і в Андрія, — своя сім’я. Ігор поки що нежонатий.
— Під час декретів і відкрили свою майстерню? — запитую.
— Можна й так сказати. Грошей зайвих не було — плела одяг для всієї сім’ї. Однакові узори набридали. Вигадувала щось своє, експериментувала.
Зараз Валентина Євгеніївна працює кухарем у приватного підприємця. Вдома — велике господарство і чималий город: тільки під картоплею 30 соток.
— А в добі — лише 24 години, — дивуюся, як вона все встигає.
— Пораюсь до самого вечора. Часу на мої творіння — обмаль. Залишаю все на осінь, зиму — коли роботи буде менше.
А щодо городу каже: «Хіба то площа?» Тим більше, що є свій невеличкий тракторець і є кому допомагати.
— Із чоловіком порали по п’ять гектарів. Але його немає вже п’ять років, — зітхає.
Тоді — щоб туга і печаль не взяли гору — вона завантажувала себе роботою по самі вінця. Не плакати без кінця допомагала і творчість. Так було, й коли Ігор пішов на війну.
— Захотіла прикрасити колодязь, — розказує про початок роботи з цементом. — Зробила декор «під камінь», виліпила на ньому виноградні грона, розфарбувала. Як для першого разу вийшло, на мій погляд, досить непогано. Переживала тільки, щоб усе це не повідпадало. Та, виявилося, дарма. Стоїть уже три роки.
Потім були різні фігурки — переважно садові: з часом обійстя перетворилося на територію позитиву.
Староста брала роботи Валентини Євгеніївни для виставок. Особливо відвідувачам подобалися фігурки козаків із відомого мультфільму «Як козаки…». Фотографії виробів майстрині почали розміщувати в соцмережах. Так з’явилися не тільки шанувальники, а й замовники. Скажімо, багато хто хотів мати таких самих курей, які сидять у неї на паркані.
Не зміг пройти повз них і земляк (нині — киянин) Олександр Годун. Попросив зробити таких самих для його столичного етнокафе. І козаків —теж.
— Зробила. Казав, що добре вписалися в інтер’єр. Навіть знімки прислав.
— А до кафе не запрошував?
— Та чи я маю час їздити? — відповідає запитанням. — Хіба що до Сосниці — по матеріали для роботи. Цемент привозить Андрій.
— А що в найближчих планах?
— Обідрала піч. Керамічна плитка, щоб облицювати, дорога — буду прикрашати різними фігурками. Хочу веселими, радісними. Щоб Ігор приїхав у відпустку з фронту, побачив — і усміхнувся. Він тепер усміхається дуже рідко.
А ще краще, додає, щоб закінчилася війна й Ігор прийшов назовсім. Щоб одружився і народилися діти.
— Поки що в мене тільки дві онуки — від Андрія з невісткою — Поліна і Злата. А хочеться, щоб були від кожного сина.
Для них Валентина Євгеніївна готова створити з цементу цілу казкову країну.
Марія ІСАЧЕНКО,
с. Синютин на Сосниччині.
Фото з альбомуВалентини Дудко